МЕТАМОРФОЗИ ЗМІ В УКРАЇНІ​

Пересічний споживач інформаційного продукту в Україні напевно помітив зміни в системі ЗМІ лише на рівні мережі телевізійних каналів.

З інформаційного простору зникли телеканали Віктора Медведчука (112-й, NewsOne, ZIK), Євгенія Мураєва (Наш) та ін. З початком широкомасштабного вторгнення Росії в Україну телеканали Ігоря Коломойського (1+1), Віктора Пінчука (Inter), Ріната Ахметова (Україна), Суспільного (Перший) й Верховної Ради (Рада) були об‘єднані в «Єдині новини» для координованого висвітлення подій на фронтах війни.

Прикметно, що згадані вище закриті телеканали хоч і зникли з інформаційного простору, їхні проросійські журналісти-пропагандисти й медія менеджери не зазнали люстрації, перетекли в інші ЗМІ, пристосувалися до нових обставин, здебільшого навіть перейшли на українську мову й цілком успішно продовжують свою роботу. В журналістському середовищі України, на жаль, це сприйняли як норму.

Україноцентрична мережа ЗМІ внаслідок таких пертрубацій в телевізійному просторі України навіть у зародку не з‘явилася,

Менш помітними стали метаморфози з друкованими виданнями, які також активні в режимі онлайн. Метаморфози цих видань також є симптоматичними і заслуговують на обговорення бодай фахівців.

Одним із видань, які створювалися для поширення і утвердження проросійського наративу в інформаційному просторі України, є журнал-тижневик «Новоє врємя».

Створювався він не так і давно за зразком російського однойменного тижневика «Новое время», заснованого радянською пропагандистською машиною ще 1943 року під егідою профспілок (для демонстрації позірної незалежності від КПРС), який продовжував виходити й після розпаду СРСР.

Видавці «Нового врємєні» в Україні, звичайно, заперечать будь-який зв‘язок між київським та московським тижневиками, але колористика (використання саме червоного кольору) аж кричить про те, що кияни все-таки бодай на підсвідомому рівні оглядалися на досвід московитів. Люди старшого віку, які читали радянське «Новое время», підтвердять цю, хай лише символічну, залежність, а можливо — й ідейно-тематичне спрямування.

Після того, як законодавство України спонукало ЗМІ перейти на українську, київське «Новоє врємя» слухняно започаткувало україномовну версію (ми писали про цю розрекламовану редакцією журналу подію), тижневик принципово не поміняв назву, а просто сховався за абревіатуру «НВ».

Щоб якось відгородитися від зловісної ланки зв‘язку з минулим, анґломовну абревіатуру «NV» наші київські колеги вирішили розшифровувати як «New Voice» («Новий голос»), і тепер тижневик позиціонує себе анґломовним читачам як «The New Voice of Ukraine».

Звичайно, тижневикові нічого не вартувало б перекласти «Новоє врємя» українською — «Новий час». Чи взагалі прибрати собі нову, українську назву, а не вигадувати тлумачення «NV» як «новий голос України».

Правда, й зміна назви навряд чи зробила б «Новоє врємя» україноцентричним виданням.

Україноцентричні ЗМІ творять україноцентричні журналісти — майстри своєї справи з високим рівнем національної свідомості й громадянської зрілості. А це — те, чого якраз і бракує людям, які продовжують творити «Новоє врємя», силкуючись позиціонувати себе «новим голосом України».

Воістину: вовка скільки не годуй, а він у ліс дивиться.

До теми:

Україноцентризм, журналістика і система ЗМІ: Збірка статей і нотаток. — Вашинґтон, 2020. — 449 с.