ЗАКУЛІССЯ ПРОВАЛІВ УКРАЇНСЬКОЇ ДИПЛОМАТІЇ

Що виходить, коли політикам «ніколи мислити стратеґічно»

Заявлену вище тему, очевидно, можна і треба було б осмислити на матеріалі історії всієї незалежності України. Це — тема для цілого моноґрафічного чи бодай дисертаційного дослідження. Я обмежуся останнім десятиріччям, оскільки саме в цій хронолоґічній рамці я особисто наткнувся на тенденцію, яка вже остаточно переросла в закономірність.

Звичайно, можна провали української дипломатії в цілому пояснювати її незрілістю, бо за три десятиліття справді неможливо напрацювати досвід, рівнозначний досвідові дипломатії інших країн, який вимірюється століттями.

Не будемо, однак, забувати, що історія української дипломатії, як би там не було, сягає у глибину століть: великі київські князі й гетьмани все-таки мали дуже добрі дипломатичні служби, а ще українці чудово проявилися як дипломати на службі в Речі Посполитій, у Російській імперії та в СРСР. Не хотілося б при цьому наголошувати, що наш брат звик набагато краще служити комусь, ніж самому собі, своїй Батьківшині.

Предметом нашого обговорення буде перший рівень дипломатії, тобто найвищі посадові особи, уповноважені виступати від імені України з міжнародними ініціативами, ухвалювати рішення, підписувати міжнародні документи або мають право делеґувати частину своїх повноважень посадовим особам другого рівня.

Ви напевно вже зрозуміли, що йдеться мінімум про рівень міністра закордонних справ та голови профільного комітету Верховної Ради Україри, а головно — про вище політичне керівництво, тобто президента України та голову Верховної Ради України (коли останній виконує ще й функції президента).

Ось із останнього і почну конкретизувати нашу розмову. Справа в тому, що вторгнення РФ в Україну розпочалося появою в Криму «ввічливих зелених чоловічків» без розпізнавальних знаків, вислідом чого стала анексія Росією Криму, а також бойовими діями на Донбасі, де за спинами місцевих сепаратистів стирчали вуха «іхтамнєтов» — кадрових російських військових і ефесбешників.

Як відомо, Крим було анексовано без будь-якого спротиву з боку України, а от на Донбасі улітку 2014 року почалася «гаряча» Антитерористична операція, яка 2022 року плавно переросла у повномасштабну війну.

Події в Криму й на Донбасі були наслідком ЕвроМайдану й Революції Ґідності 2013–2014 року, коли обраний 2010 року проросійський президент України Віктор Янукович накивав п‘ятами на Росію, а до влади в Україні прийшла Об‘єднана опозиція, лідером якої на той момент став Олександр Турчинов, якого було обрано на голову Верховної Ради України (замість збіглого услід за Януковичем Володимира Рибака) і який відповідно до Конституції України почав виконувати і обов‘язки президента України.

Як виконувач обов‘язків президента України, О. Турчинов, звісно, був на самгорі й української дипломатії, а його правою дипломатичною рукою став виконувач обов‘язків міністра закордонних справ Андрій Дещиця, який запам‘ятався не вельми дипломатичною поведінкою.

Судячи з усього, А. Дещиця лише формально виконував функції очільника МЗС до виборів президента і офіційного призначення нового міністра. Разом з тим, ми знаємо, що Турчинов особисто активно займався дипломатією: спілкувався із главами держав і урядів, а також із послами зарубіжних країн, і що найважливіше — розмовляв телефоном і віч-на-віч із офіційними особами країни-аґресора. Про зміст деяких телефонних розмов із Москвою пізніше він сам чимало розповідав.

За «президентства» Турчинова у Крим здійснив поїздку майбутній президент України Петро Порошенко. Відомостей про мету, характер і наслідки цієї поїздки дуже мало. Не виключено, що Порошенко, як колишній міністр закордонних справ, мав і якусь дипломатичну місію. Ще менше ми знаємо про тодішню діяльність на українсько-російському дипломатичному фронті дипломатів нижчого рівня, які виконували функції спеціальних представників або посланників.

