ПІСЛЯМОВА ДО «ДНА МАРНОСЛАВСТВА»
1 min read
Коли еґоцентризм виходить з берегів…
Наша публікація «Дно марнославства», на жаль, не спричинилася до серйозного обговорення. В основному реакція читачів проявилася нечисленними уподобаннями в соцмережах. Хтось «пустив сльозу». Ну, а хтось обійшовся короткою фразою… Не зреагував на нашу публікацію «Спецкор», автор обговорюваного тексту й голова жюрі Ярослав Савчин. Зреагував на публікацію лише Сергій Дзюба — у вельми оригінальний спосіб…
Щиро кажучи, я дуже хотів, щоб С. Дзюба відреагував на публікацію так, як це зазвичай робиться: якимись поясненнями, обуренням на мою адресу та ін. Тому я скинув посилання на «Дно марнославства» йому в приват і запостив у коментарях під записом на його ФБ сторінці, в якому він хвалиться тим, що й сам став лауреатом обговорюваної премії:
«Міжнародною премією України імені Тараса Шевченка відзначений нині наш двотомник про героїчну оборону Чернігова та Придесення «Чернігів у вогні» (спільний проект газети «Чернігівщина» і ОК «Північ»). Переможемо разом!»
До запису додано купу посилань на джерела, де вже розміщена інформація про цю премію: http://che.cn.ua/index.php/different/literature/item/8789-dvotomnyk-pro-heroichnu-oboronu-chernihova-ta-prydesennia-chernihiv-u-vohni-vidznachenyi-mizhnarodnoiu-premiieiu-ukrainy-imeni-tarasa-shevchenka; https://www.sknews.net/nazvano-laureativ-mizhnarodnoi-premii-ukrainy-imeni-tarasa-shevchenka-za-2023-rik; https://bilahata.net/pershi-laureaty-mizhnarodnoi-premii-ukrainy-imeni-tarasa-shevchenka/; https://speckor.net/nazvani-pershi-laureaty-mizhnarodnoyi-premiyi-ukrayiny-imeni-tarasa-shevchenka/; https://www.facebook.com/groups/newch.news/posts/3589129974703888/; https://www.facebook.com/groups/Siveriany/posts/2348772681977785/; https://www.facebook.com/Chernigivschina/posts/pfbid02PB5DfhcjgmTQM9axizFQaUB7wYTa1cEnFK1QKDYhR1TN6SzcTdUuqLuVbS36RWXNl.
Мій коментар із посиланням на «Дно марнославства» під Сергієвим постом був розміщений десь у першій половині дня за нью-йоркським часом (в Україні це — кінець дня або надвечірʼя). Під кінець дня за Нью-Йорком (коли в Україні була вже глупа ніч) я виявив, що моє посилання було видалено із коментарів.
Тоді я вирішив удруге запостити посилання на «Дно марнославства» і задокументувати цей коментар. При цьому я зауважив, що статистика, яку автоматично веде ФБ, задокументувала понад 160 (166 — to be exact) коментарів під записом Дзюби.
Реально кількість коментарів під Сергієвим записом була явно набагато (в рази!) меншою, і я зрозумів: власник профілю свідомо залишає лише приємні йому коментарі (поздоровлення й квіточки), а неприємні видаляє. Інакше кажучи, Сергій Дзюба у такий спосіб робить сам собі «теплу ванну», а мережевій спільноті показує, як його люблять і нахвалюють люди. Таке-от своєрідне задоволення свого еґо.
Ну, що ж, очевидно, це — ще одно підтвердження того, наскільки автор схильний до еґоцентризму, марнославства і… шахрайства. Сумно… Сумно від того, що, з одного боку, це — свого роду ненормальність, хвороба, а з другого боку — це ж і крок до криміналу. За шахрайство в США можна потрапити за ґрати на десятки років…
У тексті «Дно марнославства» цитується моя перша реакція на інформацію про презентацію «Міжнародної премії України імені Тараса Шевченка». У тому записі я розкрив відоме мені про «міжнародність» проектів Сергія та Тетяни Дзюбів і розповів про одного із моїх колег і друзів, який колись був удостоєний однієї із Сергієвих премій.
