ПОЛІТИКА ЕМОЦІЙНОГО ШАНТАЖУ І ПЕРФОРМЕНСУ

Чи знайдеться у Зеленського час почати мислити стратеґічно?

Перш за все похвалю Олексія Арестовича. Я можу собі це дозволити навіть по відношенню до будь-кого з тих, кому не раз перепадало від мене на горіхи і хто має на мене зуб. Сьогодні Арестович заслужив похвалу, хоч з деякими його думками я не погоджуюся. Отож читайте (подаю в перекладі українською з общєпонятного) поширений у Твітері текст від Олексія Арестовича:

* * *

Те, що на Заході нині — слабкі лідери, не здатні ухвалювати серйозні рішення, не скасовує той простий факт, що ми від цих лідерів залежимо трохи більше, ніж повністю.

Наша головна помилка, яка вчора дихала нам в обличчя жаром непоправності, полягає в тому, що ми зробили ставку на політику емоційного шантажу, політику перфомансу, політику мужніх жовнів.

А треба було (обирайте будь-який момент – з 25 лютого 2022 року, з 2019 року, з 2014-го року, з 2008 року, 1991 року, з 1648 року) займатися політикою покращення своїх партнерських якостей та набуття реального суверенітету.

За історичний час у нас було два такі періоди – Мазепа та Скоропадський.

Решта — билини про «…героїзм», насильно втискуються в «…дорогих партнерів».

Героями бути легшим, ніж займатися реальним системним будівництвом.

Але будь-який військовий знає – героїзм це наслідок провалів.

Враховуючи наш масовий героїзм протягом усієї нашої історії – можете оцінити кількість наших провалів.

Природно, що партнери, які утримують нашу економіку, Сили оборони та переслідують свої (!) цілі у зовнішній політиці, злегка здивовані нашою позицією, яка полягає в тому, що ми з емоціями шантажуємо та вимагаємо поміняти їхні цілі на наші цілі – і при цьому, на секунду, тиримо гроші їхніх платників податків, які вони відривають від своїх і відправляють нам.

1. Американці не збираються остаточно перемагати РФ (щоб не пішла під Китай зовсім).

Вони мають намір не дати нам остаточно програти.

2. Ми вимагаємо повної перемоги та розвалу Росії – за американські гроші.

3. Ми тиримо американські гроші – американці вимагають, щоб ми припинили.

Ось схема того, що відбувається зараз у Вільнюсі та схема того, що відбувається з цією війною і взагалі – з усією нашою зовнішньою політикою.

А зовнішня політика є продовженням внутрішньої.

Недарма – «боротьба з корупцією» – виставлена першою вимогою НАТО Україні.

Якби ми системно піднімали наш реальний суверенітет — насамперед, економічний, то ми б отримували нехай малі, але реальні інструменти на позицію партнерів, частку самостійності в рішеннях і цілях.

Але, на жаль… працює вічне прокляття України.

* * *

Економіка замість емоцій – ось наш реальний шлях.

Системне будівництво замість героїзму – як останнього притулку віри.

Нам потрібна реальна сила, а чи не сила реальних емоцій.

Нам потрібний реальний суверенітет.

Тому що ситуація посилюється.

Президент Чехії як старий солдат сказав нам правду, не прийняту в озвучуванні цивільними політиками — одна спроба у вас, до зими.

Якщо не займемося негайними системними змінами, перемир’я з РФ з лінією зіткнення, яка нам зовсім не сподобається — це не найгірше, що може нас чекати.

Хто зможе подолати вічне наше прокляття емоційного рекета партнерів замість системної роботи?

* * *

Хтось сказав би, що Арестович заговорив моїми словами і порушив теми, яких раніше, крім мене, на жаль, не торкався ніхто.

Ви знаєте, наскільки критично я ставлюся до Олексія Арестовича за те, що він є чужаком в українському суспільстві (а чужак не може бути україноцентричним за визначенням) й свідомо чи несвідомо є аґентом впливу «русского міра».

Сьогодні Арестович заговорив про те, що я говорю роками й десятиліттями, і тому я не виключаю, що Арестович нарешті прислухався до сказаного мною й подає свою інтерпретацію прочитаного у моїх статтях і нотатках (що він читає їх, це очевидно, хоч як він це й не заперечував би).

У поглядах на деякі явища він, правда, вдається до відсебеньок, оскільки для нього не є очевидним контекст, без якого обговорювані ним явища бачаться, як і для багатьох в Україні, у викривленому світлі.