З усієї лоґіки тодішніх подій випливає недвозначний висновок, який у вигляді чуток і спекуляцій вийшов в інформаційний простір: за анексією Криму й воєнними діями на Донбасі маячить «договорняк», тобто таємна домовленість нової української влади з Кремлем. Звісно, у мене, як і у більшості аналітиків, немає прямих доказів цього «договорняка». Але у мене, як і у деяких моїх однодумців, є дуже промовистий опосередкований арґумент на користь «договорняка».

Анексія Криму Росією й запалена тією ж Росією війна на Донбасі були достатньо вагомим приводом для того, щоб негайно вимагати скликання самміту країн-підписантів Будапештського меморандуму у зв‘язку з тим, що одна із країн-підписантів порушила обіцяні Меморандумом ґарантії безпеки й територіальної цілісності України.

Ні в.о. президента України Турчинов, ні Кабінет Міністрів, ні Верховна Рада не ініціювали й навіть не озвучували ідею нагального скликання самміту. Припустимо, як в.о. президента Турчинов міг вважати, що він не має повноважень на такий крок. Але як голова Верховної Ради він мав достатньо повноважень негайно винести це питання на розгляд сесії і іменем усього парламенту ініціювати скликання самміту.

Скликання самміту не було ініційоване й після того, як на президента України було обрано П. Порошенка, а відтак сформовано й новий уряд з повноправним міністром закордонних справ Павлом Клімкіним у його складі.

Натомість стихійно і за випадкових обставин (ювілей висадки у Франції десанту союзників СРСР у Другій Світовій війні) сформувалася Нормандська четвірка (Німеччина, Росія, Україна і Франція), породженням якої стала переговорна група, місцем роботи якої став Мінськ. Головною впливовою силою у тій групі була Росія, і тому ніякої користі від Мінських посиденьок, як і від Нормандського формату взагалі, не було.

З часом у Києві група у склалі генерала Євгенія Марчука, генерала Ігоря Смешка та адмірала Ігоря Кабаненка зайнялася вивченням можливостей актуалізації Будапештського меморандуму як повноправної міжнародної угоди. Що там напрацювала ця група, ми достеменно не знаємо. Група практично припинила роботу, коли Марчука було призначено главою української делеґації на переговорах у Мінську.

Улітку 2017 року була оприлюднена наша ініціатива Будапештського формату, метою якої була скликання самміту країн-підписантів Будапештського меморандуму й заміну Нормандського формату Будапештським. Ми зайнялися формуванням міжнародної робочої групи і мали розмови з багатьма експертами, дипломатами й політиками.

Ми наполегливо працювали над тим, щоб до нашої ініціативи приєдналися такі відомі американські політики, як колишній держсекретар генерал Колін Пауел, а очолив її екс-президегт США Біл Клінтон. Останній, як відомо, нещодавно публічно визнав свою помилку щодо сприяння роззброєнню України і зайняв проукраїнську позицію. У цьому є і наша заслуга.

Наші американські співрозмовники запевняли нас, що США, а відтак і Велика Британія та Франція, підтримають ідею самміту у форматі Будапештського меморандуму, якщо Україна ініціює цей самміт, але Україна «чомусь у цьому не зацікавлена» (цитую слова одного з відомих американських дипломатів, які він сказав мені особисто). Справді, і президент Порошенко, і секретар РНБО Турчинов, і міністр закордонних справ електрозварник Павло Клімкін навіть не заїкалися про скликання самміту в Будапештському форматі.

Для нас стало очевидним, що українські можновладці цілком свідомо уникають навіть розмов про скликання самміту, напевно побоюючись, щоб на самміті не виявився «договорняк», про який сказано вище. Але ж багато чого й так спливло на поверхню. Наприклад, співпраця Порошенка з Медведчуком, який явно був зв‘язковим між Порошенком і Путіним. Або Роттердам Плюс та ін.

