February 7, 2023

УСІМ | UWIN

Українська світова інформаційна мережа | Ukrainian Worldwide Information Network

Як довго вона триватиме?

Юрій Романенко з усім Украінскім інстітутом будущєго став на захист Олексія Арестовича, вбачаючи історію, в яку влип Арестович, «хейтом», по-нашому — ненавистю. Нічого дивного у цьому немає, оскільки вся ця компанія і кампанія, на превеликий жаль, є частиною російського інформаційного простору, і учасникам дискусій просто не дано усвідомити антиукраїнський характер своєї діяльності, якими проукраїнськими вони себе не позиціонували б.

Нічого дивного немає і в тому, що Марк Фейгін вибухнув емоційним ефіром, у якому він намагається якщо й не захистити, то однозначно — вигородити Арестовича.

При всій проукраїнськості позиції Фейґіна, він усе-таки росіянин, який адресує свій відеоблоґ своїй російській аудиторії передусім, а відтак і російськомовниму сеґменту суспільства в Україні та російським і російськомовним діаспорам у країнах Заходу й цілого світу.

Залучаючи геть неукраїноцентричного громадянина України Арестовича у свої щоденні ефіри, які охоплюють неймовірно велику аудиторію, Фейґін свідомо чи несвідомо формує і пропагує Арестовича як суб‘єкта російського інформаційного простору і привертає до Арестовича додаткову увагу кремлівської пропаґандистської машини.

Оскільки Арестовича вирізняється з-поміж українських політичних діячів низьким рівнем національної свідомості й громадянської зрілості, не усвідомлює усю шкідливість і своєї заангажованості в російський інформаційний простір, він нерозбірливий у виборі платформ для поширення своїх поглядів і схильний робити помилки при обговоренні явищ, які лежать поза сферою його компетентності.

«Помилка», якої Арестович припустився при коментуванні російського ракетного удару по житловому будинку у Дніпрі, є переконливим доказом того, що він не такий уже й кваліфікований військовий чи воєнний експерт, як сам себе здумує.

Це — царина, в якій Арестович принаймні вважає себе експертом, тобто компетентним фахівцем. Поза цим, Арестович дозволяє собі «експертні висловлювання» у сферах, де він є, сказати б, «абсолютний нуль».

Досить прислухатися до балаканини Арестовича на ютюб-каналі Юрія Романенка, де він спілкується з філософами Сергієм Дацюком та Андрієм Баумайстером та іншими представниками крайньо ліберального Украінского інстітута будущего, і де він активно просуває свій «п‘ятий проект» — перспективу розвитку України як території, повністю позбавленої української культури, українських національних традицій і звичаїв, оскільки не має про це все жодного уявлення.

Особливим чином Арестович проявився на ютюб-каналі Раміни Есхакзай «Ходят слухі», де він говорить про самоідентифікацію українців, про радянське мислення (тут з російської літературної класики на думку приходить унтерофіцерська вдова, яка сама себе висікла) та про довготривалу війну Росії проти України.

Прикметно, як саме Арестович тлумачить присутність російської культури в Україні, як виправдовує і обстоює цю присутність і як уявляє собі розв‘язання цієї проблем, щоб вовки були ситі й вівці були цілі.

У цьому інтерв‘ю Арестович демонструє викривлене уявлення про історію науки, освіти й культури в Україні. Наприклад, він представляє професора Івана Сікорського як «махрового монархіста» й імперця, причетного до чорносотенного руху.

Якби це було так, він не був би близьким до родини Косачів-Драгоманових. Збираючи матеріали для дослідження «історія хвороби Лесі Українки», я трохи покопався в його архіві (він був одним із лікарів, які лікували Лесю Українку), і можу підставно стверджуаати, що Арестович, м‘яко кажучи, лукавить.

Уже тут, в Америці, мені трапилося багато спілкуватися із журналістом і письменником Валерієм Остапенком, родина якого упродовж років і років дружила з родиною Ігоря Сікорського (вони належали до однієї парафії Української православної церкви). Видатний авіаконструктор ідентифікував себе українцем і в побуті спілкувався виключно українською мовою.

