ФРАНКЕНШТЕЙН БЕЗ ВЕЛОСИПЕДА

Як заробляти на незагоєних ранах

Вже майже тиждень мережу розривають меми про те, що Трампу вручили Премію Миру від С̶П̶О̶Р̶Т̶Л̶О̶Т̶О̶… Але й ви є — чоловік все життя мріяв про ту Нобелівську премію, на кожному кроці натякав, що давно її заслужив… Та шо там натякав — прямим текстом казав! А ви — мало того, що йому її в жовтні не дали — так навіть зараз, коли добрий дядько Джанні Інфантіно з FIFA зжалився і вигадав альтернативу, продовжуєте з нього кпинити. Совісті у вас нема )

Хоча, насправді сміятися тут особливо нема з чого. Бо за цим фарсом стоїть величезна проблема, коли дитячі комплекси однієї неврівноваженої людини плавно еволюціонували в політичний стиль наймогутнішої країни світу. А це вже не жарт, а загроза планетарного масштабу. І щоб зрозуміти, звідки росте коріння — давайте повернемось в будинок на Ямайка-Естейтс, де Дональд зростав…

Його батько, Фред Трамп — прагматичний девелопер і майстер холодних маніпуляцій, був людиною, яку власна внучка Мері згодом назвала «високофункціональним соціопатом». Він не надто переймався такими дрібницями, як емпатія чи психологічна підтримка. Діти для нього були не особистостями, а довгостроковими активами. Він їх не виховував — він проєктував. Дональду змалку пояснили, що світ поділяється на переможців і лузерів, а опція «бути просто людиною» — для слабаків. Правила виживання прості — «пан, або пропав». І саме цю матрицю він потім накладе на бізнес і політику…

Фред конструював Дональда так само, як свої будинки. Головне — парадний фасад, а внутрішнє наповнення — по залишковому принципу. З цієї культури виросла й ключова навичка майбутнього президента — пріоритет форми над змістом, зовнішнього образу над реальністю. Коли в підлітковому віці Дональд почав влаштовувати сцени в школі — батько не став витрачати час на розмови і сентименти, а просто відправив Дональда до військової академії на «перевиховання».

Саме там Дональд і сформував свої три заповіді:
1 — Ніколи не визнавати помилки
2 — Ніколи ні за що не вибачатися
3 — Ніколи і за жодних обставин не визнавати програш. Навіть, якщо всі розуміють, що ти 100% програв…

Втім, парадокс в тому, що саме ця риса зрештою і стала його найбільш сильною стороною. Бо, як казав Мухамед Алі — «Ти не програв доти, доки не здався і не опустив руки». А при всіх його недоліках — Дональд їх не опускає навіть у найбільш критичних ситуаціях. Згадайте хоча б 2024 рік, коли проти нього здавалося був уесь світ. Але він таки встояв і зрештою переміг…

Тому в перші ж дні другого терміну Трамп зайнявся не економікою чи реформами, а «відновленням справедливості». Підписав указ, яким помилував близько 1500 «своїх» людей, засуджених за штурм Капітолію 6 січня 2021 року. Згодом пом’якшив покарання для цілої низки політиків і бізнесменів, засуджених за економічні та фінансові зловживання, корупцію чи участь у різноманітних креативних практиках на користь його адміністрації — захистив свою «зграю» і відновив статус-кво.

Далі з’явився список «Media Offenders» — така собі державна «дошка пошани навпаки» для журналістів. На офіційному сайті Білого Дому тепер щотижня виходить добірка «хуліганів» — серед яких постійними рецидивістами є Washington Post і CNN за «образливу риторику». Додуматися — у ХХІ столітті президент найбільшої ядерної держави світу переосмислив давню дитячу практику вести чорний список однокласників і просто переніс її на рівень державного апарату.

Суди для Дональда — теж не просто інституція. Це той самий завуч чи директор школи, які колись викликали «на килим» і за кожен проступок своєю критикою руйнували його крихку самооцінку. Тому, коли федеральний суд ухвалює рішення, яке Трампу не подобається, він сприймає це не як нормальну роботу гілок влади, а як особисту образу. Адміністрація президента вперше в історії США дозволила собі просто не виконати рішення федерального суду. І цій історії ще далеко не кінець…

У зовнішній політиці логіка аналогічна. Для Трампа міжнародні відносини — це не складна система балансів, а велике дзеркало. Хто в ньому активно відображає захоплення — той союзник. Хто дозволяє собі сумнів, критику, або просто стоїть з кислим лицем — той загроза. Тому й виникає дивна ієрархія — Європа виглядає проблемнішою за Китай, а війна в Україні — просто фон, який заважає прожектору висвітлювати «головну фігуру». Водночас від росії він загрози не відчуває (навіть навпаки) — путін навчився віртуозно грати на його самолюбстві, як по нотах.

На цьому тлі Європа, звісно, трохи йорзає і будемо відверті — Трампа недолюблює. Бо на континенті, де політика завжди була сумішшю інтелекту, іронії та стриманості, Трамп виглядає не як лідер вільного світу, а як слон в посудній лавці. Він не порушує правила гри — він просто не здогадується, що у цій грі взагалі є якісь правила ) У Європі гумор — це частина етики. Вміння жартувати над собою — ознака зрілості. Трамп же ж за все своє публічне життя не вродив жодної дотепної фрази. А якщо хтось не дай Бог дозволить собі якісь жарти в його сторону — відразу попадає в чорний список.

Його «жарти» — це образи. Його «сміх» — це зверхність і приниження. Його «сила» — це знущання і добивання того, хто вже і так лежить… У ньому нема глибини. Там, де європейці шукають підтекст, прихований змісту, тональний перехід — він пропонує лише плоску поверхню. Світ без напівтонів, без сумнівів… Європа виросла на героях, які завжди йшли проти сили, а не користувалися нею. На тих, хто ставив честь вище за вигоду. Трамп для них — тимчасовий феномен, який переплутав владу із правом на безкарність…

Все вищенаписане — не психологічна колонка, а інвестиційний аналіз. Сьогодні інвестори з усього світу залежать не від макроекономічних показників, а від настрою однієї людини. Але Трамп — передбачуваний. Всі його реакції похідні від травм дитинства. У нього одна базова потреба — довести власну значущість будь-якою ціною.

Коли відчуває загрозу самооцінці — він атакує. Коли його хвалять — дає преференції. Компанії, які його підтримують публічно — отримують субсидії і податкові пільги. Самогубці, які наважуються критикували — тиск регуляторів. Тож, якщо ви працюєте на короткій дистанції — на наступні три роки забудьте про фундаментал. Найприбутковіша стратегія зараз — це прикладна психологія )

P.S. Британський письменник Нейт Уайт колись сказав — «Якби Франкенштейн вирішив зібрати монстра лише з людських недоліків — він би створив Трампа». Згоден — трохи жорстоко. Але, якщо подивитися в глибину — там більше смутку, ніж злості. Бо це історія не стільки про «монстра», скільки про обділену дитину, якій змалку критично не вистачало батьківського тепла. І тепер він палить все довкола, щоб хоч трохи зігрітись…

Найбільша економіка і ядерний потенціал планети, ринки, влада і війни тепер залежать від пристарілого хлопчика, якому батько колись не сказав, що він молодець. Як кажуть: «Якщо в дитинстві в тебе не було велосипеда, а зараз ти їздиш на Bentley — то це все одно не компенсує того, що в дитинстві у тебе не було велосипеда…»

Андрій Масло