Співпраця через об‘єднання зусиль із групою Марчука також не вийшла. Найкомунікабельніший у цій групі адмірал Кабаненко виявився дуже інертним. Найбільше галасу з приводу Будапештського меморандуму наробив генерал Смєшко, але нашу ініціативу навіть галасом не підтримав. Але найбільше мене вразив колишній прем‘єр, міністр оборони, секретар РНБО, голова СБУ, освічений і, здавалося б, мудрий генерал армії Марчук: замість ініціювання скликання самміту у форматі Будапештського меморандуму він радив нам вийти до Білого дому на пікет. Уявіть собі Б. Клінтона й К. Пауела як учасників того пікету.

Було б цілком логічно, якби миротворець Володимир Зеленський, обравшись на президента, першим ділом на Банковій ініціював скликання самміту і переходу від Нормандського формату на Будапештський. Він цього не зробив. І жодна жива душа в підпорядкованому тепер йому дипломатичному корпусі не нашептала цю ідею йому на вухо.

Натомість подейкують, що Зеленський мав таємну розмову з Путіним під час зустрічі Нормандської четвірки в Парижі. «Договорняк» Зеленського замістив Порошенківський «договорняк»? Цілком можливо. Прийде час, і шило вилізе з мішка. Стало ж відомо про таємну зустріч в Омані з Ніколаєм Патрушевим, яка вже тоді ж обійшлася Україні в сотні життів пасажирів літака Міжнародних авіаліній, які належать близькому до Зеленського олігархові Ігорю Коломойському…

За Оманом і обманом українського народу не забарилося й повномасштабне вторгнення РФ в Україну. Погляньмо на дипломатичну складову цієї війни. Чим ця складова вріжеться в пам‘ять вітчизняної й світової спільноти? Правильно! Щоденними емоційно наснаженими відеозверненнями, босяцьким виглядом і дипломатичним хамством президента України Зеленського.

Десь на другому плані блідою тінню маячітиме постать міністра закордонних справ Дмитра Кулеби, який мляво повторює риторику свого боса й перериває, ледве почавши, надзвичайно важливе турне по країнах Африки через бомбування в охопленій війною Україні (наче міністр оборони Олексій Резников і головнокомандувач ЗСУ Валерій Залужний з Верховним головнокомандувачем на чолі без нього не справляться).

А на третьому плані повільними тінями вовтузяться посли й послиці, займаючись чим завгодно, тільки не тим, чим годилося б займатися надзвичайним і повноважним, представляючи обпалену вогнем і вмиту кров’ю Україну…

Ну, і обов‘язково — спроби переговорів з Росією то в Бєларусі, то в Туреччині за участю делеґації, вінцем якої є неповторно колоритна фізіономія Давида Арахамії. І це все — у час, коли всім зрозуміло: ніяких переговорів з терористами бути не може!

Ми про це заявили у Зверненні, ініційованому Орґанізаційним Комітетом Руху Світового Українства, оприлюдненому 12 березня 2022 року. Це Звернення мали б підписати мільйони людей, а підписали лише 250 осіб, і більшість підписантів… не українці! Вас це не дивує?

Так само Орґкомітет РСУ закликав до проведення масових протестних заходів біля посольств РФ у країнах світу. На жаль, масовими вони не стали і користі принесли небагато. Здавалося б, антиросійським заходам і заходам на підтримку України мали б усіляко сприяти посольства України, а також орґанізації української діаспори, але в багатьох випадках інтереси дипломатичних місій (особливо послів і послиць) не сходилися і не сходяться з інтересами діаспорних орґанізацій, за рідкісним винятком прикормлених урядом України.

