З ВІДСТАНІ ЧАСУ

Про преображення комуністів у націоналістів

Свіжа історія про несамовиту філологиню, колишню комуністку, яка нині на грані фолу грає круглим мʼячем в український патріотизм, заслуговуючи на свисток судді і штрафні санкції, бо брутально порушує правила гри на широкому полі української мови, — спонукала мене ця історія до спогадів. Буде йтися про аналогічну нервово алогічну поведінку одного ще донедавна дуже відомого колишнього компартійця. Він ще животіє.

Мова піде про особу, колись вірну комуністичній партії, стрімко перелицьовану у патріота України і усього українського. Сталося це преображення вірного сина КПСС і КГБ у надзвичайно критичний момент, і це була блискавична миттєвість. Тоді до Києва прилетіла звістка про поразку московських путчистів.

Негайно у редакції газети «Вечірній Київ» — органі Київського міського комітету КПУ – були терміново скликані збори комуністів. У протоколі про рішення журналістів редакції вийти з рядів КПСС на знак рішучого протесту проти ГКЧП була поставлена учорашня дата. А тоді, ще вчора, вечірківці не знали, як поступати зі своїми компартійними квитками. Викидати боязко, мо, ще знадобляться. Сідниці та інші ніжні місця бійців ідеологічного фронту були вкриті дрібними крапельками поту від клятої невизначеності: Що з нами буде? Як нам поводитись? Бо їсти хочеться при усіх владах.

Таким чином, очолювана Віталієм Карпенком редакція «Вечірнього Києва» сміливо з честю, підтвердженою датою на протоколі партійних зборів, рішуче порвала зі зганьбленим путчем комуністичним минулим.

Іноді я друкував у «ВК» невеличкі матеріали на культурні теми. Працював у Міністерстві культури редактором, керівником прес-служби. Саме тоді у медіа просторі ширилося протистояння демократичних і незалежних журналістів з одіозним Дмитром Табачником, тоді першим керівником адміністрації президента Леоніда Кучми.

«Вечірній Київ» вже здобув новий статус демократичного, україноцентричного, вільного органу преси. Майже у кожному номері сміливець Віталій Карпенко публікував свіжі анекдоти про одіозного Діму Табачника.

Що це був замаскований піар голови адміністрації Кучми, зрозумів, коли пізніше писав учбовий посібник для вузів про методи і способи паблік рілейшнз.

Перед Новим Роком приніс Карпенку фельєтон «ТАБАЧНИК ВИЯВЛЯЄТЬСЯ ЩЕ Й ПЕДОФІЛ!». Це була гра слів, причепитися неможливо. Йшлося про іншого Табачника, про банкіра з Парижу, якого було у Франції звинувачено у педофілії. У моєму нарисі усе збігалося з ексклюзивною інформацією, яку я випадково надибав з іноземної преси. Проте у моєму матеріалі, хто цей Табачник, про кого мова – ставало відому лише у останньому речені. А кричущий заголовок вже врізався у свідомість. Звичайнісінька маніпуляція. До суду за буцімто наклеп притягти автора неможливо.

Карпенко прочитав, аж засвітився:

— Обовʼязково поставлю у першому номері після Нового Року. Розвеселимо читачів!

Потиснув на прощання мені руку. Дав розпорядження водієві, такого раніше не було, відвезти мене до центру Києва, куди я побажаю. Запопадливість головреда «ВК» була дуже приємною.

Мій новорічний фельєтон так і не зʼявився на шпальтах «ВК». Дуже невдоволеним заходжу до кабінета новоспеченого демократа Віталія Карпенка.

— Ой, Юрку, не знаю, кудись подівся твій матеріал…

Шарудить серед паперів на столі… Покликав секретарку:

—Галя, не у тебе часом стаття Бурсова?

— Що ви, Віталію Панасовичу, хіба не знаєте, що у мене лише ті матеріали, які вже надруковані?

Сцена неприємна. Зпересердя кажу на прощання теплі слова Карпенку про головреда і про його газету.

Збуджений зустрічаю у коридорі свого тоді колегу і приятеля журналіста Миколу Цивірка.

— Та він не пропав, твій матеріал. Нікуди він не дівся, заспокойся, —втішає мене наївняк Цивірко. І тут же ставить остаточну крапку, щоб я більше не нервував:

— Як тільки ти пішов тоді від Карпенка, я це побачив, через дві години приїхали якісь двоє, і Панасович віддав їм твій рукопис. Він що, забув? Не пропав твій матеріал!

Чи до цього випадку з «колишнім комуністом» Карпенком, чи вже опісля – це не має особливого значення, —я звернувся до нього по телефону з відчайдушним проханням, щоб опублікував мій репортаж з побоїща на площі Богдана Хмельницького, перед собором Святої Софії. Як згодом виявилося, там я був єдиним, хто написав правду про криваве місиво, яке влаштували омоновці над вірянами, що прийшли на поховання патріарха Володимира (Романюка).

Карпенко:

— Знаєш що, Юрку, я теж хочу написати колонку. Ти мені усе телефоном опиши. Розумієш, у моєї дружини день народження, не можу там бути… Тоді поставлю і твій матеріал.

Так воно і сталося. Колонку головреда Віталія Карпенка з першої полоси «ВК», який «на власні очі бачив» і «був присутній» ніхто не памʼятає. Мій репортаж, задля помʼякшення враженя розбитий редакцією на дві частини, на різні полоси у газеті «Вечірній Київ» – досі стоїть в інтернеті, варто погуглити.