За тим прикладом приватного спілкування, на цей раз через приват я розіслав посилання на «Дно марнославства» декільком знайомим мені особам, які одержували, могли одержувати чи претендувати на одержання якоїсь із численних премій «Міжнародної літературно-мистецької академії України», президентом якої є С. Дзюба.
Звісно, я не просто сподівався — я розраховував на те, що лауреати зрозуміють, у яку халепу вони вляпалися, денонсують своє лауреатство й допоможуть покласти край шахрайству. Вислідом цієї операції я був шокований більше, ніж самим явищем, яке ми тут обговорюємо.
Цікаво, що їм прикро, що їх було втягнуто у цю авантюру. Вони каються і розширюються в тому, що декого «нагороджували» не раз (ага, двічі, тричі — кілька разів). Пара моїх контактів повідомили, що їм «пропонували і Шевченка», але тут кожен із них «категорично відмовився, бо то — справжнє дно».
Я запропонував моїм співрозмовникам висловити своє ставлення до того, що відкрилося, в яку халепу їх втягнуто. Висловив свої занепокоєння цими «преміями» від самого початку, розповів, як я відстежив пару ланцюжків, що вели до спонсорів і співзасновників у США та Канаді, як пробував приватно вплинути на Дзюб і напряму, і опосередковано через їхніх однокурсників, як це не спрацювало, бо мене не чули й не хотіли чути, що нинішня ситуація дає змогу зупинити цю аферу і що розголос повинен мати серйозні наслідки.
Що я отримав у відповідь? Та все те ж традиційно українське: мені, мовляв, незручно це зробити, бо свого часу через свою довірливість я прийняв від них кілька т.з. «відзнак», говорити про це задним числом не хотілося б, хоча очевидно, що хлопці й дівчата давно перейшли межу.
Звісно, мене попросили не втягувати їх у цю справу. Мовляв, свого часу вони дякували Сергієві, а зараз «казати інше буде не дуже етично». Отакої!
Я розумію: відомому письменникові, перекладачеві чи доктору наук і лауреатові якоїсь офіційно встановленої і визнаної премії незручно публічно визнати, що лохонувся, повівся на якусь самодіяльну «премію», закріплену ще й словом подяки.
Один мій давній приятель любить повторювати: я господар свого слова — як даю, так можу й забрати. Отож, була б гідність і сміливість…
Еґоцентризм і спрага до марнославства, на жаль, є почуттями набагато сильнішими, ніж усвідомлення відповідальності за власний негідний учинок, сміливість визнати помилку, а тим більше — взяти активну участь у виправленні її. Очевидно, з таких міркувань ніхто не погодився вийти на люди із своїм досвідом підозрілого нагородження підозрілою премією. Я їх розумію і тому не називаю імен.
Очевидно також, що якби поміж творчих людей не було б спраглих до слави чи марнославства, нагород і пошанувань еґоцентристів, Сергій Дзюба напевно не став би вигадувати медалі з іменами вітчизняних і зарубіжних класиків, щоб саме у такий спосіб «завойовувати світ» і творити творити леґенду про власну унікальність та унікальність своєї дружини.
Інакше кажучи, попит визначає пропозицію. Що такий попит існує насправді, свідчить і один із коментарів до запису С. Дзюби:
«Вітаю Сергію! Мені 78+, земляк Тараса Шевченка, засновник його семи музеїв. Сьомий відкрито у м. Семенівка на Чернігівщині. Чи можу я претендувати на Міжнародну премію України імені Тараса Шевченка за створення музеїв? Моя ел. пошта: v.port555@ukr.net. Напиши і я надішлю мої матеріали. Хай щастить! Добра і миру! З повагою Володимир Портянко заслужений працівник культури України» (пунктуацію автора збережено).
Пан Дзюба відповідає на цей коментар так:
«Добридень, пане Володимире! Кандидати на наступний рік поки не розглядаються, зарано». Потім, подумавши, Сергій додає: «Будь ласка, звертайтеся десь на початку березня. Але, відверто кажучи, в першу чергу нагороджуватимуться талановиті письменники».