Ми вжахнулися, коли довідалися, що українська дипломатія знехтувала країнами, які, можна сказати, годуються українським хлібом, але ці країни по суті підтримують Москву, наполегливо рекомендуючи Україні помиритися з Росією. Особливо це проявилося під час розв’язання проблеми експорту українського зерна — проблеми, яку створила Росія. Міністрові закордонних справ по кілька разів об‘їхати б ці країни Африки і зробити все для того, щоб хоча б політики й чиновництво цих країн стали проукраїнськими. Ну, а тепер кусайте собі лікті після того, як РФ купила лідерів африканських країн, пообіцявши подарувати кожній країні по 25 тисяч тонн зерна з безкоштовною доставкою до їхніх портів. Значну частину цього «подарунка» складе зерно з окупованих територій України.

Або візьмімо БРІК — міжнародну орґанізацію, до якої входять Бразилія, Росія, Індія і Китай. Ну, з Китаєм усе ясно: зв’язка Москва—Пекін існує десятки й десятки років (від 1927 року, якщо бути конкретним). Але тут є Бразилія — одна із найбільших країн Південної Америки, в якій живе найбільша на південноамериканському континенті і одна з найбільших у світі українська діаспора. І от ця діаспора найменшою мірою проявилася в заходах на підтримку України, хоч її потенціал достатньо великий, щоб активізуватися і взагалі витягнути Бразилію з БРІКа, а услід за нею спонукати до виходу й Індію. Складається враження, наче в Бразилії немає навіть посольства України.

Китай, звичайно, також мав би бути пріоритетом для української дипломатії. Попри те, що китаїстика була присутня в Києві історично: на Китаєві спеціалізувалося вище військово-командне училище імені Фрунзе, у Святошині була загальноосвітня школа, в якій дітей навчали китайської мови, Китай є одним із найбільших торгових партнерів України та ін., — китайський напрямок української дипломатії занедбаний до краю.

Наскільки легковажно й безвідповідально президент Зеленський та його офіс ставиться до призначення послів, можна судити за скандалами, в які влипли послиці до Болгарії та США. А ситуація із увільненням посла України до Великої Британії чого варта…

Невігластво і хамство стали визначальними рисами української дипломатії, яка у часі війни мала б стати високопрофесійною, висококультурною, вишуканою й філіґранною. Очевидно, це обумовлене тим, що відбір і підготовка дипломатичних кадрів в Україні сутнісно залишаються радянськими. Долю нашої дипломатії вершать корупційні зв‘язки і блат, але аж ніяк не професіоналізм, порядність і патріотизм.

Корупція і блат перетворюють дипломатію на можливість за державний кошт пожити за кордоном, вирішити свої особисті чи бізнесові проблеми, попіаритися із сильними світу цього і т. ін. Усе це перетворює дипломатичну службу на служницю, яка робить стільки і так, скільки і як від неї вимагає господар з Банкової вулиці в Києві. Цим і тільки цим можна пояснити ситуативність у словах і ділах українських дипломатів. Тому нічого дивного немає, що на посаду міністра закордонних справ не потрапляють люди, які мають стратеґічну візію щодо цієї надзвичайно важливої царини.

Воно й зрозуміло: яке стратегічне бачення перспектив української дипломатії може бути у міністра закордонних справ, якщо його босові «ніколи мислити стратеґічно». Цей вираз треба сприймати як евфемізм, який можна тлумачити лише як нездатність до стратеґічного мислення, оскільки здатність до стратеґічного мислення є запрограмованою і невід‘ємною якістю мислителя, і йому не потрібен додатковий час на ввімкнення цієї опції.

На відміну від усіх своїх попередників, які «скромно замовчували» свою ваду, В. Зеленський мав необережність публічно на камеру (sic!) визнати свою стратеґічну неспроможність. Таке визнання, у свою чергу, є свідченням наївної простоти, сиріч браку здорового глузду, елементарної житейської мудрості.

Така-от стратеґічна неспроможність політичного керівництва від часу розпаду СРСР і легкого набуття незалежності спричинилося до того, що за роки незалежності Україна розгубила майже все, що їй дісталося у спадок від СРСР (а це була восьма чи дев‘ята економіка світу). Практично повне роззброєння України є однією з найбільших втрат. Зараз Україна втрачає території і сотні тисяч (якщо не мільйони) людей, за яких так цинічно (на побоюся цього слова) уболіває чинний ґарант Конституції та прав і свобод громадян України. За ці втрати відповідальна й бездарна дипломатія.

