«І ПОВІЄ ОГОНЬ З ХОЛОДНОГО ЯРУ…»

Василеві Шкляру — 75. Найщиріші вітання!

Десь із тиждень тому вирішив я купити найновішу Василеву книжку «Заячий костел» — аби прочитати і тим самим гідно підготуватись до ювілею письменника. Одна крамниця, друга, третя – а немає, ніц немає. В одній із книгарень молода продавчиня повчально сказала мені: «Чого ви дивуєтесь? Хіба ви не знаєте – Шкляр є батьком українського бестселера!». Наклад продано, чекайте на новий.

Ну, що ж – доведеться скористатись давнім знайомством і обміняти якусь із своїх книжок на «Костел». Бо ж кортить прочитати. Тим більше, мова ще й про можливе (і таке потрібне) діло, екранізацію повісті.

Василя знаю, страшно сказати, але вимовити можна – з 1968 року. Липень, прошкую до приймальної комісії Київського університету (тоді він був один такий у Києві). І бачу: попереду йде хлопець, а поруч статечний чоловік (то був, коли нічого не плутаю, дядько Василя, котрий жив у Києві і племінником опікувався).

Коли зібрався наш перший філологічний, українське відділення, курс я одразу пізнав того хлопця. Василь Шкляр, із Шевченкового краю, із Звенигородки.

Звенигородщина, батьківщина Юрія Тютюнника, в чиїй голові народився задум фільму «Звенигора», поставленого Довженком – перша екранна міфологічна візія України.
Значно пізніше з’ясувалось: Шкляр має ще одну складку у своїй Біо-Графії, він народився у Холодноярівських місцинах, пов’язаних з гайдамацьким рухом, з українськими повстанськими війнами уже ХХ століття. Отакий родовід, треба було тільки його вивести на свій персональний екран… Одначе тоді, на рубежі 1960-70-х, до цього було ще далеко.

Курс наш був, як з’ясувалось, зірковий. Чимало хто писав вірші, майже всі хлопці марили літературою і бачили себе, у недалекому майбутньому, геніями української, а там і світової літератури. Василь швидко дістав визнання, хоча на тлі інших курсових геніїв (тоді це слівце було активно вживаним) у ньому не прозиралась самозакоханість, зверхність до інших. Так воно й дотепер. Одна з причин того, що (писав про це вже кілька разів) Василь, послухавши мій вірш «Церковка» на письменницькому з’їзді (курсовому, так) підняв руки догори: «Геніально! Читай ще…». А я на той момент до еліти жодним чином не входив, оскільки мав необережність оприлюднити стратегію свого життя – стати журналістом. Й одразу потрапив в розряд «сіряків», «працівників тилу», білялітературного. Реакція Василя одразу підкинула мене заледве не до хмар.

А ще Василь навчався, разом з Олександром Божком, у Єревані, вивчав вірменську мову і літературу, за обміном. Важлива і потрібна річ, між іншим, отакий обмін. Та перемогла інша література, власне українська. Не без впливу справді генія, Григора Тютюнника, спілкування з ним, поза всяким сумнівом, багато що визначило в долі Василя. Передусім у неодмінному прагненні тримати планку літератури – на найвищому рівні, світовому власне. Відтак ніяких тобі, хуторянського штибу, амбіцій – мусиш бути в контексті коли й хутора, то вселенського. Не дивно, що Шклярева проза незрідка викликає асоціації з Фолкнером, скажімо, який так само закорінювався у певний конкретний місцевий космос, але подавав його так, що тягнуло на універсальні історії…

Нинішній Шкляр постав на рубежі ХХ і ХХІ століть. Видається, саме тоді Василь по-справжньому усвідомив свою не просто літературну, а світоглядно-філософську місію, у чомусь суголосну Шевченковій: будити історико-культурну пам’ять, приспану імперськими снодійними пігулками. Не розбудив би тоді, у середині ХІХ століття, не було б України. А у 1990-х, попри набуття Незалежності, масову свідомість українців продовжували визначати імперські стереотипи, вони домінували, вони «строілі» нужний образ України і українства.

Те, про що Шевченко ще писав; скажімо, у потрактуванні гайдамаків: «Дурний шию підставляє І не знає за що! Та ще й Ґонту зневажає, Ледаче ледащо! “Гайдамаки не воины — Розбойники, воры. Пятно в нашей истории…”. Вся українська історія суцільне тобі «пятно»: мазєпи всякіє, пєтлюровци, бандери; бандіт бандітом поганяєт… От Василь Шкляр і заходився виводити ці плями, нацмакані заледве не в кожне десятиліття нашого минулого. В цьому одне із пояснень популярності Шкляревої прози – вона міфологічна, оскільки поборює імперські плямисті міфи українськими міфологічними – природними і відтак правдивими в буттєвій своїй основі – історіями.

