ХТО, ЯК, КОЛИ І ЧОМУ ЗУПИНИТЬ ВІЙНУ В УКРАЇНІ?

Війна Росії в Україні перестає бути центром світової уваги

Є війни, що завершуються перемогою. Є війни, що закінчуються поразкою. А є війни, які припиняються тому, що перестають бути центром світової уваги. Саме до цієї точки поступово наближається Україна.

Більшість публічної аналітики досі зосереджена на фронті: хто просунувся, на скільки кілометрів, які резерви чи поставки. Але у 2026 році це вже другорядне. Головне питання інше: що стає важливішим за цю війну? І саме тут починається розворот, який багато хто або не помічає, або не хоче бачити.

РОСІЯ ВЖЕ ДУМАЄ НЕ ПРО ВІЙНУ, А ПРО ТЕ, ЩО ПІСЛЯ НЕЇ

Опосередковані сигнали цього зсуву вже помітні. В експертному середовищі навіть обговорювали можливу заміну переговорної фігури на більш «м’яку» або ж на представника ресурсного, енергетичного й силового контуру. У такій логіці питання звучить не «як вийти з війни», а «як використати її завершення для входу в наступну фазу великої гри». Це і є головний зсув усієї партії: Росія починає дивитися на переговори не як на дипломатичний вихід, а як на інструмент переходу. Таке відбувається лише тоді, коли всередині вже є розуміння: нинішня конфігурація війни вичерпується. Війна перестає бути інструментом і перетворюється на тягар.
Зовні Росія ще виглядає стійкою. Але всередині накопичується тиск. Reuters писав у березні, що Москва готує скорочення «несекретних» витрат, а за перші місяці року її нафтові й газові доходи різко знизилися. Окремо німецька розвідка оцінила реальне бюджетне напруження Росії як значно серйозніше, ніж показують офіційні цифри. Це ще не крах, але вже системне напруження. Війна пожирає бюджет, стискає цивільні статті, підвищує ціну кожного наступного місяця, робить економіку менш гнучкою. І в якийсь момент відбувається те, що для імперських систем небезпечніше за фронтову невдачу: війна перестає бути знаряддям і стає тягарем.

ДОНБАС ПЕРЕСТАЄ БУТИ ЦІЛЛЮ. ВІН СТАЄ ВИТРАТАМИ

За два роки стало очевидно: швидко взяти Донбас неможливо. Ціна кожного кілометра зростає, а стратегічна картина змінюється дедалі менше. Територія, за яку продовжують платити людськими й матеріальними ресурсами, дає все меншу віддачу. Це і є момент, коли географія починає програвати економіці. Донбас усе менше виглядає як мета і все більше — як витрати. У будь-якій системі рано чи пізно виникає питання: навіщо продовжувати платити таку ціну за дедалі менший стратегічний сенс?

УКРАЇНА МІНЯЄ НЕ ЛІНІЮ ФРОНТУ, А ХАРАКТЕР ВІЙНИ

Головна зміна останніх місяців — не на карті. Головна зміна — у ролі України. Вона отримує стабільний зовнішній ресурс. Reuters повідомляє про нові угоди з державами Затоки, про фінансування з боку ЄС і G7, а сама європейська архітектура дедалі жорсткіше зав’язується на кредити й механізми, забезпечені доходами від заморожених російських активів.

Паралельно навколо України формується нова мережа озброєнь. Reuters писав про переговори щодо спільного виробництва українських дронів у Румунії, про розширення українського експорту та створення європейських центрів, що спираються на український бойовий досвід. Це означає просту річ: війна стає для Росії дедалі дорожчою й менш передбачуваною. Але ще важливіше інше: Україна поступово виходить на рівень, де може впливати не лише на поле бою, а й на геоекономіку війни — бити в глибину, створювати загрозу енергетиці, впливати на експортну інфраструктуру, нав’язувати Росії вже не лише фронтові, а й системні витрати.