На цьому місці повернуся до Будапештського меморандуму й нашої ініціативи. Немає жодного сумніву, що Будапештський меморандум — либонь найбільший провал української дипломатії. Тузла мала б стати моментом протверезіння, але не стала. Л. Кучма «розрулив» ситуацію недипломатичними ситуативними способами, і про Тузлу забули. Аж до 2014 року.

Між посяганням РФ на Тузлу й анексією Криму багато чого можна було зробити дипломатам із стратеґічним мисленням. Не зробили — через брак стратеґічного мислення.

Після анексії Криму та початку воєнних дій на Донбасі можна й треба було апелювати до країн-підписантів Будапештського меморандуму, вимагаючи скликання самміту. Не зробили — і не тільки через брак стратеґічного мислення, а й через таємний «договорняк». Брак стратеґічного мислення, до речі, під статтю Кримінального кодексу не підпадає, а от «договорняк», навіть дипломатичний, — підпадає.

Можливість кримінального переслідування, хай і у віддаленій перспективі, не зупиняла «стратеґів» Турчинова та Порошенка у 2014–2019 роках. Не зупиняє вона й нинішніх «стратеґів». Більше того — вони настільки зухвалі, що навіть публічно декларують свою стратеґічну неспроможність і навіть розумову відсталість (згадайте першого «зеленого» міністра економіки, який цілком серйозно говорив, що він несповна розуму; про фриків серед «слуг народу» годі й згадувати).

Отже, нічого дивного немає в тому, що ці люди не тільки не виправили помилки своїх попередників, але й посилили (звичною їм мовою — «усуґубілі») їх. Саме за їхнього «господарювання» в Україну прийшла повномасштабна війна. І найбільшою проблемою тут є те, що «зелені більшовики» й «слуги народу» цього не усвідомлюють, а отже — не усвідомлюють свою відповідальність за скоєне.

У чому це неусвідомлення проявляється? По-перше, в тому, що Зеленський не втямив, якої шкоди Україні завдала його сценічно-телевізійно-кіношна діяльність. Якби він це усвідомив, він би знайшов у собі сили публічно визнати це, покаятися й прибрати з українського культурного простору усе, що пов‘язане з його бездарним «Кварталом». По-друге, в тому, що прийшовши на посаду президента з обіцянкою побороти корупцію (зокрема, кумовство), він роздав посади й місця у своєму офісі, у Верховній Раді та в уряді перш за все друзям дитинства та «кварталівцям» і перетворив політикум на КВН. Якби він усвідомлював помилковість такої, з дозволу сказати, кадрової політики, він позбувся б токсичних людей у своєму найближчому оточенні (Єрмак, Татаров, Арахамія та ін.) й посадив би тих із своїх друзів, які вчинили важкі злочини «за його спиною» (Баканов). Він цього не робить, що свідчить про його особисту заангажованість і відповідальність. Таку арґументацію, на жаль, дуже легко помножувати через «по-третє», «по-четверте»… Це все і є свідченням неспроможності мислити стратеґічно.

В. Зеленському дуже подобається купатися у марнославстві власної псевдогероїзації. Адже він добре знає, що всенародний опір російській аґресії з боку українців і, зокрема, героїзм ЗСУ на чолі з генералом Валерієм Залужним — не його заслуга. Тому він і силкується відсунути зі сцени справжніх героїв, покриває злочинну діяльність своїх соратників і навіть потурає знищенню документів, які можуть свідчити про його неправедні дії. І це — свідчення неспроможності мислити стратеґічно.

Зеленський здумав, що йому належить заслуга в тому, що світ став на бік України й допомагає Україні фінансово, зброєю і боєприпасами. Нічого подібного! Зверніть увагу на те, що коаліцію країн, які допомагають Україні (Рамштайн) очолили США, Велика Британія і Франція — країни-підписанти Будапештського меморандуму. Очевидно, допомога була б щедрішою, якби оточення Зеленського не розбазарювало ту допомогу, яку Україна уже одержує. І це також — свідчення неспроможності мислити стратеґічно.

