ЩО З ВАМИ СТАЛОСЬ, ЛЮДИ?

Я зупиняю всіляке спілкування з українцями такого типу мислення

Напевно, треба зупинитись взагалі. Українська журналістика мертва. Українська громадська думка невиліковно хвора. Градус ненависті до нас від більшості українців теж смертельний. За що? За те, що дякуючи Америці, Україна ще жива, і їхні чиновники сплять на мільйонах $$$ і кладуть асфальт під путінські танки?

Досить. Не буде жодних коментів, жодних думок. Ви самі собі обрали свою долю.

Це слова не просто пересічного чоловіка, це слова головного редактора газети зі Львова. Людини публічної, воїна і дійсно героя війни.

В коментах під його гаслом — ешафот для мене і голодний до моєї крові натовп. Четвертували б, як змогли. І кров пили.

Не дочекаєтесь. Тільки відмовтеся тоді від ВСІЛЯКОЇ І БУДЬ ЯКОЇ допомоги від такої божевільної Америки. І від Трампа. Що б він не пропонував — відмовляйтесь.
Нічого від нас не просіть, і не беріть, якщо навіть даємо. Як можна брати в божевільних і хворих? Ще інфікуєтесь.

Шукайте собі свою радість і не судіть про нашу. Забудьте про нас, закрийте двері і живіть своїм розумом, зі своїм потужним президентом і, що важливо, своїм коштом.

Що з вами сталось, люди?

Оксана Давида

Від УСІМ:

Якщо задатися запитанням, що може бути спільного між такими відмінними суспільствами, як американське і українське, відповідь напевно будуть шукати у відмінностях, яких дуже багато, а спільне навіть не згадають.

Спільність же ця лежить на поверхні, прямо перед очима, і тому її напевно й не видно. Імʼя цьому спільному — поляризація. Поляризація не так поглядів і світоглядів, як політичних симпатій чи уподобань. Поляризація настільки сильна, що любов і ненависть, між якими — один крок, відпочивають.

Поляризацію в поглядах і симпатіях аж такої гостроти можна зрозуміти й пояснити, коли йдеться про людей малоосвічених або й зовсім неосвічених, які ведуть найпростіших спосіб життя — поїсти, поспати…

А от поляризацію в поглядах і симпатіях — аж до лютої й сліпої ненависті! — між людьми освіченими, публічними, покликаними справляти вплив на згадані вище прошарки суспільства й піднімати рівень їхньої свідомості й громадянської зрілості, зрозуміти й пояснити практично неможливо.

Як і в українському суспільстві, так від певного часу і в американському — уже не такому структурованому, як було раніше, — політичні дискусії навколо ідей, концепцій і методів втілення їх у життя зводяться до банальної гризні, та ще й із переходом на особисті взаємні образи не тільки між кандидатами, а й між їхніми прихильниками чи симпатиками.

Як і в Україні, так і в США, а тепер ще і через кордон чи цілий океан, взаємна ненависть між прихильниками й симпатиками тих чи інших політиків бере гору над здоровим ґлуздом, і протиборчі сторони уже навряд чи й пояснять, а в чому ж сутнісна (тобто безвідносна до особистої любові чи симпатії) розбіжність у політичних поглядах, концепціях, програмах…

Втім, про погляди, концепції, програми уже й не йдеться. Кандидати на високі посади, уподібнившись до плебсу, який готовий рвати пащу за свого кумира, уже давно перестали пропонувати суспільству своє концептуальне бачення перспектив розвитку країни, обмежуючись якимось одним позиченим лозунгом, який гарно так збуджує й заводить посполитих і доводить їх до безумства.