Якщо під ударами опиняються НПЗ, порти, нафтова логістика й експортні коридори, то під ударом уже не фронт. Під ударом — роль Росії у світі.

П’ЯТИЙ РІК — ЧАС ТРІЩИН

Історія рідко ламає імперії одразу. Вони тріскаються від затяжного напруження. Зараз ми бачимо саме цю фазу: цілі не досягнуті, ресурс під тиском, нові ігри відкриті, стара війна все ще вимагає занадто багато. У цей момент і з’являється головний ризик для Москви: піррова перемога може стати початком стратегічної поразки. Перемога, яка закриває тобі вхід у наступну велику партію, — це вже не перемога. Це дорогий тупик.

ТРАМП БУВ СТАВКОЮ. ТЕПЕР — ПРОБЛЕМА

Росія тягнула час під «вікно Трампа». Логіка була зрозумілою: тиск США на Київ, розкол Європи, замороження війни на умовах, вигідних Москві. Але Трамп перестав бути інструментом і став фактором хаосу.

Трамп обіцяв закінчити війну за 24 години. У 2026 році ця обіцянка виглядає не як сила, а як провал. Більше того, Вашингтон сам тиснув на Україну в бік болісних поступок, але не зміг ні зупинити війну, ні побудувати стійку нову конфігурацію. Паралельно політика Трампа посилює світову турбулентність: тарифні війни, удари по союзниках, розширення близькосхідної кризи, зростання недовіри до американської керованості. Reuters і Breakingviews прямо пов’язували близькосхідну ескалацію з ослабленням позицій США та розширенням простору для суперників. Для Москви це означає просту річ: більше не можна просто «дотягнути». Вікно, на яке робилася ставка, закривається. І до листопада воно, ймовірно, закриється остаточно.

СПРАВЖНІЙ ПРИЗ — НЕ ДОНБАС, А БЛИЗЬКИЙ СХІД

Паралельно відкривається інша партія: Іран. Ормуз. Енергетика. Перерозподіл потоків. Нова боротьба за валюту розрахунків. Нова боротьба за статус гаранта стабільності. І раптом стає зрозуміло: Донбас — це не головний приз. Головний приз — контроль над енергією наступного циклу світової економіки. І саме тут російсько-українська війна починає виглядати інакше. Вона вже не просто конфлікт за територію. Вона перетворюється на фактор, який або дає Москві місце за новим столом, або не дає.
Якщо Україна отримує можливість системно бити по російській енергетичній логістиці, Росія не зможе впевнено входити у близькосхідну партію як гарант, посередник чи енергетичний центр нової конфігурації. Саме тому ця війна починає заважати їй не лише на фронті, а й за межами України.

ЧОМУ ФОРМУЛА 1991 РОКУ СТАЄ СИСТЕМНОЮ?

У цій логіці питання кордонів перестає бути лише українсько-російським. Воно стає питанням: чи зберігається взагалі міжнародне право як робочий механізм? Саме тому формула, максимально наближена до кордонів 1991 року, починає виглядати не як політична вимога України, а як відновлення базового принципу системи — точки, з якої можна будувати довгострокову стабільність і фундамент нової архітектури безпеки. Для Китаю це критично важливо. Адже якщо він виходить як архітектор нового світу, він не може будувати його на принципі «хто сильніший — той і правий». Це руйнує саму модель, яку він пропонує.
Китай проти Трампа — не лише у війні, а й у моделі світу. І тут виникає важливий висновок: якщо Китай зможе оформити завершення війни на основі міжнародного права, зі збереженням суверенітету та довгостроковою архітектурою, то це буде не просто мирна угода. Це стане прямою демонстрацією того, що його модель сильніша за американську практику. Бо Трамп пропонує швидкі угоди й тиск, а Китай — систему та правила.