Отакі «колишні комуністи», нинішні патрійоти України, які при потребі рвуть на собі сорочку заради Неньки, заради української мови, такого іншого – патріотичного, нині монетизованого…

І безпартійні, як я, що ніколи у щось там не вступали, крім калюж восени.

Ґеорґій Бурсов

Від УСІМ:

Ліг спати ортодоксальним комуністом, а прокинувся націонал-демократом

Віталій Карпенко справді цікава особистість з-поміж тих, про кого я упродовж десятків років кажу: лягли спати ортодоксальними комуністами, а вранці прокинулися націонал-демократами. Націоналістом, дякувати Богу, він не став.

Ґеорґій Бурсов своїм спогадом спонукає мене також написати, чим запамʼятався В. Карпенко мені і як склалися мої стосунки з ним. Це варто задокументувати.

Уперше мені трапилося пересіктися з Карпенком, коли він, провінційний журналіст, став інструктором сектору преси відділу пропаганди і агітації ЦК КПУ, коли тим сектором ще завідував майбутній президент України Леонід Кравчук.

Звісно, я не ходив у сектор преси. Інструктор сектору преси приходив до нас на факультет журналістики «київського КДУ» і влаштовував розноси не тільки в кабінеті декана Дмитра Прилюка, але й у коридорах, гордо проносячи по них своє тіло сановної особи.

Запамʼятався він цими візитами тому, що справді круто гнув лінію компартії і напевно був «святішим» не тільки за свого безпосереднього начальника Кравчука, а й за свого найвищого зверхника Щербицького…

Звідти, з «білого дому» на Орджонікідзе, 11, і спустили В. Карпенка на київську «Вечірку». І був він черговим номенклатурним ставлеником КПУ, якому годі було дорівнятися до одного із своїх попередників — Івана Семенця, за редакторства якого довелося попрацювати у «Вечірньому Києві» й мені.

Осмілів В. Карпенко за горбачовської перебудови, гострим нюхом — треба віддати за це йому належне — відчув, куди й до чого усе йде, і, як тепер модно казати, хутко перевзувся у повітрі.

Бувши редактором ще вельми популярної в Києві газети, Карпенко легко виграв вибори до Верховної Ради України й став народним депутатом і навіть членом опозиційної «Народної ради» — фракції Народного Руху України за Перебудову, очолюваної академіком Юхновським, а відтак і одним із активних членів Комітету із свободи слова і ЗМІ.

Треба віддати належне Карпенкові: він підтримав мою кандидатуру на голову Київської орґанізації Спілки журналістів України, напередодні конференції київських журналістів опублікувавши у «Вечірці» мою програму (дет. див.: «Журналісти і незалежність»).

Ставши головою КО СЖУ і формуючи виконавчий комітет правління, я запропонував Карпенкові стати моїм заступником. Мені не треба було, щоб він узяв на себе відповідну ношу реального заступника голови, а от його статус народного депутата міг би прислужитися КО СЖУ, з якої мала початися трансформація усієї СЖУ, очолюваної компартійними чинами вищого рангу (членами ЦК КПУ).

Карпенко відмовився від моєї пропозиції, і з нашої розмови я зрозумів, що націонал-демократ він позірний, а пристосуванець ще той. Він явно програвав навіть у зіставленні із колишнім власкором «Правди» Сергієм Правденком, який очолював Комітет свободи слова і ЗМІ ВРУ і на запрошення якого я очолив робочу групу Комітету для випрацювання проекту Закону України про пресу та інші ЗМІ (1990).

В. Карпенко з холодною байдужістю спостерігав за тим, як компартійна номенклатура вставляла мені як голові КО СЖУ палиці в колеса, як обійшлися зі мною на зʼїзді СЖУ, як дискредитували і як, зрештою, мене вижили з викладацької роботи в університеті.

На початку 1990-х я взявся допомогти Сергієві Головатому налагодити роботу прес-центру й видавництва новоствореної Української Правничої Фундації, а заодно подивитися зсередини на один із потужних проектів Дж. Сороса в Україні (якось напишу про це окремо).

Ця робота, якою я займався паралельно із своїм видавничо-друкарським бізнесом, спричинилася до відновлення стосунків із В. Карпенком, і я відкрив для себе інший бік його особистості: запопадливість, улесливість і т.ін.

Ще б пак! Як представник соросівської УПФ я купував у «Вечірці» цілі полоси під рекоамно-інформаційні матеріали, повʼязані з діяльністю Фундації: симпозіуми за проектами Конституції України тощо.

Їдучи до США 1995 року, я зайшов до В. Карпенка, щоб запропонувати для «Вечірнього Києва» серію матеріалів про американську глибинку. Карпенко поставився до моєї пропозиції з якоюсь байдужістю: не сказав «ні», але було очевидно, що його це не цікавить.

З часом я зрозумів, чому. Він сам унадився в Америку й строчив свої власні матеріали, які видавав окремими книжками. Якось один із моїх уже покійних діаспорних знайомців Микола Базилюк запросив мене поїхати з ним до штату Нью-Джерсі на зустріч із патріархом УПЦ КП Філаретом.

Як виявилося, Філарета у поїздці до США тоді супроводжував… Карпенко. Ми трохи поспілкувалися… І то була моя остання зустріч і розмова з Карпенком. Це вже був просто безликий чоловік, у якому розчинився позірний націонал-демократ, але в якому не прокинувся український православний, хоч він і їздив з патріархом УПЦ КП.

Володимир Іваненко