Особливо вражає в біоґрафії Ігоря Сікорського така деталь: він був одружений із жінкою-українкою, яка постійно носила вишиванки і не любила одягатися у вечірні сукні. Через це подружжя Сікорських ніколи не відвідувало офіційні заходи, умовою участі в яких був «black tie» дрес-код.

Отже, Ігор Сікорський навряд чи виріс би таким у такого батька, яким нам його малює хвороблива уява Арестовича за доступними йому російських джерел, які ставлять за мету «прихватизувати» цю видатну постать.

У Арестовича є очевидні пролеми з розумінням і тлумаченням такого явища, як національна ідентичність. Таке враження, що він пускає його на самоплив, допускаючи самоідентифікацію на місцевому рівні, як вона склалася в умовах радянсько-російської системи освіти і пропаґанди. Трансформація суспільної свідомості — точно не його тема.

Очевидно, що це є серйозною проблемою нашого самодіяльного психолоґа. Чого варта його сентенція: «Вони (проросійське населення сходу України. — В.І.) й поїдуть в Росію або зроблять так, щоб Росія приїхала сюди». Вони вже зробили це завдяки бездумній політиці владних структур, окупованих упродовж десятиліть незалежності чиновниками на кшталт Арестовича — він не один такий.

Наступна теза, яку обстоює у зв‘язку з цим Арестович: «Розмаїття — це перевага». Хто в ліс, а хто по дрова — це напевно не є розмаїттям, яке можна розглядати як перевагу. Розмаїття працює в суспільствах з високим рівнем національної (в політичному сенсі передусім) свідомості й громадянської зрілості. Приклади: Німеччина, Швейцарія, та й США.

У пострадянському суспільстві, менталітет якого прирівнюють до дев’яти-олинадцятирічних дітей, тобто навіть не підлітків, пропонований Арестовичем підхід — самогубство для народу, який ще не став нацією. Але самодіяльний психолог цього не тільки не розуміє, а й не хоче зрозуміти.

Дуже дивно, що обговорюючи закон про мову, Арестович педалює право індивіда використовувати свою рідну (чи зручну для нього) мову в побуті. Схоже на те, що палкий прихильник використання російської (болгарську, ганвузьку, грецьку та інші мови меншин він згадує лише для годиться), Аркстович навіть поверхнево не ознайомлений із законодавством про українську мову та мови меншин.

Так-от, чинне законодавство України взагалв не регулює мовлення на побутовому рівні. Воно регулює використання української мови лише в публічному просторі, тобто в системі освіти, урядування та бізнесу (і то переважно в сіері обслуговування). До того ж, варто наголосити, що, за великим рахунком, це законодавство не виконується.

Чому не виконується? Та тому, що воно є ситуативним, а не системним, і про це ми багато писали й пишемо. Але ж аґентові впливу «русского міра» не до снаги вникнути в суть проблема — значно простіше розвести демагогію про містечкову чи хуторянську самоідентифікацію, за якою криється одно-єдине — захист права суржикомовних (я не раз писав, що в Україні немає мови, яку можна назвати російською) на абсолютну мовну неграмотність.

Аж надто примітивно обговорює Арестович і реліґійні проблеми України, огульно проблематизуючи вірян тієї ж УПЦ МП, хоч проблемою насправді є духовенство цієї церкви і сама УПЦ як інституція. Кому, як не військоврму експерту і розвіднику, годилося б знати, шо ця церква як інститут і значна частина (якщо не більшість) її духовенства є по суті структурним підрозділом воєнної машини РФ і аґентами російських спецслужб або принаймні аґентами впливу «русского міра». І тут нам має бути байдуже, що там говорять про боротьбу України з цілим християнством невігласи з Fox News в США.

Дуже дивно було почути від Арестовича, що «найкращим знавцем української мови» є «ворог України» Дмитро Табачник. Очевидно, на погляд випускника українського театрального вишу Арестовича, у Табачника справді «вишукана» мова. З мого погляду як викладача, чиї лекції відвідував Табачник, останній — такий собі середнячок серед користувачів української мови. Не більше.

