МАТІНКА-БЕРЕГИНЯ УКРАЇНСЬКОЇ ПІСНІ

Памʼяті Ніни Матвієнко

Ніна Матвієнко — це ікона української культури! Таким би було перше речення, якби я збирався писати для модних таблоїдів або популярних олігархічних телеканалів. Тому що це — правда, і навіть звістка про смерть знакової артистки на сайті tsn.ua опублікована ніде інакше, як в розділі “Гламур”.

Але життя співачки, яка вийшла із самої гущі народу, було далеко не гламурним. Бо які можуть бути статки в сім”ї де одинадцятеро дітей, а ти десь посередині?

Їй пощастило з мамою, яка надзвичайно любила українську пісню і змалечку привила Ніночці любов до неї. Її шлях не був наперед визначений багатими батьками, тому Ніні довелося починати з самого низу, з робітничого середовища. Але, слава Богу, її молодість припала на ті часи, коли талант ще не був несуттєвим додатком до фінансових можливостей і саме завдяки лише таланту можна було “вийти в люди”. Так і сталося — Ніна прослухалася у студії культового на той час хору імені Верьовки, і її зарахували. Спочатку взяли як співачку хору, де вона прослужила пару десятиліть, а далі як яскраву солістку, яка знала сотні українських народних пісень і мала такий чарівливий голос від якого завмирало серце і простого селянина з глибинки, і у політика №1 тодішньої України.

Так, її помітив політикум, бо просто не міг не помітити! У той час яскрава українськість ще цінувалася, хоча й мала до певної міри декоративне значення. Але далі пішли сольні концерти, виступи у складі тріо “Золоті ключі” разом із Марією Миколайчук та Валентиною Ковальскою, зйомки у незабутніх фільмах разом із знаковим українцем Іваном Миколайчуком.

Родина Ніни Матвієнко, де були чоловік-художник Петро Гончар та трійко діток — два сини та донька — не заважали карʼєрі співачки і згодом вона досягла найвищих вершин пошанування — стала Народною артисткою України, орденоносицею, Героєм України, обʼїздила з гастролями ледве не цілий світ.

Але, варто зазначити, що Ніна Матвієнко попри її високий соціальний статус в Україні, залишалася досить скромною і комунікабельною людиною, яка завжди мала свою думку на все, в тому числі й на політичні події. І їй прощалося багато що. Варто їй було лише вийти на сцену і заспівати, і серця можновладців танули, як пломбір на сонці. Бо істиний Талант завжди цінувався в Україні — принаймні до останніх часів, коли почалася тотальна підміна цінностей.

Загалом, сукупність її людських і професійних якостей давала їй ту притягальну магію, яку прагнули використовувати політики і митці різних поколінь, а вона легко йшла на будь-які творчі колаборації – чи то з тандемом авторів: Ігор Поклад — Юрій Рибчинський, чи то з композитором Костянтином Меладзе. Хоча її основою все ж був величезний репертуар українських народних пісень — обрядових, побутових, купальських, козацьких та інших безцінних артефактів української пісенної культури.

Відхід особистості такого рівня викликає величезну тривогу і роздуми про майбутнє української культури. Чи з її відходом не буде перегорнута остання сторінка поваги і любові до народної пісні? Чи будуть мати можливість молоді співачки, котрі були її ученицями і, по суті, є її продовжувачками, бути представленими в культурному інфопросторі так же активно, як і їх велика попередниця? Чи взагалі в Україні існує якась традиція фіксації даних про творчий шлях найвидатніших творчих особистостей? Особливо, з покоління мистецьких титанів, яке так трагічно відходить на на наших очах!

Ще пару десятків років тому про людей такого рівня обовʼязково писалися монографії і і за цим неухильно стежили Міністерство культури й Академія Наук України. Бо саме в такій монографії докладно розбирається кожний життєвий етап і кожний культурний артефакт, створений особистістю. І це та основа культури, без якої абсолютно все буде підмінене, розмите і знищене поколінням новітніх псевдореформаторів…

Перечитав ще раз усе написане мною тут і пересвідчився, що це не схоже на якусь чергову епітафію. Життя продовжується, і люди йдуть від нас назавжди, але мають залишатися у памʼяті. І колись, створюючи свою автобіографічну книжку, я обовʼязково згадаю про ті цікаві і зворушливі сторінки особистого спілкування з Ніною Митрофанівною.

А поки що лише скажу: прощавайте, наша Матінко-Берегине української культури. І хай ваш щемливий голос ніколи не зникне з нашого інформаційного простору.
Бо тоді зникне Україна.

Анатолій Матвійчук

* * *

Цивілїзацїя — це спецїалїзацїя. Можна й так сказати. І чим далї в лїс, тим тонші, вужчі й вузьколобіші ті, хто щось уміє. Поклавши силу-силенну зусиль і часу, вони видовбують собі авторитетну нїшу й стають практично недосяжні, бо в їхньому ремеслї мало хто з ними посперечається, а поза тим ремеслом — просто нїхто.

Але горе тим з-поміж них, хто висунеться й попхається в несвою леваду. Тут їх чекає не тільки безжалїсна зневага відповідних спецїалїстів, а й непередбачувані зграї тих, хто нїчого не вміє. Не треба ж бо нїчого вміти, не треба великого розуму, щоб помітити, що хтось залїз не в своє дїло. Хай тремтить! А всї його основні заслуги й досягнення миттю забуваються…

Василь Триліс

Ваша підтримка Української Світової Інформаційної Мережі дуже важлива. Підпишіться, щоб отримувати оновлення на електронну пошту. Складіть пожертву на УСІМ. Дякуємо!