ПСИХОЛОҐІЯ НЕВИЗНАЧЕНОСТІ

Чому ми сьогодні не в НАТО

Лариса Івшина нагадала про запис Євгена Марчука від 1 лютого 2021 року:

«Президент Володимир Зеленський актуалізував проблему: чому ми сьогодні не в НАТО. Дійсно, питання дуже важливе. Оскількия не один раз “дивився в очі” і не одному Генсеку НАТО, і не одному лідеру провідних країн членів НАТО і з їх уст різними словами неофіційно чув майже одне і теж — коли ж ви станенете послідовними:

— 1999–2002 роки — позаблоковий статус;

— 2002–2004 офіційний курс на НАТО;

— літо 2004 року — і до початку 2005 стоп машина;

— потім через півроку 2005–2010 роки знову курс на НАТО;

2010–2014 роки знову жорсткий закріплений Законом позаблоковий статус;

— 2015–2021 знову повернення курсу на НАТО.

І тому, кому б сьогодні в НАТО ми не задавали питання, чому Україна не в НАТО, вони перш за все будуть чекати від нас відповіді на своє питання: а після вас який буде курс України? Хоча озвучувати це питання вони і не будуть».

Ви напевно звернули увагу на те, що Є. Марчук у своєму записі обговорює лінію поведінки України щодо НАТО у чітко визначених хронолоґічних рамках — у 1999–2021 роках. Попри те, що незалежність України було проголошено 24 серпня 1991 року, а майбутнє України було визначено й закріплено ще за СРСР у Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 року.

Так-от, у цьому документі з ініціативи не компартійної більшості (т.з. «Групи 239»), а демократичної опозиції («Народної ради», тобто фракції Народного Руху України) безпекову лінію поведінки України було сформульовано так:

«Українська РСР урочисто проголошує про свій намір стати в майбутньому постійно нейтральною державою, яка не бере участі у військових блоках і дотримується трьох неядерних принципів: не приймати, не виробляти і не набувати ядерної зброї».

Головував на тому засіданні щойно обраний на голову Верховної Ради України Леонід Кравчук.

Ні за президентства уже незалежної України Л. Кравчука (1991–1994), ні за багатовекторного першого президентства Л. Кучми (1994–1999) цю норму Декларації ніхто із українських політиків, і Є. Марчук у їхньому числі, не поставив під сумнів, не ініціював уточнення чи зміни…

З огляду на те, як легко Україна позбувалася не тільки ядерної зброї, а й практично усіх інших видів озброєння, успадкованого від СРСР, можна зробити висновок, що Україна й українське суспільство щиро вірили в перспективи щасливого мирного життя нейтральної держави у безʼядерному й узагалі в неозброєному статусі. Мовляв, раз ми задекларували нейтралітет, то всі наші сусіди будуть його поважати — за визначенням.

Був серед тих мрійників і вельми освічений і досвідчений спецслужбіст ще радянського ґарту, а відтак і яскравий політик незалежної України Євген Марчук.

Хоч Будапештський меморандум набрав своєї чинності, і його запевнення стали нормою міжнародного права, президенти, премʼєри й міністри України обмінювалися дружніми візитами з своїми російськими колегами.

Словом, начебто ніщо не віщувало загрози національній безпеці й територіальній цілісності України, аж поки не пролунав «перший дзвіночок» — посягання Росії на українську Тузлу, яке змусило Л. Кучму перервати свій візит у Південну Америку, розвернути літак над Атлантичним океаном і повертатися домів, щоб залагодити, здавалося б, незначну безпекову проблему.

Конфлікт, як відомо, було розвʼязано на користь України. Здавалося б, урок пішов на користь, і Кучма навіть загорівся ідеєю вступу до НАТО, але ненадовго. Росіяни підсунули йому в наступники Віктора Януковича, і він дав відбій зближенню з НАТО.

Прозахідний Віктор Ющенко, ставши президентом, взяв курс на НАТО, але його старання виявилися марними. Як і Кучма, він навіть не намагався змінити або принаймні уточнити чи відповідним чином відкоментувати норму Декларації про державний суверенітет щодо безблокового статусу України.

Разом з цим, як і Кучма, Ющенко не замислився й над тим, що Україна з її усе ще радянським суспільним устроєм навряд чи й може безболісно адаптуватися до вимог, які є обов’язковими умовами членства в НАТО та в Європейському Союзі.

З проголошенням незалежності Україна мала б здійснити системні устроєві зміни, замінивши авторитарно-тоталітарний радянський устрій на якісно новий суспільний лад, заснований на українських національних традиціях та звичаях.

Така трансформація могла б уможливити й нейтральний статус України як держави, яка могла б успішно розвиватися за «швейцарською моделлю». Тут варто зазначити, що «швейцарська модель», власне, є відтворенням нашої української козацької традиції в організації безпеки та оборони.

На превеликий жаль, як засвідчив близький до Ющенка-президента Олег Рибачук, Ющенко й не думав здійснювати устроєві зміни такого масштабу.

Небажання чи й неспроможність українських політиків найвищого рангу критично осмислювати історичний досвід України й українського суспільства і на цій основі визначати стратеґію успішного розвитку України на тривалу перспективу.

Це зауваження стосується і Є. Марчука, який однозначно не усвідомлював нагальності системних устроєвих змін в Україні й проявляв себе переважно ситуативними підходами до розвʼязання системних проблем.

Наприклад, замість того, щоб обʼєднати зусилля своєї групи, яка займалася проблемами Будапештського меморандуму, з діаспорною ініціативою Будапештського формату й домагатися заміни ним Нормандського формату з його посиденьками у Мінську, Марчук порадив нам влаштовувати пікети біля Білого Дому.

І от тепер, з відстані часу, нагадуючи про те, як багато Марчук спілкувався з офіційними особами НАТО, нам хочуть показати, як цей політик вів чи намагався вести в НАТО, але він так і пішов у засвіти, не усвідомивши головної перешкоди.