ІЗ ДОРОЖНІХ ВРАЖЕНЬ

Російськомовні міста Півдня та Сходу стають двомовними

Два тижні я був вдома, в містах і селах степової України, і, окрім справ домашньо-родинних, я активно слухав все, що говорили навколо мене. Відвідавши три міста – Нікополь, Запоріжжя, Дніпро – я готовий повторити тезу, що казав ще півтора роки тому: російськомовні міста Півдня та Сходу стають двомовними. Поки що не україномовними, але нарешті реально двомовними.

Я не ходив по спальних районах, це були центральні частини міст, але все одно це доволі репрезентативно – навряд в Нікополі чи Запоріжжі багато туристів з умовного Львова, скоріше навпаки – багато біженців з нині окупованих територій.

В 2019 році, коли я остаточно поїхав з Запоріжжя, українська відчувалась в місті та регіоні загалом як 90/10, ну може 85/15 на користь російської. Сьогодні я вперше можу сказати, що Нікополь чи Запоріжжя мають якщо не 50/50 то щось дуже близько до цього.

В Нікополі я двічі був свідком, як працівники в лікарні та магазині спілкувалась з двома клієнтами одразу двома мовами. Вони дуже швидко перемикалась і було помітно, що для них це звична справа, я не відчув, що якось мовою вони володіють краще, ніж іншою.

Ще одна важлива зміна – в сфері обслуговування люди часто так само відповідають касирам українською на їх звернення, і можуть вести діалог в супермаркетах українською. Та і самі працівники сфери послуг добре володіють українською, на відміну від ситуація 8-10 років тому.

Мені є з чим порівняти. В 2017 році, коли закон про мову вперше почали вводити, касири і охоронці в супермаркеті, якому я працював, сходили з розуму. Попри те, що ці люди в більшості нормально ставились до мови, вони нею просто не володіли. На початках вони говорили гірше, ніж Азаров. А зараз українською до тебе звертаються навіть жіночки в кіосках з пивом і цигарками, які в 2017 році вважали, що ті закони «тільки для АТБ і Сільпо».

Був свідком цікавої історії, коли дві жінки сіли на сусідній лавці і почали розмову російською, але поступово… перейшли на українську, навіть не помітивши цього.

Один чоловік бавився в парку з дитиною, і цитував їй крилаті фрази з радянських фільмів, перекладаючи їх. Мені запам’яталось «Я сказав: Горбатий», цитата з «Место встречи изменить нельзя», яку цей батько «українізував» для своєї дитини. Так, це все ще цитата з російськомовного радянського фільму, але ви чудово знаєте, що такі речі не змінюються, якщо ти це дивився в свої молоді 19.

У аптеці стажерка зауважила якійсь жінці, яка прийшла і сказала, що їй треба щось, «но посмотрітє сколько стоіт, у меня только 200 рублєй», що за рублі в них нічого купити не можна, тільки за гривні. І ця жінка, не биконула, не почала волати «какая разніца», а вибачилась і сказала що так, обмовилась, правда.

Навіть водій маршрутки, що віз мене з Запоріжжя на Нікополь, говорив по телефону нормальним суржиком, не соромлячись, що в нього у салоні їдуть «городські».

Загалом російська ще є і її багатенько, так, але якось мабуть вперше мене це не дратувало. Бо в порівнянні з 2012, чи 2015 чи навіть 2019 її стало набагато менше, і вона вже не така агресивна і домінантна.

Зараз відчувається стадія збалансованої двомовності, про яку всі десятиліттями фальшиво говорили. Любили порівнювати Україну зі Швейцарією чи Канадою, але всі ми знаємо, що ніякої двомовності ні в Дніпрі, ні в Запоріжжі, ні в інших містах Півдня та Сходу не існувало, вона була тільки десь у соцопитуваннях та маніпуляціях політиків.

Сьогодні двомовність вже нікому не потрібна, про неї не говорять, але парадоксально вона з’явилась. В 2017 я стільки прикладів побутової, неусвідомленої українськомовності збирав би рік, тут все це сталось протягом кількох днів.

Поки що я не можу сказати, що великі індустріальні міста стали українськомовними, це було б неправдою. Російська як мова побутового спілкування ще якийсь час буде, якийсь відсоток людей так ніколи на українську й не перейде, але вперше в житті, я відчув, що українська таки головна в Нікополі чи Запоріжжі, попри те, що поки ще не єдина.

Олександр Сапронов