Ті з премій, про монетарну складову яких мені вдалося довідатися, важливі для лауреатів не так сумою грошей, як медалькою та дипломом лауреата. Зверніть увагу, наскільки важливим останнє є для самого Дзюби, який постійно нагадує, що він — лауреат півтораста міжнародних премій і ось-ось разом з дружиною потрапить до Книги рекордів Гіннеса (звісно, за умови, що там визнають його «премії» преміями).
Тут до слова було б сказати: «Дурень думкою багатіє». Але маємо віддати належне: Сергій і Тетяна Дзюби — не безталанні особистості. Вони були успішними студентами і багато чого зробили доброго на користь України перед тим, як лихий їх попутав з цими преміями, і їм забракло мудрості натиснути на гальма.
Тепер для притомних людей стало очевидним: маємо справу з аферою і шахрайством.
Анатолій Матвійчук, щоправда, вважає, що тут має місце намагання «нівелювати державні нагороди» (так він зауважив у своєму коментарі), тобто знецінити або й ліквідувати державні премії, почесні звання тощо. У даному випадку мова може йти про протиставлення «Міжнародної літературно-мистецької премії України імені Тараса Шевченко» Державній премії імені Тараса Шевченка в галузі літератури і мистецтва, яка останніми роками переживає серйозну кризу.
З цим можна було б погодитися, якби «Міжнародна літературно-мистецька премія України імені Тараса Шевченка» (після редакторського втручання в назву) була єдиною приватною ініціативою Сергія й Тетяни Дзюб, опертою на широку громадську підтримку в Україні й українському щарубіжжі та на незалежний і потужний фінансовий ресурс, як, наприклад, Нобелівська чи Пуліцерівська премія.
На жаль, обговорювана премія є лише «вишенькою на торті», змайстрованого з десятків премій і розцяцькованого медальками з іменами і портретами українських і зарубіжних письменників та митців, вибраних бездумно і — головне — без належного юридичного погодження з правонаступниками. (Останнє може стати додатковим елементом кримінального звинувачення поряд із шахрайством.)
У дискусіях щодо стану і статусу Шевченківської премії, до речі, я двічі чи тричі писав про нагальність надання цій премії незалежного статусу, а також не раз і на два наголошував на необхідності повної ліквідації радянської системи державного заохочення інтелектуальної еліти через державні премії, почесні звання, ордени та медалі.
Але я не думаю, що Дзюби орієнтувалися на цю ідею або бодай мали це на увазі. У обговорюваному випадку еґоцентризм превалював над україноцентризмом. Інакше, по-перше, премії називалися б іменами українських діячів, а по-друге — представники переважно російськомовної й українобайдужої діаспори не залучалися б як спонсори.
На відміну від А. Матвійчука, який усе ще покладає надію на державу, яка забезпечить йому можливості для продовження творчої діяльності у звичному для нього ще радянському режимі, підприємливіші Дзюби дистанціювалися від держави і відкрили сферу застосування своїм талантам, в якій вони знайшли не тільки можливості для своєї самореалізації, а заодно й надійне джерело доходів. Нічого більше!
Вигадування й колекціонування десятків і сотень нікчемних премій, як у прикладі з Дзюбами, по суті нічим не відрізняється від колекціонування, скажімо, почесних докторатів від десятків університетів України, на яке «хворіє» двічі академік Василь Кремень. І перше, і друге являє собою гіпертрофований прояв еґоцентризму й нічого, крім шкоди, не приносить Україні й українській справі.
До речі, у багатьох дипломах С. Дзюбу називають професором. Мені достеменно відомо, що Т. Дзюба має учений ступінь доктора наук і відповідне звання. Інформація про наявність ученого ступеня і звання у її чоловіка відсутня. Так що тут може мати місце ще й імперсоналізація, тобто самозванство.
Еґоцентризм не згуртовує українське суспільство. Еґоцентризм не підносить рівень національної свідомості й громадянської зрілості (відповідальності) цього суспільства. Еґоцентризм не допомагає Україні взагалі й українським воякам перемогти у війні Росії проти України.
А на що розраховують усі ті, хто толерує егоцентризм, премієманію й марнославство? Невже ніхто з вас не розуміє, що усе це завдає нищівної шкоди Україні, українцям і українській справі?
Це — не риторичні, а прямі запитання, і я (та й не тільки я) хотів би отримати на них притомні відповіді.