Отже, на підставі сказаного можна зробити висновок, що ініціатива Будапештського формату хай і так, але таки запрацювала.

У статтях і нотатках, які увійшли до збірки «Будапештський формат: Збірка статей і нотаток. — Вашинґтон, 2020. — 294 с.» і які значною мірою втратили свою актуальність з огляду на сказане вище, є одна ініціатива, яка не тільки не втратила, а навпаки — посилила свою актуальність через розв‘язання Росією повномасштабної війни проти України.

Ця війна, розв’язана Росією 2014 року, крім порушення Будапештського меморандуму як лише справді формального «запевнення», стала брутальним порушенням Заключного акту, який визначив засади співробітництва держав в Європі та став довгостроковою програмою дій, спрямованою на будівництво єдиної, мирної, демократичної і процвітаючої Європи, підписпного в Гельсинки 1975 року. Отже, ця війна ставить на часі необхідність перегляду і оновлення міжнародного договору про безпеку і співробітництво в Європі, та й в усьому світі.

Здається, ніхто, крім мене, публічно не актуалізував цю проблему, хоч у приватних розмовах американські експерти, дипломати й політики мою ідею підтримали. Я твердо впевнений, що ініціюючи самміт у Будапештському форматі, Україна могла б використати цей самміт для ініціювання Гельсинки-2. Як сторона, яка обороняється від аґресії з боку одного із підписантів міжнародного договору про безпеку і співробітництво в Європі, Україна повинна тепер ініціювати скликання міжнародної конференції для перегляду й оновлення цього договору.

Оскільки ініціатива Будапештського формату, як ми її задумували 2017 року, не відбулася, я дійшов думки, що ідею Гельсинки-2 було б добре вкласти в уста чинного президента України й просувати в міжнародний інформаційний простір через його виступи і звернення. Спілкуючись із одним із співробітників Національного інституту стратеґічних досліджень (НІСД), я запропонував йому спробувати донести цю ідею до В. Зеленського. До честі мого кореспондента, він зрозумів важливість такої ініціативи й пообіцяв посприяти у цій справі.

І ось цими днями я отримав від мого колеґи з НІСД таке повідомлення:

«Стосовно Вашої пропозиції по Гельсинки-2. Поспілкувався з цього приводу з МЗС. Отримав таку відповідь (дослівно): “Зараз на порядку денному виключно війна. Включення в систему РФ, як таку, в принципі не розглядається. Будь-які такі ініціативи підірвуть військову й дипломатичну підтримку партнерів”.

Feci quod potui, faciant meliora potentes».

Ось моя перша реакція на це повідомлення:

«Дякую за зроблене! Цікаво — не те слово. Сподівано. Відбувається те, про що я писав у циклі статей «Прихилити світ до України», у яких, зокрема, йшлося про провалену дипломатію в країнах Південної Америки, Африки й Азії. Після тих статей Кулеба рвонув у турне, якого не закінчив і звів на пси».

А тепер дозволю собі публічно докладніше обговорити реакцію МЗС України на ініціативу Гельсинки-2 (тут я знімаю мою причетність до цієї ідеї, оскільки моє ім‘я там напевно не згадувалося, та це й не має значення).

Почнімо з першої тези: «Зараз на порядку денному виключно війна». Ця теза по суті є суто ситуативною і тому безпідставною. Очевидно, що війна з Росією не є виключною і, тим більше, прямою компетенцією чи/та відповідальністю МЗС. Бойові дії ведуть ЗСУ, забезпеченням їхньої діяльності займається Міністерство оборони України. Ми бачимо, що саме міністр оборони Олексій Резников частіше й активніше представляє Україну у стосунках із країнами-учасниками союзної коаліції. З цього можна зробити висновок, що МЗС (зокрема, міністр закордонних справ) діє на тих напрямках зовнішніх відносин, які виходять за рамки власне війни. З погляду стратеґічного, це абсолютно безвідповідальне твердження, яке свідчить про некомпетентність співробітника МЗС, з яким розмовляв співробітник НІСД.

