УКРАЇНА — РУМУНІЯ – УСІМ

До проблеми стратегічного партнерства

Жоден документ ООН або інше джерело міжнародного права (МП) не передбачає визначення міжнародних відносин (МВ) терміном «стратегічні». Кожен вкладає в сенс цього слова все, що сам хоче. Навіть у випадках, коли це слово виписано в договорах або лунає з уст керівників МЗС та перших осіб держави. Власне, значення мають лише відповідні договори і лише за умови, що вони сумлінно виконуються.

В Україні, що відродилася з руїн чергової «великої росії» 1991 року, зовнішньої політики не було років 30 (не плутати з наявністю тисячі дипломатів, посольств і міжнародних відносин). Завжди називав це «зовнішньополітичною присутністю». Якби хтось ще не вірив, то теперішні події, наша безпекова й економічна безпорадність, відсутність союзників і гарантії, що перетворилися в «запевнення», повинні розвіяти останні сумніви. Ми були присутні, але жодної ролі не грали. Іноді нас юзали. Війна – це як момент істини. Гадаю, якби не страх Заходу перед Росією, яка, поглинувши Україну, використала б увесь український – людський, військово-технічний, територіальний та ін. – ресурс проти наступних країн Європи, не було б і цієї «стримуючої» допомоги.

Попередній період нашої історії, за відсутності зовнішньої політики, МЗС і АП «надували щоки» й ледь кожен візит президента означали як «стратегічний». Надто любив такі пишноти Кучма. Політик такого рівня не міг опуститися до візиту в іншу країну, якщо та країна, за результатами (доленосного) візиту, не проголошувалася «стратегічним партнером». На 2002 рік у нас було вже щонайменше 19 «стратегічних партнерів» у Європі, Азії, Північній і Південній Америці: Азербайджан, Аргентина, Білорусь, Болгарія, Грузія, Ізраїль, Канада, Китай, Молдова, Німеччина, Польща, Росія, Румунія, Словаччина, США, Туреччина, Угорщина, Узбекистан і Фінляндія. Застій у МВ періоду Кучми продовжив Голова ВР Дмитро Разумков, уже 2021 року, під впливом зустрічі з одним бразильським депутатом, означивши Бразилію як «стратегічного партнера». Школа.

Насправді, якщо відштовхуватися від семантики слова і його традиційного (і не пустослівного) використання, то стратегічні відносини, це коли партнер ладен розділити з тобою всю біду, яка випала на твою долю.

Хто тепер у міжнародних відносинах може вважатися стратегічним партнером? Члени НАТО – навряд чи. Виходячи з тексту ст. 5 Північноатлантичного договору, ніхто там одразу помирати за когось не збирається. Спершу вони можуть (довго) консультуватися, а потім думати, що робити з вето, наприклад, Угорщини. Члени НАТО Туреччина з Грецією у фактичному стані війни через анексію турками частини Кіпру й суперечки за острови. Лише добра воля підставити плече, розділити біду й померти за волю іншого. Це, точно, не про все НАТО. Можливо, про відносини в межах НАТО якихось країн.

Проте факти стратегічного партнерства ми бачимо на прикладі відносин Туреччини й Азербайджана та США й Ізраїля. Можливо, ще побачимо, чого вартують такі відносини між США і Південною Кореєю тощо. Отже, ставка має робитися не на великі аморфні міжнародні організації (МО), а на договори з конкретними суб’єктами МВ, де з обох боків зрозуміло, для чого це, і є впевненість, що договори будуть виконуватися.

Дедалі цікавішою стає ситуація в українсько-румунських відносинах. Під час офіційного візиту Президента України в Бухарест сторони у Спільній декларації заявили, що прагнутимуть виведення двосторонніх відносин на рівень стратегічного партнерства. По-перше, скромно; по-друге, якраз і може бути. Чому? Те, що Румунія підтримує наші євроатлантичні прагнення, дозволяє прохід західної допомоги тощо – то таке. Але співпраця Києва й Бухареста в області транспортування українського збіжжя ламає один із кремлівських планів, відомий росіянам ще з часів їхньої служби у Батия: якщо місто не здається, його оточують і морять голодом. Після поступок урядів Польщі й Словаччини «тупим фермерам», Румунія стає для України головним хабом для транзиту зерна на експорт. Планується подвоїти теперішні обсяги до 4 млн тон на місяць, а також збудувати для цього нову залізницю через Молдову (!).

Війна триватиме й дедалі жорстокішатиме й розширюватиметься. Інших шляхів перемогти у РФ немає. Молдова, безперечно, стане жертвою агресії, щойно тудою піде український хліб. Власне, дунайські порти уже стали мішенню. Якщо росіяни вважатимуть за необхідне, будуть знищені й румунські логістичні потужності. (Війна розширюватиметься, доки росіяни знатимуть, що їх бояться; а ось коли б США, Британія й Франція оголосили про повну бойову готовність застосувати ЯЗ по РФ й запросили Москву до дуелі, Кремль би капітулював у якийсь прийнятний для свого внутрішнього іміджу спосіб.)

Отже, Румунія вже підставила Україні плече. Далі, мабуть, буде. У цій ситуації на особливу увагу заслуговує факт європейськості, гуманності й політичного такту з боку Румунії до України: незважаючи на «купу скелетів» у темних шафах історії, від початку війни румуни принципово не порушують тем «історичної справедливості», «повернення земель», «румунської мови в Україні» тощо. І це, поряд із готовністю стати мішенню для російських ракет, багато про що каже.