ЛІТЕРАТУРА І ВІЙНА
1 min read
Зустріч у київській бібліотеці ім. О. Новікова-Прибоя була напрочуд теплою, зворушливою. Це були мої читачі, мої однодумці. Хоч, правду кажучи, я вже геть відвикла навіть від власного голосу. Хвилини, дні, тижні місяці…
Невдовзі вже другий рік цього внутрішнього моторошного спопеляючого мовчання від якого вигоряєш і з якого виходу немає. Бо про що говорити? Навіщо? Всі і так усе розуміють. А той хто не розуміє знаходиться далеко, за межею добра і зла, світла і мороку. Йому до мене, а тим більш мені до нього діла нема.
Авжеж, я вдячна організаторам цієї літературної зустрічі – за суголосся душ, розуміння. Авжеж, нині не кожен день стає віршем, не кожна нота відгукується в душі поетичним звучанням. Скрипуче ревище повітряної тривоги неможливо переплавити у поетичні сурми, похоронні цвинтарні лементи болючими тінями повсякчас пробивають свідомість.
Це голоси війни. Слово повинне, зобов»язане знайти їм точний вимір, відповідну висоту, або бодай стати адекватним відлунням. Але Слово так часто тупо борсається в тенетах болючої і трагічної реальності бо маєш справу з всепоглинаючим страхом взяти фальшиву ноту, зірвати голос на непідвладних тобі обертонах псевдопатріотичної риторики, або скотитися на дратівливий легкопис. І не треба про щирість. Щирість, добрі наміри – категорії позалітературні. Навіть стильова оригінальність, самобутність у поєднанні з порожнечею змісту в такі криваві переломні часи часто сприймається як специфічна особиста зрада.
Література на війні повинна воювати, боротися, вона може кровити, стогнати, плакати, помирати і відроджуватися, але не може ставати у позу всезнаючого солодкоголосого ритора. Я боялася сьогодні читати свої нові вірші про війну, і щиро вдячна за сльози моїх читачів і те як вони їх зустріли. У мене від душі несподівано посвітліло. Тож ще раз дякую всім хто брав участь у цій зустрічі. Пані Катерино, ви неймовірні.
Та водночас хочу висловити своє обурення нашим вельмишановним урядовим українським культурним декомунізаторам за сумнівну честь писати про свій творчий вечір в установі, яка носить імʼя російського лауреата Сталінської премії, автора об»ємної наскрізь фальшивої «Цусіми».
Ні, я звісно не проти аби московитські писаки ваяли твори про нищівні поразки російського флоту у російсько-японській чи будь якій іншій війнах. Сподіваюся і в майбутньому в ерефії чи як ці болота будуть тоді називатися, знайдуться автори, які не обійдуть увагою могильники рашистських кораблів в українському Чорному морі.
Уявляю, які виправдання вони знайдуть для своїх чи то живим, чи то уже мертвим бравим адміралам. Але у них є орієнтир, своя літературна дорожна карта. Заповітна зірка. Олексій Новіков-Прибой.
Ось уже рік, як почала бібліотека війну за присвоєння бібліотеці імені видатного українського письменника Михайла Слабошпицького. Листи, звернення, прохання десь літають по керівних кабінетах. Я прийшовши з свого творчого вечора поглядаю на карту повітряних тривог, слухаю останні новини з фронтів і не можу позбутися почуття роздвоєності. Та що це з нами відбувається? Як і до якого часу таке глумління над здоровим глуздом буде продовжуватися?
Велика, красива культурна установа Києва, культурний осередок для багатьох прекрасних людей, патріотичних, інтелігентних, шляхетних. І брутальна вивіска, яка нівелює всі добрі наміри.