Якщо саме китайська модель спрацює, це підніме Пекін на ще одну глобальну сходинку: не лише як економічний центр, а як архітектора нової міжнародної легітимності. А значить, його геополітична гра стає глибшою, стійкішою й потенційно успішнішою, ніж гра, побудована на короткостроковому тиску. Ймовірно, Пекін домагатиметься для України позаблокового статусу як частини такого пакета. Це відповідає китайській лінії: формально поважати суверенітет і територіальну цілісність, але водночас не допустити посилення військово-політичної архітектури США біля російських кордонів.

ДЕ ТУТ УКРАЇНА

Саме тому Україна не повинна дивитися на Близький Схід як на чужу війну. Вона має входити туди як ексклюзивний гравець і міст між Європою та Сходом. Не замість Європи, а разом із Європою. Її головний ресурс у цій грі — не лише армія й не лише територія. Її головний ресурс — досвід війни XXI століття. І це вже не теорія.

Україна підписала оборонні угоди з ОАЕ, Катаром і Саудівською Аравією, відправила фахівців із антидронового захисту в регіон і пропонує саме те, чого зараз гостро бракує Близькому Сходу: дешеві перехоплювачі, антидронову експертизу, технології та логіку сучасної війни. Тобто Україна вперше стає для Китаю не об’єктом, який можна «покласти на стіл», а самостійним гравцем, що впливає на конфігурацію Близького Сходу, Європи та наступного світового переділу.

ЯК РОСІЯ ПРОДАСТЬ СВІТОВІ ЗУПИНКУ ВІЙНИ ЯК СВОЮ ПЕРЕМОГУ

Якщо гаряча фаза буде зупинена, Москва не представить це як компроміс чи вимушене рішення. Це буде оформлено як стратегічна перемога іншого типу. Росія доводитиме не те, що виграла війну на полі бою, а те, що змінила світ, у якому ця війна відбувалася. Вона скаже приблизно таке:

1. Конфлікт в Україні довів, що НАТО втратило здатність бути єдиним військово-політичним суб’єктом.
2. Саме війна в Україні завершила епоху однополярного світу.
3. Росія витримала безпрецедентний тиск і зберегла стійкість.
4. Росія — не джерело кризи, а гарант енергетичної стабільності.
5. Європа втратила суб’єктність.
6. Росія змінила сам характер сучасної війни — через технології, асиметрію, нову тактику й економіку конфлікту.
7. Саме Росія не допустила світової катастрофи, утримавши конфлікт від повної ескалації.
8. Вихід із війни буде оформлений не через Захід, а через нову систему глобальних домовленостей, де Китай — не спостерігач, а архітектор.
   Так Росія зможе одночасно: зупинити війну, зберегти внутрішню стійкість і заявити про себе як про переможця — незалежно від того, де саме пройде лінія фронту.

КОЛИ МОЖЕ ВІДКРИТИСЯ ВІКНО?

Якщо дивитися на всі ці лінії разом, то вікно можливостей для такої розв’язки справді може відкритися влітку 2026 року. Чому саме тоді? Бо до цього моменту можуть збігтися одразу кілька процесів: остаточне вичерпання ставки на Трампа; посилення системного тиску на російську економіку й експортну інфраструктуру; зростання українських дальніх можливостей; посилення китайської ролі на Близькому Сході; і перехід світової партії до наступного етапу — від Близького Сходу до Європи, а потім до Тайваню.
Таке вікно не буде довгим. Найімовірніше — близько року. Потім дошка почне перебудовуватися знову.

ФІНАЛ

Тому головне питання сьогодні звучить уже не так: коли закінчиться війна? І навіть не так: хто переможе? Воно звучить інакше: хто оформить кінець гарячої фази так, щоб одразу відкрити наступну фазу світової гри?

Іноді війни закінчуються не тоді, коли хтось перемагає. Вони закінчуються тоді, коли стають занадто малими для наступного переділу світу. І якщо це так, то ключ до завершення гарячої фази справді лежить уже не у Вашингтоні й не у Москві. Він лежить там, де думають не про фронт, а про нову карту світу.
У Пекіні.

Сергій Власенко