Перше, що впадає в око, — переоцінка постатей Мазепи і Скоропадського. Мазепа справді був одним із найуспішніших чи навіть найуспішнішим гетьманом України, але… Мазепа вірою і правдою упродовж усього свого гетьманування допомагав Москві набирати силу й ставати імперією, і свою помилку усвідомив аж наприкінці свого життєвого шляху, коли його програш став очевидним. Будучи одним із найбагатших осіб у Європі, Мазепа витрачав свої статки на будівництво церков замість того, щоб розбудовувати потужне непереможне військо, тому його церкви стали місцем, у якому переможці його ж і анафемували (більше тут: Мене читають і перепубліковують; Загублена в історії; Блага вість про бездержавність українського народу; та ін.)

Що стосується Скопопадського, то він появився на українському політичному олімпі завдяки перевороту й пішов з нього також завдяки перевороту, вчиненому іншими, протримавшись менше року завдяки присутності в Україні німецької армії. За світоглядом своїм Скоропадський не був українцем, бо якби він був україноцентричним, можливо, він спромігся б на подвиг, подібний подвигові його фінського приятеля Маннергейма (більше тут: Павло Скоропалський та ідея відродження гетьманату; До сторіччя Всеукраїнської Академії наук; До питання про історичну традицію державотворення в Україні; Актуалізація відновлення в Україні монархії. З якого дива?).

Звісно, Скоропадський близький за духом Аристовичеві, російський дух якого проявляється навіть у деталях (зверніть увагу, наприклад, на згадку про… билини).

Так, американці не хочуть остаточної поразки Росії, але не тому, що Росія піде під Китай. Росія і так зараз якщо не під Китаєм, то при Китаї, який фактично є її ж витвором (див.: Трохи спогадів, пов‘язаних з… Китаєм; Китайські комуністи на підсосі у Сталіна). Американці бояться розпаду Росії, внаслідок якого може виникнути загроза втрати будь-якого контролю над російським арсеналом атомної зброї. На жаль, американці не розуміють і не хочуть розуміти (передусім і через потужне проросійське лоббі в істеблінтешменті США), що розпад РФ — неминучий процес, який треба взяти під контроль, чим і можна буде убезпечити керовану ліквідацію наявної там ядерної зброї, жалюгідний стан якої несе загрозу передусім самій Росії.

Так, на жаль, Арестович має рацію: «ми вимагаємо повної перемоги та розвалу Росії – за американські гроші» і водночас «ми тиримо американські гроші», попри те, що «американці вимагають, щоб ми припинили».

У Арестовича немає візії того, що і як зробити для того, щоб припинити корупцію в Україні. Такої візії й не може бути, оскільки Арестович є представником тієї частини суспільства в Україні, яка є суб‘єктом корупції або яка цю корупцію підживлює.

Той, хто добре розуміється на українських національних традиціях і звичаях, знає, що головним, засадничим принципом українців з давніх-давен було — жити по совісті. Я ще мав можливість бачити це в поведінці поколінь мого діда та прадіда по бабиній лінії (див.: Програні вибори як останній урок для України).

Цей принцип був вимитий із української суспільної/соціальної практики репресіями окупаційних режимів проти українського народу. Піком цих чисток був Голодомор, який замістив в українцях людське тваринним інстинктом виживання. Москва завершила процес цього заміщення уже на моїй дорослій пам‘яті у 1970-х роках, про що я писав у своїх статтях (див. посилання на збірки моїх статей і нотаток після цієї статті).

Із зрозумілих причин компартійно-радянська номенклатура, яка утримала владу в Україні після розпаду СРСР і яка трансформувалася в олігархію, про системні устроєві зміни з відродженням українських національних традицій і звичаїв (передусім — жити по совісті) не хотіла й чути. І це стосується навіть націонал-комуністів, які обернулися націонал-демократами. Годі навіть згадувати у цьому контексті дітей, онуків та вже й правнуків червоних більшовиків, які так дружно активізувалися на президентських виборах 2019 року як уже зелені більшовики (див.: Владімір Зєлєнскій і перспективи «обнулювання» та «перезавантаження»; «Слуґа народа» як феномен та ін.).

О. Арестович — із цієї когорти. Тому йому такий рідний «русскій мір», хай і в «українізованому» варіанті, але чужа й чужда прадавня українська культурна традиція, яка на тлі «вєлікой русской культури» бачиться йому нікчемною, хоч українська культура — космолоґічна й на тисячі й тисячі років древніша й фундаментально потужніша (див. українські народні пісні й думи; вишивка, ткацтво, гончарство та ін.).

Звісно, «зовнішня політика є продовженням внутрішньої». Огляньтеся назад у три десятиліття української незалежності і задумайтеся над тим, чим і як жило українське суспільство і яку державу воно будувало (див.: Суверенна Україна: досвід і перспективи).

Як відомо, Україна вийшла із складу СРСР як одна з найпотужніших економік і за рівнем економічного розвитку могла зайняти гідне місце у десятці найрозвинутіших країн світу. У Росії були незрівнянно гірші стартові позиції. У Москві це розуміли, і тому доклали максимум зусиль, щоб Україну було розграбовано й розпродано, а вторговані гроші пішли в кишені приватних осіб — оліґархів.