У цьому сенсі роман «Залишенець. Чорний Ворон» є просто зразковим. Його, як відомо, присвячено повстанцям Холодного Яру 1920-х років, матеріал, який залишався практично невідомим до самого кінця ХХ століття. Причини традиційні – об чім говорити, коли йдеться про «разбойніков, воров, бандітов»? Книга стала подією і, що важливо, вона привернула увагу передусім молодих українців, які читають нашу історію уже не московитськими очима, а власними. Не дивно, що книжка стала основою однойменного, і загалом успішного, попри складну постановочну історію, фільму режисера Тараса Ткаченка.

Література Василя Шкляра живе і працює у просторі вселенському, обертаючи українців до самих себе. Інший Василь, Стефаник, колись сказав (цитую не дослівно): або зробимо з вас народ, або упадемо. Не падають Василі, стоїть Україна – навіки, назавжди!

Дорогий Василю, вітаю сердечно! Дякую за труд, за працю задля України і українців! Будьмо – довго і чудесно, бо чудеса тре’ творити, самі по собі не народжуються!

На фото: Василь Шкляр; Василь Шкляр у компанії з письменницею Тетяною Дейнегіною і мною (я присусідився). Це Будинок кіно, де Василь буває часом… Фото Олени Кіріченко-Поволоцької.

Сергій Тримбач

***

Три зозулі з поклоном до твого двору, Василю!

На думці у мене Василь Шкляр,сьогоднішній ювіляр. Думаю про Василя часто, бо пам’ятаю про нього з 13 березня 1977 року, коли вони з Григором Тютюнником увійшли в Ірпінь так,як ходять вороний і буланий —красиво, рівно, гордо
поблискуючи карими очима. І хоч в Ірпіні в ті дні було завізно,Григір Михайлович з Василем прийшли до нас (“літературних новобранців”, сказав Яворівський), яких 15 березня мали приймати до Спілки.

Шкляр привіз верстку чергового числа журналу “Ранок”.І цілий вечір та ще півночі слухали ми новелу “Три зозулі з поклоном”,яку автор читав,не зазираючи у верстку.Читав так,що й тепер,варто мені зосередитися,чую я характерний Тютюнниківський голос, бачу обличчя своїх давніх друзів,згадую мокрі сніги Ірпеня і столиці, ніби вкинула нам їх доля за спину,просто на лопатки,з яких мали проростати крила чи…горби.

Думаю часто про те, що Григорів голос і тепер,як луна у весняному лісі, здатен нас, тодішніх, скликати,розмотати наші ще живі серця з багаторічного шамушиння, повернути їм здатність проростати й кільчитись одне до одного зеленими стрілками.

Говорячи про Василя,важко не відволікатися -його завжди оточував щонайменше гурт письменників і просто людей,молодих і старших,киян і заїжджих.

Знаєте, Шкляр завжди був талановитим,
зосередженим в слові, був Шклярем.

Зрозуміло, що я читала кожну його книжку. Бо завжди читаю книжки тих людей,які сиділи того березневого вечора в тісній,але тоді-теплій кімнаті довженківському корпусу. Згодом,вже в цьому сторіччі,коли в Луганську запінився рашистський накип, у ній жив переселенець Василь Голобородько, якого довго не пускали до Спілки,хоча його вірші вже тоді, в 60-70 рр., вартували всіх Пен-клубів світу.

Не знаю,можливо того вечора,ми втрапили в місце сили,бо в домочку під довженківською сосною,нуртували дуже світлі думки,йшли вони за Григоровим голосом,за тією любов’ю всевишньою,якій посвячувався Тютюнниківський талан і талант, і голос, і Василевий погляд з-під кучерів,і наші розчулені долі,які таки з того березня трішки інакше писалися й читалися.

Колись сам Василь Шкляр, дай йому, Боже, снаги і творчого многоліття, напише про Шлях, яким він іде. А якщо й ми,тодішні знайомці, будемо живі і нас запитають,скажемо чесно: такого письменника, як Василь Шкляр, в Європі більше нема. І в Америці нема. Тільки в України є- справді архетипний.

Справді народжений з українського Слова, наче з материнського серця. А ще написана ним бібліотека – про українську незламну натуру. Про силу і волю.
І про себе не забудемо, бо знаємо,що він пам’ятає середину березня,Ірпінь 1977 року.Голос,який забути не можна,і нас,при світлі цього голосу…

Колись, коли поминали Григора Михайловича на його творчому вечорі пам’яті, вийшов на сцену читець і земляк Тютюнника Гриць Булах, виголосив назву і… взяв паузу, забувши текст. Зал завмер. І тоді прозвучав характерний Шклярів голос, чимось схожий на незабутні інтонації письменника: “Я виходжу з-за клубу”… І слово повернулося у велику залу Національної філармонії.

Три зозулі з поклоном до твого двору, Василю! Вони так глибоко і правдиво кують під червневими солодкими дощами- щастя,здоров’я,
любові вам з красунею Валентиною, віка і хай
Пишеться,як дишеться!