ПРО ЕТИКУ І ЕСТЕТИКУ КАДРОВИХ ПРИЗНАЧЕНЬ
1 min read
В соцмережах здійнявся галас стосовно новоспеченої керівниці Музею голодомору в Україні. Обговорюють не стільки її ділові, скільки зовнішні дані.
Як на мене, все, що пов’язане з цією трагедію українського народу — це не про конкурси краси чи тижні моди. А тому, такого роду глузування — ознака не самого високого, м’яко кажучи, рівня культури.
В той же час, ті, хто призначав відповідну особу, нехай поки що — лише виконуючої обов’язки гендиректора, мали б спрогнозувати таку реакцію суспільства.
Бо ж, питання — не у зайвій вазі саме по собі. Зрештою, це справа особиста. Вага не повинна бути ані сприятливим, ані обтяжуючим фактором.
А в тому, що саме поняття голоду для будь-якої людини відразу вмикає зовсім інші асоціації, пов’язані з худобою тіла внаслідок недоїдання.
Та, зрештою- і не це головне. А те, якими саме професійними здобутками відзначилась претендентка на посаду у відповідній царині.
І хоча її захисники в соцмережах — переважно з ліберально-грантового середовища, активно обурюються нападками на директорку і ліплять з неї образ знаної фахівчині — так і не зрозуміло, в чому саме це виявляється?
Повідомляється лише про якісь її роботи, присвячені популярній нині в грантожерських колах гендерній тематиці. Та яке відношення гендер має до теми Голодомору? Інспірований більшовиками голод за статевою ознакою жертв обирав?
Деякі кажуть, що на цю посаду треба призначати когось з військових, які пройшли фронт. Сьогодні про такого роду кадрові підходи також ‘мейнстрімно’ говорити.
Як на мене, посаду мав би обійняти хтось із професійних істориків, які знаються на предметі. Важливими є його організаторські і управлінські здібності. А головне — внутрішня небайдужість до цієї трагічної тематики, вміння пронести крізь сторічча чужу біль як свою власну.
Картину—- і явно не в оптимістичний бік, доповнюють й інші фактори.
Тут — і суперечливе рішення про виділення 573 мільйонів бюджетних коштів на добудову другої черги Меморіального комплексу музею Голодомору.
І та обставина, що сьогодні, в умовах війни, мільйони українців знову реально недоїдають. І знову вітри жаху дмуть із Москви. А тому, тим паче — до таких кадрових призначень варто ставитись особливо філігранно і прискіпливо. Та це не про нашу владу.
В. Юшенко свого часу дещо перегнув палицю в сакралізації теми Голодомору. Та йому вона, вочевидь, боліла. Він пропускав її через себе.
Для його наступників, схоже, ця трагічна тематика носить радше рітуальний, аніж сутнісний характер.
Попіаритись. Іноземні делегації до Музею повозити. Та про ‘правильне’ освоєння коштів подбати.
* * *
Тема Голодомору ніколи не була простою. Різні прокремлівські сили її намагались дискредитувати ще від 1930-х років. Методи, втім, завжди були однакові. Замовчування. Шантаж. Цькування. Фальсифікації. Фальсифікації. Фальсифікації. Інколи не гидували і вбивством: згадаймо, приміром, Ґарета Джонса.
У 50-ті роковини Голодомору (тобто у 1980-і рр.), коли завдяки українській діаспорі тема зазвучала на повну і в Америці, і в Європі, Кремль доклав чималих сил для чергових фальсифікацій, що мали звести всі зусилля українців нанівець. Не вийшло. Правда взяла гору.
З середини 2010-х бачимо наступне коло нагромадження фальсифікацій, що мало б підірвати довіру до свідчень про Голодомор.
Думаю, невипадково в центрі цих фальсифікацій опинився випускник курсів КДБ, колишній заступник голови СБУ генерал Микола Герасименко. В сферу його впливу потрапив і Музей Голодомору. Восени 2021 р. під прикриттям Музею була зроблена відверта спроба дискредитації цього болючого питання. І знову щось пішло не так – компанії Герасименко дали по рукам. Але, як можна бачити, вони не заспокоїлись.
Наразі, вже у 90-ті роковини Голодомору, спостерігаємо ще одну спробу «гойднути» проблему. Спочатку – через прирівнювання Музею до дешевого телевізійного серіалу і розкачування тези про «не на часі» фінансування добудови Музею. Продовжилось це абсолютно ницим цькуванням призначеної влітку 2022 р. в.о. гендиректорки Національного Музею Голодомору-геноциду Лесі Гасиджак через її зовнішній вигляд. Причому хвиля покотилась після фахового інтерв’ю пані Лесі, де вона згадала СБУ та ті перешкоди, які чинять деякі її співробітники. Навряд чи цей збіг можна трактувати як випадковий. Все вписується в традиційний кремлівський сценарій.
Радію, що моя стрічка у ФБ повністю адекватна та не ведеться на вороже ІПСО. Я бачу лише пости на підтримку пані Лесі та повне засудження хейтерів. Сил вам, колего! Успіхів колективу Музею у донесенні до людей ПРАВДИ.
Оксана Юркова
* * *
У мене у стрічці того, про що пише Оксана Юркова, майже немає. Але побачив, що це доволі масове явище поза моєю бульбашкою. В тому числі це вороже ІПСО поширюють і люди з патріотичними профілями. Сумно.
Солідаризуюся з кожним словом Оксани.
Вважаю, що #Казус_стасюк (в усій його повноті 2019-2023 рр.) тако є частиною антиукраїнської інформаційної кампанії.
Зовнішнє чи внутрішнє?
Залишаймося людьми.
До вашого відома:
Гасиджак Леся (1982) – кандидатка історичних наук, етнологиня, музеологиня. Вищу освіту здобула на історичному факультеті Київського національного університету імені Тараса Шевченка.
У 2008 – 2014 рр. працювала в ГО “Український центр розвитку музейної справи”, відповідаючи за інформаційно-аналітичну роботу, була редакторкою веб-порталу “Музейний простір”.
Практичний досвід музейної роботи також здобувала в роботі за сумісництвом у кількох національних музеях м. Києва. У 2015-2019 рр. (з перервами) працювала першим заступником Генерального директора Національного музею Голодомору-геноциду. У 2019-2021 рр. очолювала БО “Міжнародний благодійний фонд Музею Голодомору”.
Так і хочеться попросити:
— Люди, будьте людьми! Не уподоблюйтесь диким особинам з сусідських боліт!