Прикметно, що це не був, як збоку глянути, стихійний процес. Це був досить контрольований і керований процес, на чолі якого стояли політичні сили й чиновництво, яким українці делеґували свої повноваження, самі ж відсторонилися, зайняли місця у глядачевій залі й емоційно реаґували на неправедні дії своєї ж влади. Базарні емоції й понині залишаються ключовими у вираженні «громадської думки», яка більшості «експертів» видається голосом «громадянського суспільства».

Так оце «громадянське суспільство» на чолі з породженою ним же українобайдужою, а то й україноненависною владою, очільникам якої за їхніми руйнівними справами «ніколи мислити стратеґічно». Цей шедевральний вираз президента України Зеленського і є тією «вишенькою на торті», з якою передусім і доводиться мати справу нашим американським і європейським партнерам.

А тепер повернімося до висхідної тези Арестовича:

«Те, що на Заході нині — слабкі лідери, не здатні приймати серйозні рішення, не скасовує той простий факт, що ми від цих лідерів залежимо трохи більше, ніж повністю».

Сила і слабкість західних лідерів — віддзеркалення стану тих суспільств, які їх собі обирають. У будь-якому випадку, найслабший із них з українського погляду, ще не означає, що він найслабший з погляду його народу.

Проблема, яку ми тут обговорюємо, не в слабості Джозефа Байдена, Еммануеля Макрона чи Олафа Шольца. Проблема — в слабості, ба навіть у ницості лідерів України, яким «ніколи мислити стратеґічно», бо вони просто не здатні до такого мислення, і Зеленський — найяскравіший приклад цього.

От уже й Арестович — людина з оточення Зеленського — зауважив «політику емоційного шантажу, політику перфомансу, політику мужніх жовнів», якою Україна шокує тепер світ.

А на що ще спроможний українобайдужий і неосвічений самодіяльний артист розмовного жанру, який сам не здатен «мислити стратеґічно», який оточив себе такими ж українобайдужими й україноненависними «стратеґами» і який — така-от іронія долі — обрався на посаду президента, щоб здати Україну Москві (побудував навіть дороги й мости для полегшення вторгнення), а усе повернулося так, що він мусить тепер з тією ж Москвою воювати.

Політика емоційного шантажу, політика перфомансу, політика мужніх жовнів, як уже йти за Арестовичем, — це лоґічний виплід істерики й безпорадності, підґрунтям яких є невігластво й безкультур‘я (останнє проявляється навіть у зовнішньому вигляді), а ще — дивовижної впертості.

Йому кажуть: прибери бодай із свого найближчого оточення корупціонерів, аґентів російських спецслужб, аґентів російського впливу і просто токсичних осіб. А він: «я з ним прийшов і з ним піду» (про Єрмака) або так, наче не чує імен інших конкретних осіб, яких йому називають.

Очевидно, що президент України у своїх діях несамостійний і що ця несамостійність не пов‘язана залежністю від «слабких лідерів» Заходу. Ця несамостійність пов‘язана з мінімально низьким інтелектуальним рівнем, прямою залежністю від А. Єрмака, а відтак і від тієї сили, яку представляє Єрмак.

Зустріч Зеленського з Байденом. Зверніть увагу: найближче до Зе сидить Єрмак, а міністр оборони України аж третім. Поряд з Байденом бачимо міністра оборони США, потім радник з національної безпеки; керівника офісу Байдена на фото немає — він зазвичай не супроводжує президента у його поїздках.

Ми можемо лише спекулювати стосовно останнього чинника. В усякому разі лідери західних країн, наскільки нам відомо, ніколи не вимагали порушення кримінальних справ проти очевидних патріотів України або заміщення чи спроб заміщення україноцентричних чи проукраїнських діячів на державних, зокрема й військових, посадах особами не тільки українобайдужими, але й із сумнівною репутацією.

Раніше чи пізніше шило неодмінно вилізе із мішка, і ми будемо знати. Сподіваюся, це станеться не запізно — Україна здобуде повну і остаточну перемогу над РФ. Чи обійдеться це для президента Зеленського лише політичною відповідальністю? Час покаже.

* * *

Ця стаття уже була готова до публікації, коли мені трапилося подивитися прямий ефір з пресконференції президента України у Вільнюсі після завершення роботи самміту НАТО. На цьому заході він уже не був істеричним, як по дорозі до Вільнюса, хвалив союзників і дякував їм за допомогу Україні, а своє невдоволення виказував знаками нещирості.

Отож навряд чи варто сподіватися на те, що «політика емоційного шантажу, політика перфомансу, політика мужніх жовнів» зміниться на україноцентричну політику системних устроєвих змін або хоча б на політику здорового ґлузду.

Володимир Іваненко

12 липня 2023 р.