НЕ ЗНАЮ НАВІТЬ, ЯК ЦЕ НАЗВАТИ…

Із спостережень над ставленням суспільства до військових

Першопост, судячи із тієї інформації, що ми бачимо, дає підстави припустити, що автором цієї «листівки» є Тетяна Бондар. Хай буде так.

На самій фотографії бачимо двічі повторнене «Дякую захисникам України!» — хоч було б достатньо й одного.

А внизу читаємо ще; «ДЯКУЄМО ВАМ ЗА ВАШУ МУЖНІСТЬ І ГЕРОЇЗМ.
ХАЙ БОГ ОБЕРІГАЄ ВАС І ВДЕНЬ, І ВНОЧІ…»

Перевантаження зображального твору текстовими повторами подяку не підсилює. Скорше навпаки…

Кажу вам це як експерт із журналістської та редакторської майстерності.

Але ще більше мене тут бентежить інше — як це поширюється в соцмережі…

Згадана Тетяна Бондар поширює листівку на сторінці чи в групі з назвою «Українською мовою», супроводжуючи її таким текстом:

«Цікаво скільки людей поширить ці слова вдячності».

З цим же текстом вона ж переширює це на сторінці з симптоматичною назвою «ПРИВІТАННЯ ДЛЯ ДРУЗІВ», а вже звідти інші люди ширять далі…

На мою стрічку це випливло завдяти тому, що пост Тетяни Бондар сподобався відомому поетові й політикові Павлові Мовчану, який поширив це на своїй сторінці…

Я також міг би зробити те саме, механічно, як це зробив П. Мовчан, але щось мене зупинило, і я замислився…

Замислився я над тим, що мою увагу з подяки захисникам України перемкнули на «Цікаво скільки людей поширить ці слова вдячності» (до речі, фраза від фахівця з української мови написана з помилкою. Помітили?).

Отже, мене ставлять у ситуацію, коли я не можу не поширити: не поширити — значить, бути невдячним захисникам України.

Зрозуміли підступність автора поста? Якщо так, то чи ви вірите в щирість автора, який чи яка влаштовує експеримент — хоче подивитися, хто поширить, а хто ні.

За великим рахунком, ідея з благими намірами обертається на примітивний прояв цинізму.

Чи потрібна така подяка захисникам України? Чи зігріє така подяка їм серця і душі?

Сумніваюся..,

У подяці найважливіше — щирість! А в таких розцяцькованих подяках із цинічними супровідними текстами щирості шукати годі.

…Спостерігаючи за тим, що пишуть у соцмережах про ставлення українського суспільства до військових, я зауважив дві крайності.

З одного боку, бачимо зневагу й ненависть до людей у військових строях, які ризикують своїм здоровʼям і життям, щоб їхні зневажальники й ненависники спокійно спали в теплих постелях.

З другого боку, ріже очі отака показна, порцелянова чи гламурна вдячність, від краси якої віє явною нещирістю.

* * *

При цій нагоді нагадаю вам, що військові в США користуються особливою повагою і є тією єдиною категорією в суспільстві, якій прості люди не перестають дякувати. Скрізь і всюди!

Мені трапляється спостерігати це кожен день. Одного разу, я стояв перед червоним світлом — літо, вікна в автах повідкривані, — і чув, як люди в сусідньому авті казали військовим, які перед нами переходили вулицю: «Thank you for your service!» («Дякуємо вам за службу!»)

Я й сам не раз потрапляв під таку роздачу. Справа в тому, що я маю демісезонну спортивну куртку зеленого кольору, яка дуже нагадує військову, і мене часто запитують, чи я служив у війську. Кажу, що ні, але люди все одно часом кажуть мені: «Thank you for your service!» Бувало, хтось обходить мене ззаду, і я чую, як він чи вона каже тихо, можливо й не розраховуючи на те, щоб я почув: «Thank you for your service!»

Напевно саме такої подяки й сподіваються від своїх співвічизників захисники України.

А ви що скажете?

Володимир Іваненко