Друга теза: «Включення в систему РФ, як таку, в принципі не розглядається». Я не розумію, на якій підставі співробітник МЗС стривожився «включенням в систему РФ». Це формулювання має подвійте значення: (1) «включення в систему РФ» (включення РФ у якусь систему) і (2) «включення в систему РФ» (включення України в якусь систему РФ).

Що б там не було на думці МЗС, просуваючи в інформаційний простір ідею ініціювання Гелсинки-2, ми, говорячи словами співробітника МЗС, в принципі не розглядаємо РФ як суб‘єкта будь-яких консультацій. Йдеться про інше. У війні Росії в Україні настав переломний момент. Росія війну програє і однозначно програє її. Відкритим залишається лише питання: буде перемога України повною і остаточною (з розпадом РФ як імперії) чи неповною і неостаточною (із звільненням території України у межах 1991 року і збереженням РФ як імперії).

У будь-якому разі (а другий варіант, схоже, вірогідніший) перегляд і оновлення договору про безпеку і співробітництво в Європі залишатиметься актуальним. Він мав бути переглянутий ще одразу після розпаду СРСР, щоб його могли підписати й ратифікувати нові суб‘єкти міжнародного права, які постали внаслідок розпаду СРСР.

Цього не сталося, і війна Росії в Україні показала, що це було помилкою, яка значною мірою спричинилася до цієї війни більшою мірою, ніж нехтування Росією Будапештського меморандуму: ми говорили б не (тільки) про порушення Будапештського меморанду, а й договору про безпеку і співробітництво в Європі. Адже Україна не є суб‘єктом цього договору, а Росія як спадкоємиця СРСР є.

«Будь-які такі ініціативи підірвуть військову й дипломатичну підтримку партнерів», — переконаний співробітник МЗС. Цей арґумент настільки ж нікчемний, як і ще недавно розхоже «а то Путін нападе». Путін все одно напав. Європа, як ніколи, згуртована навколо України; навіть підлувата Угорщина (угри і в Африці угри) більше співає в унісон із ЄС, ніж вдається до дисонансів. Але справа навіть не в цьому.

Йдеться всього лише про просування ідеї скликання міжнародної конференції для перегляду й оновлення цього договору. Не більше. Отже, інформаційне вкидання ідеї, обговорення її в кулуарах і приватних розмовах із дипломатами й політиками європейських країн, як би ви навіть не старалися спрацювати на підрив підтримки, навіть теоретично нічого не підриває.

Для України ж перегляд і оновлення договору про безпеку і співробітництво в Європі є екзистенційно важливим, особливо — якщо війна закінчиться виходом на кордон 1991 року і Росія збережеться як суб‘єкт міжнародного права.

Не мені пояснювати дипломатам, наскільки морочливим і тривалим є процес підготовки такої міжнародної конференції, як конференція, що відбувалася у 1973–1975 роках у Гелсинки. Отож чим раніше почне циркулювати в дипломатичних колах заявлена ідея, тим раніше почнеться підготовка такої конференції. А це означає, що ця конференція ухвалить новий договір про безпеку і співробітництво в Європі раніше, ніж РФ оговтається від поразки у війні і підготується до наступного вторгнення в Україну.

Щоб усвідомлювати це, необов‘язково мати (хоч і дуже бажано) стратеґічну візію. Досить мати здоровий ґлузд. Людям же, зашореним ситуативним мисленням, які не бачать далі свого носа або далі відстані, вказаної начальником-невігласом, зрозуміти таку просту річ справді не дано. Це і є найбільша біда політичної верхівки й дипломатичного корпусу України.

* * *

Як тут не крути, а таки треба брати Україну в концесію.

Володимир Іваненко

25–27 липня 2023 р.