УКРАЇНІЗАЦІЯ У ПРОЦЕСІ

Уроки війни починають давати результати

Спробую коротко, бо не маю особливого права розмірковувати на цю тему.

Я виріс у російськомовній родині. І на власному досвіді відчув те, що колись вважалося нормою, — можна було не вчити українську мову. Можна було жити в Україні, але не говорити її мовою. Замість української я вчив фізику, хімію, математику — все, крім культури та історії своєї країни.

Українська не була потрібна. Ні в школі, ні в університеті, ні в бізнесі. До 2014 року я, як і більшість, жив у світі, де українська вважалася факультативом — чимось необов’язковим.

Після 2014 року все почало змінюватися. Повільно, незграбно, але змінюватися. Ми почали вводити українську мову в бізнес: проводили «дні української мови», говорили на нарадах, писали внутрішні тексти. Колеги з Донбасу, Дніпра, Одеси пробували переходити на українську. Це був процес. Повільний, але чесний.

А потім прийшов 2022 рік. І багато що стало очевидним. Я зрозумів, що війна почалася не лише через зброю. Вона почалася тому, що ми занадто довго жили в чужому культурному коді. Тому що я сам говорив російською — і цим, хай несвідомо, підживлював чужу систему сенсів.

Не існує ніяких «одеських», «дніпровських» чи «харківських» мов. Є лише дві — українська й російська. І якщо ти не обираєш свою — за тебе оберуть іншу.

Нашому поколінню випала непроста, але чесна роль — перевести країну на українську мову. Це не завдання держави. Це завдання кожного — батьків, керівника, громадянина.

Так, це складно. Так, це потребує зусиль. Але без цього не буде єдиної України.

І знаєте, чому я вважаю українську мову настільки важливою? Бо вона формує нашу ідентичність.

Нам не потрібно вигадувати історію — вона в нас уже є.
Наша історія бере початок тисячоліття тому. Але весь цей час, навіть у незалежності, ми продовжували жити в мовній залежності.

Я не хочу нікого звинувачувати — ні себе, ні владу, яка так і не створила моделі переходу й адаптації. Війна зробила це за всіх. Швидко. Жорстко. Але чесно. Вона змусила нас усвідомити й прийняти своє —
свою духовність, свою ідентичність, свою країну.

З чого почати вже сьогодні? Просто говоріть із дітьми українською. І нехай вони відповідають вам українською — як можуть, як виходить.

Так і зрушуються айсберги —
по міліметру, але в правильному напрямку. Так ми й зрушимо цей величезний айсберг російського впливу.

Руслан Шостак

З коментарів:

Лариса Ніцой: Ви не маєте права розмірковувати на цю тему – ви маєте ОБОВ’ЯЗОК розмірковувати про мову як відповідальний громадянин.

Іван Макар: А україномовні з народження мають зрозуміти російськомовних і допомагати їм, а не принижувати, як це практикують деякі українці, зокрема, й досить відомі українські діячі, бо такі дії викликаю зворотні дії, розпалюють національну ворожнечу!

Ірина Черниш: Маю досвід російськомовного та україномовного батьківства. Перейти в побуті з молодшим сином виключно на українську було складно, бо все життя і я, і чоловік спілкувались російською. Але за кілька місяців це стало природньо. І тепер мій дворічна біжить і через всю вулицю кричить: тааааато. Це безцінно.

Катерина Ушаповська: Погоджуюся із другою половиною посту. Мало хто усвідомлює, що це наша стратегічна безпека, а головне – безпека майбутніх поколінь, яка варта зусиль. Про себе скажу, що я теж з Дніпра і з рос мовної родини, але в мене завжди була особлива любов до української мови та літератури, яку в мені виплекав вчитель у школі. Тож справді: хто хотів, той вчив і цікавився.

Олександр Марина: і не соромитись вимовляти “Слава Україні!”. по-перше, Україна заслужила на Славу, а по-друге, узькомовні відразу розуміють, що там, де Слава Україні, вони зайві.

Анастасія Владиченська: Свідома позиція свідомої людини. Дякую.

Роман Кірігетов: Дякую за позицію. На жаль, ще не всі прийшли до таких висновків.

Владислав Рашкован: Все правильно. Дякую! Я перейшов на українську тільки в 2020.