…Сьогодні — день повного сонячного затемнення. Кажуть, що у полосі затемнення повністю проявляється суть того, про що ми здогадувалися або що ми підозрювали.
PS. Один із коментаторів запостив під записом Юрія Винничука у ФБ зображення ордена Богдана Хмельницького:
Отже, в Міжнародній літературно-мистецькій академії Україні, схоже, не заморочувалися над дизайном медалі Міжнародної премії України імені Тараса Шевченка, а просто замістили Шевченком Хмельницького, благо наш Кобзар був дуже критичним щодо Богдана.
Ну, а це вже наводить на думку, що герой нашого роману не гребує і плаґіатом. При такому розмахові літературно-мистецького творчого й орґанізаційного процесу утриматися від спокуси щось сплаґіатити ніяк не можна.
Хтось із коментаторів вичитав на ФБ сторінці Тетяни Дзюби, буцімто торік подружжя «відмовилося від Нобелівської премії». Ю. Винничук відповів та той коментар, що ще, мовляв, не вечір — «вони й свою придумають».
PPS. Виявляється, між Державною премією імені Т. Шевченка й «Міжнародною премією України імені Тараса Шевченка» від С. Дзюби була чи й ще є «Народна премія України імені Тараса Шевченка». Останньої 2021 року була удостоєна Наталя Дзюбннко-Мейс “за філософське високохудожнє осмислення постаті Григорія Сковороди”. «Для мене це особливий день. Жити і творити під покровом Великого Кобзаря — велика честь і відповідальність», — написала тоді Н. Дзюбенко-Мейс, виклавши фото з дипломом, на своїй ФБ сторінці.
Із сайту НАПНУ, яку очолює згаданий вище академік Василь Кремень, довідуємося, що за цією премією стоїть «Комітет з нагородження Народною премією України імені Тараса Шевченка, у складі якого – вісім Шевченківських лауреатів під керівництвом видатного українського поета, державного і громадського діяча, голови ВУТ «Просвіта» імені Т.Г. Шевченка Павла Мовчана».
Ну, якщо вісім лауреатів Національної чи Державної премії імені Тараса Шевченко обʼєдналися, що заснувати альтернативну Народну премію України імені Тараса Шевченка, тоді справді чому Сергій Дзюба не може собі дозволити роздавати наліво й направо Міжнародну премію України імені Тараса Шевченка?
У цій «проміжній» премії особливої уваги заслуговує означення «народна». З цим означенням у нас, як відомо, є навіть звання (з відповідною нагородою) «Народний герой України». Це означення сильно корелюється з любовʼю нашого люду до «народовладдя» та інших «народних» речей.
Дуже прикметно, що ніхто із винахідників чи творців цих явищ із означенням «народний» не замислюється над тим, що вони, як воша кожуха, тримаються за дуже давню радянську історичну традицію, коли Москва не тільки щедро роздавала звання «народних» інтелектуальній еліті, перепрошую — трудовій робітничо-селянській інтеліґенції як винагороду за вірну службу режимові, а й сателітним державним утворенням (наприклад, Польська народна республіка або Корейська народно-демократична республіка) та їхнім збройним формуванням (наприклад, Народно-визвольна армія Китаю, створена з нуля одним із моїх професорів).
Самозвана «спадкоємиця» СРСР, Російська Федерація продовжує якраз цю традицію, створюючи «народні» республіки на окупованих територіях України (розшифруйте абревіатури ДНР та ЛНР).
Хоч звання «народний артист СРСР» давно не в пошані у незалежній Україні, але Україна та її інтелектуальна еліта, ще раз прошу пардону — інтеліґенція усе ще не може жити без «народних» і «заслужених» артистів, художників, учителів, журналістів та інших діячів, які, у свою чергу, не уявляють себе без державного патерналізму.
Володимир Іваненко
Додатки:
Зразки медалей (із ФБ сторінки С. Дзюби)
Зразки дипломів (із ФБ сторінки С. Дзюби):
Посвідчення (із ФБ сторінки С. Дзюби):
До теми:
Ваша підтримка Української Світової Інформаційної Мережі дуже важлива. Підпишіться, щоб отримувати оновлення на електронну пошту. Складіть пожертву на УСІМ. Дякуємо!
