БОЛИТЬ ДУША ПОЛЯКА ЗА УКРАЇНУ
1 min read
Чому я пишу гнівні пости про Україну
Так, я пишу гнівні пости і вони емоційні. Я пишу те, що інші думають. Мої емоції випливають з того, що я переймаюся долею України. Я з нею пов’язаний товариськими, діловими, культурними, особистими зв’язками вже років 25 і я часто в паніці, бо боюся, що постраждають близькі мені люди, мої друзі, знайомі, інколи люди, з якими я зустрівся раз, хоча би на науковій конференції.
Щоразу, коли росіяни бомблять Миколаїв, Кривий Ріг, Харків, Суми чи Київ, перед моїми очами постають конкретні обличчя конкретних людей. Згодом я боюся написати до них, чи все добре.
Ті, хто мені тут пишуть, що я підтримую Росію і я ворог України, — вони телепні, і я не буду їм приділяти уваги. Але я щоразу не можу збагнути, коли мені хтось пише, що я, як поляк, байдужий до того всього, що відбувається в Україні, бо я сиджу в безпечній Польщі і мене не хвилює, що на когось із моїх родичів впаде ракета.
Як можна щось таке писати? Я не маю в Україні родичів, я взагалі мало родинний і я сімейних зв’язків зі своїми польськими рідними не підтримую. Але я маю серед українців людей, яких я достеменно люблю. І я щодня хвилююся, а інколи маю реальні наступи паніки. Буває, що маю і наступи депресії.
Я часто плачу. З безпорадності, коли читаю новини з України, коли бачу ті розбомблені будинки. Я це все читаю вже півтора року по кілька разів на день. І мені страшно, мені безнадійно. Я гадаю, що не всі українці щогодини читають новини.
Я звик до України. До театрів, книгарень і місць, до який я відчуваю ностальгію. Це Луцьк, Болехівщина, Косiвщина, Дрогобич. Тому я так любою Франка. Я би не хотів, аби ця Україна зникла. Бо я звик їздити в Карпати, чекати на черговий роман Юрія Винничука, привозити собі з України по кілька кульків книжок і їх читати.
До мене завжди в гості приїжджали з України люди. Тепер вони не приїжджають, деякі з них (чоловіки призовного віку) не можуть. Я щодня насторожений і наляканий, бо можу дізнатися, що хтось, хто тепер на фронті, — загинув. Або став калікою. А є люди серед солдатів ЗСУ, з якими ми один одному пообіцяли, що зустрінемося чи на каву, чи на пиво, чи на горілку.
Писати мені, що я не маю право висловлюватися про Україну, — свинство. І не йдеться про свободу слова. Але чого хтось думає, що мені Україна, українці, війна — байдужі. Бо я поляк? Бо я не українець? А що це за племінний атавізм? Я не відрізняю українців від поляків. Деяких українців люблю, деяких поляків ненавиджу.
Я не маю зовсім довіри до українського президента і уряду. Сто відсотків дій Зеленського — на шкоду Україні. Я так уважаю і я міг би це пояснити. Але, мабуть, не тут, бо то треба сісти за кавою і поговорити. Я не вірю, що ті люди (Зеленський, його слуги, уряд) вирішать проблеми цієї нещасної країни.
Я бачу геноцид молодих українських патріотів, я бачу (здогадуюсь), скільки щодня тих людей гине і мені відбирає мову, мені стискається горло і маю власне в таких ментах наступ паніки. Бо де край?
Я вірю в ЗСУ та Залужного.
Але війна — це не тільки ЗСУ та Залужний. Це багато різних фронтів. Дипломатичний, культурний, економічний… А там, на мою думку, крах. Я не бачу шансів на вступ до ЄС з Зеленським. Бо я знаю, на яких засадах це відбувається. Через це все я дедалі стривоженіший, я хвилююся. Бачу морок, пітьму і це все жахає. Лякає.
Можна бути поляком і хвилюватися за Україну. Бо не ідеться про кров. А про ті всі зв’язки, які мене з Україною поєднали, а мабуть навіть спутали.
Я не буду переконувати тих, хто мене звинувачує в українофобії та солідарності з Росією, хай вони ідуть до чорта.
Я теж не буду просити ні в кого вибачення. Бо я Україну не ображаю своєю любов’ю та емоціями. Хто не хоче читати моїх постів — хай не читає. Я нікого не силую.
Тримайтеся, українці!
Слава Україні!
Від УСІМ:
Зворушливий текст запостив Пшемислав Ліс-Маркевич. Шкода, що є серед українців трапляються люди, які ревно ставляться до його почуттів до України, а в його критичних закидах вбачають руку Москви.
Біда лише в тому, що критики пана Ліса-Маркевича так само упереджено ставляться й до тих українських діячів, які вважають за необхідне критично ставитися до всього, що відбувається в Україні і з Україною.