Дзвенислава Новаківська: дякую за відчуття цього поклику, за вибір і за його кропітке втілення в чесності з собою і з суспільством.

Єрванд Кулумчян: Я почав з моїх доньок. В початку 2000 років , коли мої діти пішли українську школу, всі казали що треба віддати в «русскую школу» . Вони закінчили школу відмінно. Я пишаюсь що моя донька (вірменка) у 2013 році закінчила українську школу з золотою медаллю.
Я почав навчатися півтора року тому, але для мене дуже важко говорити тому що багато людей розмовляють російською в Дніпрі. Я вважаю що це ненормально. (за граматичній помилки сорри).

Анна Кифенко: Перевести всі браузери, всі мережі на українську. Дивитись фільми. Читати книжки. Розмовляти в побуті. Як російськомовна людина скажу, це виявилось нескладно насправді. Легше, ніж я думала.

Тетяна Островерх: Сильний і чесний текст. Для мого покоління — це теж шлях усвідомлення. Ми виросли у час, коли українська часто звучала лише на свята, але саме зараз вона стає мовою сили, гідності й самоідентичності.

Українська — це не просто слова. Це наш простір, наш спосіб думати й відчувати. Саме з неї починається національна єдність — у сім’ях, у школах, у громадах, по всьому Кам’янському району.

Мова — це теж фронт. І кожен, хто переходить на українську, робить свій внесок у перемогу.

Микола Капран: По міліметру, але в правильному напрямку… лупати ту скалу. Такий саме, російськомовний в минулому, як і Ви, Руслане. Добре, що Ви є прикладом для тисяч своїх колег.

Налалія Федів: Дякую за цей важливий допис. Все викладено як по полицях. Все зрозуміло. Я б не сказала, що це складний процес зрушити цей айсберг. Просто починай говорити з дітьми українською, і приєднаються всі: діти, онуки, друзі, старше покоління. Ось і все.

Сєрґєй Скоробагатько: Руслан, дякую за пост, за думки, за позицію! Розмовляю з 2014 виключно українською і намагаються бути в цьому прикладом.

Анастасія Стець: Дякую, дуже локанічно і мудро, дякую … відгукується все… бо ми це все так само переживали … переходимо і спілкуємось українською.

Віра Козлова: Дякую Вам , Руслане! Правильно і, якщо не своєчасно, то точно не пізно!
Частіше чую в транспорті, як молоді мами говорять чистою, літературною мовою зі своїми крихітками! ….звучить, як музика!

Наталі Сетейкіна: Що за маячня? Як це не вчили? В школах були уроки української літератури, української мови! Хто хотів той вивчав. Просто в ті часи не було мети ділити Україну.

Надійка Терещенко: а в чому маячня? Подивіться статистику як орусювали школи по всій Україні. Як викладалися всі предмети на російській мові. Як просували російську культуру і знищували українську. Так, це робилося ніби не нав’язливо, поступово, але робилося. А українська мова в школі викладалася не як основний предмет.

Марія Левада: Я пам’ятаю, як мені один чоловік, що закінчив українську школу, розповідав, як важко йому було у військовому училищі (теж на території України), бо там математика була російською. Тому певна кількість людей готувалася навчатися у вищих навчальних закладах, де здебільше навчання було саме російською…

Аліса Бей: можна було відмовитися. Особливо якщо дитина приїхала з іншої «республіки». Мій чоловік 1980 р.н. не вчив ніколи ані в школі, ані у виші. Вивчив сам дорослим. А міг би дитиною.

Лариса Славінська: Наталі! Просто в ті часи ми не усвідомлювали,що таке бути українцями. Ніхто не ділить,це ваше виправдовування. А це більше нікого не цікавить. Українці об’єднуються, а хто не хоче, того просто ніхто вмовляти не буде Це не поділ, це ідентифікація.

Свєтлана Днєпрова: Наталі! Всі предмети були російською, а українська викладалась окремо як і іноземна! А повинно було бути навпаки! А ще до тих , хто спілкувався українською мовою було зверхнє та зневажливе ставлення, бо вважалося, що українською розмовляють тільки селюки! А міські розмовляють тільки російською.

---

Цю збірку статей Володимира Іваненка можна замовити, перейшовши за посиланням.

Більше книжок автора — на Books.by та на Amazon.com.