КОНСЕРВАТИЗМ VS ЛІБЕРАЛІЗМ
1 min read
Можливості й проблеми «спільної справи»
Уся ця ліберальна публіка постійно розповідає нам, що достатньо всього лише скопіювати західні закони і все спрацює само собою — корупція буде поборена, суди будуть виносити справедливі вироки, прокурори не братимуть хабарі, чиновники не “пилятимуть” бюджет, нас приймуть до ЄС…
А насправді, друзі мої, важливим є інше — пряма участь громадян в самій політичній системі, а не лише їх похід до виборчих скриньок раз на декілька роки для симуляції демократичних процесів.
Бо якщо не існує безпосередньої участі, не існує певного типу громадянина, якому не байдуже, що відбувається в країні, то вся ця політична машина під назвою Україна не буде працювати.
Вся справа в тому, що ми чомусь під республікою розуміємо певну форму правління, протиставлену монархії.
Але ж ця дихотомія з’явилася порівняно недавно — в 1792 році, коли монархію у Франції було замінено на “Першу республіку”.
І це позбавляє саме поняття “res publica” багатьох дуже важливих визначень, властивих їй з самого початку. Адже, Res Publica — це, передусім, такий устрій, у якому вільні громадяни, керуючись принципами загального блага, спільно виробляють правила спільного життя.
Відповідно республіка — це не тільки “спільна річ”, а й “спільна справа”, а тому існування в державі означає активну участь у всіх її справах. Кожен громадянин (який вільно і осмислено живе в даній державі) розуміє, що стан держави безпосередньо залежить від того, наскільки він у неї бере участь.
І це розуміння жити вільно (коли сам приймаєш ті закони, за якими живеш) нараховує понад 2000 років. Де свобода фокусується на цінностях самостійності та рівного діалогу рівних громадян. А ставка робиться на самоорганізацію та солідарність (common cause). І проявляється це, в першу чергу, етиці — де члени спільноти розкривають себе не в накопиченні неправедних матеріальних статків, а таких чеснотах, як свобода, громадянська доблесть, участі заради загального блага, визнання заслуг як громадянина своєї країни.
Навіть якби всі ці клептократи від влади та грантоїди від Сороса щиро вірили, що вони втілюють в Україні ліберальну модель сформульовану Гоббсом, а потім розвинену Локком – то маю нагадати, що свобода не може базуватися як на чомусь, що надано кимось.
Тому всі ці ліберальні догми й не народжуються у межах вільної самоорганізації вільних громадян, а силоміць прищеплюються та насаджуються ззовні. І в цьому лібералізм тяжіє до авторитаризму.
P.S. Нарешті ми запустили онлайн-платформу для всіх тих кого цікавить загальний тренд сучасної соціальної і політичної думки, розробка та узагальнення ідей, що йдуть з часів античності та мають понад 2500-річну традицію розуміння політики як «спільної речі», яка об’єднує людей, створені ними інституції та допомагає їм вільно жити разом.
Сергій Чаплиґін
Від УСІМ:
Сергій Чаплиґін, безумовно, має рацію в обстоюванні того, що він пише у своєму тексті. Але він, схоже, не розуміє і не усвідомлює деяких засадничо важливих нюансів.
Прихильники ліберальної ідеї неспроста прагнуть навʼязати Україні копіювання суспільних, політичних чи урядувальних (управлінських) досягнень успішних країн Заходу. Справа в тому, що авторитарно-тоталітарна природа радянського суспільного устрою якраз і надається лише для такого підходу, і тому ліберали не хочуть навіть обговорювати нагальність зміни устрою, в якому продовжує жити Україна.
Закликаючи до прямої участі громадян у «політичній системі», до «спільної справи», українські консерватори наступають на ті ж граблі, що й ліберали, сподіваючись, що республіка в умовах того ж радянського устрою може дати можливість вільним громадянам, керуючись принципами загального блага, спільно виробляти правила спільного життя.
І ось тут виникає інша проблема. Вільними можуть бути громадяни з високим рівнем національної свідомості й громадянської зрілості (відповідальності). Інфантильне ж (рівень девʼяти-одинадцятирічних дітей) українське суспільство, привчене радянською владою до патерналізму в принципі не здатне прилучитися до тієї «спільної справи», до якої його закликають наші консерватори.
Класичними прикладами успішної «спільної справи», про які чомусь не нагадує С. Чаплиґін, були наша Русь, Велике Князівство Литовське і Річ Посполита. Вони не були традиційними спадковими монархіями (а монархічний абсолютизм туди навіть не навідувався), оскільки їхні князі й королі по суті були виборними. Можливо, Чаплиґіну як філософу це не відоме. Але ж серед консерваторів є й історики та історики права…
Цей же Чаплиґін, як і ліберали, орієнтуючись у своїй консервативній творчості виключно на західних теоретиків консерватизму, хіба що побіжно згадує українських класиків (того ж В. Липинського), а українські національні традиції й звичаї взагалі залишаються далеко поза полем уваги і Чаплиґіна, і всіх його колеґ.
Очевидно, що для того, щоб запрацювала «спільна справа», ми маємо зайнятися трансформацією українського суспільства, підготувати це суспільство до заміни авторитарно-тоталітарного радянського суспільного устрою на відповідний суспільний лад, заснований на українських національних традиціях і звичаях, тоді консервативна ідея належним чином і запрацює.
Але ж дивина в тому, що українські консерватори є частиною тієї ж інтелектуальної еліти України, до якої належать і ліберали, впритул не бачать цієї «дихотомії» й не хочуть навіть обговорювати ідею системних устроєвих змін для України. Навіть якщо їм навіть перед очі кладуть цю ідею роки й десятиліття поспіль.
Володимир Іваненко
До теми:
Будапештський формат: Збірка статей і нотаток. — Вашинґтон, 2020. — 294 с.
Україноцентризм, журналістика і система ЗМІ: Збірка статей і нотаток. — Вашинґтон, 2020. — 449 с.
Системні зміни — перспектива для України: Збірка статей і нотаток. — Вашинґтон, 2020. — 393 с.
Ваша підтримка Української Світової Інформаційної Мережі дуже важлива. Підпишіться, щоб отримувати оновлення на електронну пошту. Складіть пожертву на УСІМ. Дякуємо!
