СТУДЕНСЬКИЙ БУНТ НА КИЇВСЬКОМУ ЖУРФАЦІ

Неосмислені уроки національної журналістики й пересічного загалу

Минає 60 років «украй небезпечній ідеологічній події», правду про яку нині в Україні мало знають. Тодішня влада постаралася надовго законсервувати її. Втім інформація про причини й наслідки таки прорвалася на «ворожі» зарубіжні радіоголоси та збереглася в пам’яти жменьки небайдужих з числа нині живих свідків тієї події

Коротка історія цього бунту така. Перед літом 1965 року, напередодні літньої виробничої практики в редакціях газет, 67 студентів різних курсів (передусім третього) найбільш ідеологічного натоді факультету журналістики КДУ підписали й направили листа в ЦК компартії України з двома категоричними вимогами:

1.«Повернути на факультет несправедливо звільненого (в розумінні студентів – М.Т,) їхнього кумира – викладача й декана, високопрофесійного журналіста, колишнього воєнного кореспондента Матвія Шестопала». Як відомо, на початку 1965 року Матвія Шестопала рішенням політбюро ЦК компартії України було звільнено з посади декана факультету журналістики за звичною в час активного наступу на все українське після завершення короткої в часі хрущовської відлиги за стандартним обвинуваченням в «українському буржуазному націоналізмі».

2. «Звільнити від викладання журналістських дисциплін тих, хто нічого не тямив у журналістиці». Такими тодішні студенти-журфаківці, напоєні свіжими вітрами хрущовської відлиги, вважали колишнього помічника Кагановича доцента Володимира Рубана; організатора цькування Сосюри за вірш «Любіть Україну» Василя Прожогіна та хронічно профнепридатного Оноре де Артинова, який від 1 по 5 курс читав предмет «Совєтская стєгазєта – основа політічєской журналістікі».

У разі невиконання цих вимог підписанти листа, в знак протесту, грозили залишити університет. Більше того, з таким же листом студенти направили свого представника до Москви.

Такий відвертий виступ студентів одного з найважливіших для влади ідеологічних факультетів був на ту пору нечуваним для СРСР.

Через десять років після цієї події, коли автор цих рядків став студентом-журналістом, було таке:

— про долю Шестопала — пошепки й довірчо, і то – одиниці;

— про сам бунт студентів та його наслідки – фактично нічого.

Влада «добивала» останніх послідовників невпокореного декана з числа викладачів-патріотів, які ще дивом залишалися — Володимира Клинченка, Юхима Лазебника, Романа Іванченка. Вони невзабарі, вслід за Шестопалом, якось непомітно перестали приходити в жовтий корпус. Насправді були не звільнені, а вигнані з університету.

На факультеті королювали й були офіційно визнаними авторитетами ті, проти яких виступали сміливі студенти-шістдесятники. Це головне ядро, за влучним висловом професора Василя Яременка «стрільців по класововму ворогу і українському національному єству»: ті ж В. Прожогін (запам’ятав його фразу «Єтому калхознаму украинскому язику нє будєт мєста прі каммунізме»); В. Рубан (дружина якого кинула в обличчя українському професорові Ю. Кобилецькому (за спогадом В. Яременка): «ми єщє вашей кровью криші будем красіть»), О. Артинов, який не вимовив під час своїх лекцій та в розмовпх зі студентами жодного слова українською мовою.
Що ж із юними бунтарями-заколотниками?

Влада з ними розправилася жорстоко.

У результаті масованої ідеологічної оброки по одинці з викликом у службові кабінети тодішнього КДБ, залякування та шантажу низка студентів відкликали свої підписи й покаялися.

З іншими, хто залишався вірними своїм переконанням і не втрачав надії на свіжі вітри перемін після ХХ з’їзду КПРС, тодішня компартійна система вирішила не церемонитися: їх виключили з університету без права поновлення як таких, які «зганьбили звання радянського студента».

Мій старший побратим і однодумець «за окремою групою крові» Михайло Скорик, як один із підписантів того листа, упродовж багатьох літ відстоював у нерівній боротьбі з владою своє право на свідомо обрану журналістську професію. Він не став гасити роз’ятрені рани юности й вирішив простежити подальшу долю кожного з тих 67 сміливців, які своїм вчинком породили явище студентського бунту 1965 року.

Усіх, хто залишився живим, відшукав, узяв інтерв’ю, роздобув документи, сфотографував.

Осмислений і перепущений через власне серце такий матеріал, що втілився в окреме книжкове видання під назвою «На пожарищі власного серця: Студентський бунт — рік 1965», не може не вражати.

Долі тих журналістів-романтиків виявилися драматичними: більшості з них не дозволили закінчити журналістську освіту. І все ж, попри всі перепони, вони таки реалізували себе як журналісти, які не зрадили головну формулу професії з трьох своєрідних «П»: Професіоналізму, Порядності, Патріотизму.

Михайло Скорик не обмежився цією книгою.

Своєрідний книжковий серіал про українську журналістику післясталінської пори, яка пов’язана з одухотворюючим явищем шістдесятництва, створив відомий журналіст Михайло Скорик. Це базовані на донедавна недоступних архівних матеріалах документально-публіцистичні мемуари «Зима», «Весна», «Літо, «Осінь», «Компартійна інквізиція».

Тексти цих книг опозиційного радянського журналіста Михайла Скорика — прекрасна повчальна лектура для юної журналістської зміни.

Однак тут маю одне застереження.

Чи здатна вона нині це осмислити з допомогою своїх нинішніх навчителів?
За умов, коли саму журналістику за останні десятиліття методично й цілеспрямовано витравлювалося головне, що було, є і має залишитися її стрижнем: істина, народна правда, осібна суспільна місія, кращі набутки попередників, які за умов століть буття бездержавної нації залишалися взірцем Порядности, Професіоналізму, Патріотизму.

Вирвавшись із пазурів російської тоталітарщини, національна журналістика, замість рішучого розвороту на західний вектор розвитку, стала перетворюватися в бездумну й безпринципну обслугу тих, хто має «грошовий мішок» і владні важелі.

Витребувану натепер, як ніколи, для відновлення живосилу знекровленої нації професію невидимою рукою розчинили в ефемерних соціальних комунікаціях, де королює інша мораль й інші правила.

Втім, це вже інша історія, про яку спробую написати. Аби не пропала в спецфонлдах і не забудася.

Тим часом маємол ще за життя шановного Михайла Тихоновича Скорика висловивти йому заслужений пошанівок:

Вклоняючя стійкости, сміловости, послідовности .

Захопитися його працелюбністю, вірністю нелегкому і не раз спопеляючому раниму душу журналістському ремеслу.

Наслідувати його мету повернути сфальшовану владними невігласами в професії Правду про наш рідний факультет журналістики.

Тішитися, що пару років тому з ця особистіть залучена, як лавреат премії, в коло незломних послідовників Огієнкового “бою за нашу державність”.

Наснажитися нововідкритими його архівними сторінками поганьбленої ворогами українства національної історії.

Ставити іншим за взірець Чин його буття у професії справжнього Українського Журналіста.

Докопуватися істини з вистражданих Михайлом Тихоновичем, а тому сильних за змістом і впливом на читача “Весни”, “Літа”, “Осені”, “Зими”.

На світлинах: бронебійна за змістом, але маловідома загалу книга Михайла Скорика про студентський бунт студентів київського журфаку; фото Скорика пори його студентської юности.

Микола Тимошик