МАНІПУЛЯЦІЯ ДИСКУРСУ

Хто й навіщо формує образ Петлюри як «погромника»

Важливий коментар від Norton Herskár щодо дискусії про недолугу статтю The Kyiv Independent про Симона Петлюру.

Інформаційна війна майже ніколи не ведеться через прямі вигадки. Найефективніша пропаганда полягає у нав’язуванні самої структури дискусії, де одна сторона змушена постійно виправдовуватись у рамках нав’язаного маніпулятором дискурсу.

Імперські центри дуже часто працюють через моральну делегітимацію підбитих народів. Для Російської імперії, а потім СССР, український визвольний рух був небезпечним ідеологічно, тому потрібно було не просто перемогти його військово, а зробити токсичним у свідомості Заходу. Аналогічні механізми, до речі, використовувалися імперськими центрами щодо ірландського, польського, хорватського, алжирського чи балтійських рухів, адже колоніальна влада завжди намагається представити антиколоніалні рухи як “екстремізм”, “хаос” та “етнічну патологію”.

“Об’єктивність” у гуманітарній сфері часто перетворюється на механічне відтворення вже існуючих дискурсивних асиметрій. Якщо одна сторона десятиліттями, а то й століттями інвестувала в певний наратив, то просте “показати обидві позиції” не є нейтральністю. Це означає відтворити вже підготовлений інформаційний дискурс. Формальна процедура не гарантує істини, якщо сама структура сприйняття вже викривлена. Істина не є середнім арифметичним між правдою та брехнею, а об’єктивність досягається не “рівним розподілом часу” між фактами та совєтсько-російською пропагандою, а глибоким дослідженням першоджерел.

Російська імперська політика завжди прагнула позбавити українців статусу політичного суб’єкта, тому український рух подавався не як нормальний національний рух модерної епохи, а як девіація, породження “темних сил”, “провінційного фанатизму” чи “етнічного радикалізму”. Російська пропаганда десятиліттями формувала систему асоціацій і моральних ярликів, покликану підмінити аналіз реальних історичних процесів наперед заданими емоційними реакціями. Образ Петлюри як “погромника” працював саме як символічний механізм таких емоційних тригерів та позбавлення легітимності українського національно-визвольного руху.

Проблема тут не лише у незнанні (чи свідомому ігноруванні) фактів, а у відсутності мета-рівня аналізу. У статті не зазначається хто створив рамку дискусії, в яких політичних умовах вона виникла, які інтереси вона обслуговувала, чому саме ці теми десятиліттями просувалися назовні та ким вони просувалися. Росія десятиліттями створювала відірвану від реальності гру знаків, сама залученість у котру означає підігрування цій грі та викривлення дійсності.

Сама постановка питання “чи був Петлюра антисемітом” є не історичним, а ідеологічним у тому сенсі, що його функція в публічному дискурсі незалежна від його змісту. Навіть коректна, фактологічна відповідь на нього (ні, не був) відтворює сам факт необхідності відповідати (“виправдовуватись”), що і є метою пропагандистського дискурсу.

Особливо проблемною є невідрефлектована “гра в об’єктивність” в постколоніальних суспільствах, де частина інтелектуального класу сприймає “дистанціювання від національного наративу” як автоматичну ознаку інтелектуальної доброчесності. Але дистанція сама по собі не означає незаангажованого мислення. Іноді це прийняття зовнішньої системи координат, зумисно сконструйованої як “нейтральна позиція”. Постколоніальний інтелектуал, вихований в рамці імперських наративів, нерідко неспроможний вийти за їхні межі та продовжує оцінювати історію своєї країни через морально-політичні категорії, сконструйовані колишньою метрополією.

Частина українського інтелектуального та медійного класу, сформована в межах універсалістських західних медійних моделей, виявилася неспроможною до зіткнення з колоніальними інформаційними стратегіями та методологічно неготовою до роботи з ідеологічними інформаційними конструкціями, де сама рамка “нейтральності” є продуктом тривалої політичної інженерії . Совєтські функціонери колись влучно називали подібних осіб “корисними ідіотами”.

При цьому не йдеться про заборону критичного аналізу Петлюри (до нього є багато питань щодо його реальних вчинків) чи доби УНР, йдеться про те, що будь-який аналіз теми повинен враховувати столітній контекст російської інформаційної війни проти української державності та розуміти, як саме певні історичні події були фальсифіковані та перетворені на політичну зброю.

У будь-якому випадку, тепер ясно, що поширення російської українофобської пропаганди під час геноцидальної війни росіян проти українців є позицією редакції, яку вона не збирається змінювати. Маємо українське “Вільне радіо і телебачення тисячі пагорбів”. Хотілося би лише нагадати очевидну істину, що поширення пропаганди ворога під час війни є співучастю у війні на боці ворога.

P.S. У теорії інформаційних операцій прийом, який застосувало видання The Kyiv Independent проти Петлюри, називається “метод дохлого оселедця” (dead herring). Його суть полягає не в тому, щоб довести провину особи, а в тому, щоб створити навколо неї стійку, нестерпну зону смороду. Пропагадисти намагаються вимарати реальність, спотворюючи її репрезентацію в культурно-інформаційному просторі.

Це технологія символічного зараження, коли не обов’язково повністю спростовувати чи нищити історичну постать (або якщо це неможливо), достатньо прив’язати до неї стійку моральну асоціацію, яка автоматично активується при згадці імені. Це робиться для блокування легітимності. Людина ще не почала думати, а асоціативний ланцюжок уже спрацював. Сам факт необхідності виправдовуватись уже ставить сторону в слабшу позицію.

Навіть після спростування ярлик продовжує жити як культурний рефлекс. Якщо людина чи організація доведе свою непричетність, у публіки на підсвідомому рівні все одно залишається “неприємний осад” (“нема диму без вогню”), аналогічно до того, як важко вивести запах гнилого оселедця, якщо ним забруднити одяг.

Тому постколоніальні суспільства часто десятиліттями змушені вести не стільки історичну, скільки репутаційну війну за право на власну нормальність.

Зверніть увагу на маркування “неоднозначний”, “суперечливий”, “контраверсійний”. Це слова-діверсанти, покликані “замарати”.

Головне, у боротьбі проти цього прийому не можна “відмивати” оселедця. Натомість потрібно вказати на того, хто його підкинув. Не “давайте дослідимо, чи дійсно Петлюра причетний до погромів”, а “давайте розберемося, як і чому совєтське ОГПУ організувало вбивство Петлюри руками Самуїла Шварцбарда в Парижі у 1926 році та як наступний судовий процес був перетворений на масштабну медійну спецоперацію з дискредитації Петлюри та УНР”.

Сморід зникає, коли ви показуєте, що цей “оселедець” є типовим інструментом колонізатора, а не унікальною ознакою українців. Стандартний імперський прийом полягає у тому, щоб позбавити поневолений нароід морального права на спротив. Це не українська “контраверсійність”, а типова доля будь-якого національно-визвольного руху у світі.

Потрібно жорстко повертати дискусію з моралізаторського поля (куди нас затягує ворог) у поле реального аналізу. Ми маємо навчити світ (і насамперед себе) дивитися на ці міфи не як на “проблемні сторінки української історії”, а як на пам’ятки російського інформаційного тероризму.

Володимир Вʼятрович