ВОЄННІ КЛОПОТИ ОСВІТИ В УКРАЇНІ
1 min read
Як українізувати освіту на деокупованих територіях?
Рано чи пізно Україна поверне “старі” окуповані території. Чи ви задумувалися, що там нас зустрінуть майже мільйон дітей і підлітків, більшість з яких ніколи в житті не вчилися за українськими програмами і вже 9 років не читали жодної книги українською?
Що ж робити? Завезти туди свіжонадрукованих підручників українською означатиме зупинити освітній процес, навіть якщо вчителі негайно вдягнуть вишиванки. Не знаю, як на Донбасі, а у нас в Криму і до 2014 року з 600 шкіл була лише одна україномовна і 6 двомовних. Їх, природно, вже не залишилося, як і уроків мови в решті закладів. Про дорослих не йдеться, але діти навряд чи прочитають україномовні підручники.
Літературу російською після 2014-го теж певно слід вилучити з обігу (а деякі книжки — випущені ще й до того). Але є чим її замінити в освітньому процесі? Існує програма поступового переходу російськомовних шкіл на українську? План перепідготовки вчителів? Українські підручники російською мовою ще друкуються — хоча б на перші роки?
Чи буде як завжди, і ми подумаємо про це завтра?
Тегати МОН наразі безглуздо, спробую поставити питання представництву президента. Таміла Ташевева, є якісь ідеї?
Від УСІМ:
Сергій Громенко порушує слушні питання. Апелювати до МОНУ, а тим більше до представника президента в Криму — марна справа. Шкільництво в Криму й на Донбасі — це проблема не стільки орґанів урядування, скільки всього українського суспільства, і особливо — його інтелектуальної еліти.
Власне, те, що сталося з Кримом і Донбасом, є наслідком того, що інтелектуальна еліта України нічого не зробила на початках незалежності для того, щоб сутнісно українізувати систему освіти й просвіти в Україні. Ні-чо-го!
Освіта й просвіта залиштлися й продовжують залишатися радянськими. Формально цю освіту можна переключити на українську мову, наштампувавши мільйони раніше чи тепер вживаних підручників. Це нічого не змінить.
Потрібні якісно нові — україноцентричні концептуально, за ідейно-тематичним спрямуванням, за методолоґією підходи до трансформації освіти не тільки на теренах обговорюваних реґіонів, але і в цілому по Україні. Чи під силу це НАПНУ, очолюваній колишнім функціонером ЦК КПРС В. Кременем? Сумнівно.
Потрібні якісно нові — україноцентричні, належним чином методолоґічно підковані кадри учителів і освітніх управлінців-менеджерів. Чи здатні університети, передусім педагоґічні виші, підготувати таких учителів і освітніх управлінців-менеджерів? Сумнівно,
На превеликий жаль, ні уся малоосвічена, в масі своїй українобайдужа політична еліта України — президент, законодавці, урядовці — до цього також не готова й навряд чи буде готова. І це — також серйозна проблема, яку треба вирішувати.
Український інститут майбутнього, більше знаний як Украінскій інстітут будущєґо, з яким пов‘язаний С. Громенко, у цій справі точно не допоможе. А от напакостити…
Більше тут:
Україноцентризм, журналістика і система ЗМІ: Збірка статей і нотаток. — Вашинґтон, 2020. — 449 с.