Табачник виявився таким собі тлом, на якому «повністю російськомовний Льоша Арестович»… І тут чуємо розлогу тираду самовихваляння, як цей Льоша не втік до Росії і як багато «як старший офіце» зробив для перемоги України. Нарцисизм зашкалює настільки, що де вже там зупинитися, озирнутися і побачити, скільки шкоди цей Льоша наробив для України.

Достатньо добре й дуже розібравшись із наративом «Армія. Мова. Віра» і будучи, можливо, найкритичніше налаштованим щодо слова і чину експрезидента України Петра Порошенка, з усією відповідальністю я можу сказати, що Арестович абсолютно не розуміє помилок і прорахунків Порошенка та його прихильників.

Якщо Арестович, маючи військову освіту, не спромігся розібратися з наративом «Армія», то що вже казати про наративи «Мова» і «Віра», для критичного аналізу яких йому бракує базавої освіти й практичного досвіду, а російсько-культурний окуляр робить його підхід упередженим.

І останнє, що привертає увагу в інтерв‘ю Арестовича на каналі «Ходят слухі». Арестович зациклений на протиставленні держави і людини, тобто владної машини і окремо взятого індивіда. Він хоче, щоб держава дбала про людину, і тоді людина буде працювати для цієї держави і воювати за неї. Теза аж надто марксистська. Арестович посилається на Маркса, хоч тут же нагадує і про Маннергейма.

При цьому цілковито іґнорується інший підхід: людина — істота соціальна, і формується в умовах певного суспільства з відповідними традиціями і звичаями. Держава ж виникає не сама по собі, а як продукт суспільного устрою, і є лише інструментом орґанізованої життєдіяльності суспільства. Саме за таких умов і можливий вільний розвиток людини, для якої, власне, і працює державна машина.

На жаль, такий погляд Аристовичеві спродукувати не дано. Радянська система координат, в якій він намагається реалізувати себе, не дозволяє йому вирватися із її тенет.

Можна було б погодитися з Арестовичем щодо «популярності шароварщини в українській культурі», якби він продемонстрував розуміння природи цієї шароващини і її популярності. Але Арестовичу не дано це зрозуміти, оскільки шароварщина в українській культурі є результатом і продуктом тривалого панування російської культури на українських теренах, яке дозволяло саме шароварщину як спосіб «випускання пару».

Для освічених україноцентричних громадян України з будь-яким етнічним корінням це було й залишається очевидним. Для засмічених російськими впливами мізків, на жаль, це залишається незрозумілим і дивним. У цьому контексті Арестовича можна назвати повним невігласом (і це може бути виправданням його як «корисного ідіота», який несвідомо працює на Москву) або цілком свідомим аґентом російського впливу в Україні (для цього необов‘язково бути формально заангажованим російськими спецслужбами).

Чи можна у такому разі покладатися на Арестовича як фахівця, який спроможний навчити, «як правильно розмовляти з людьми, чиї мізки промиті російською пропаґандою»? Навряд.

Неефективність «майстер класу» Арестовича, очевидно, дуже легко довели б соціолоґи, провівши опитування учасників його «майстер класу» та тисячократ численнішої аудиторії його власних, спільних із Романенком, Фейґіним та іншими, ефірів з пошуком відповіді на одно-єдине запитання: який відсоток слухачів і глядачів Арестовича стали україноцентричними, зацікавилися українознавчими студіями, почали вивчати українську мову і т.ін.

Немає сумніву, що ефективність «майстер класу» і пропагандистської діяльності Арестовича з україноцентричного погляду виявиться нульовою.

Кому у такому разі вигідна діяльність Олексія Арестовича, висновок робіть самі.

Як довго триватиме ця сага Олексія Арестовича? Це залежить виключно від нього. Стати україноцентричним, високосвідомим і громадянськи відповідальним громадянином України й відповідним чином допомагати українському суспільству Арестовичу не дано. Це — очевидно.

Тому оптимальним варіантом для нього може бути лише один вихід — тихо зникнути з інформаційного простору України, не чекаючи, поки українське суспільство струсить його з себе, як гниду.

* * *

Коли ця стаття уже була готова до публікації, надійшло повідомлення, що Олексій Арестович написав заяву про увільнення з посади радника Офісу Президента України і тут же вляпався в черговий скандал.

Арестович написав у соцмережах: «Минулого разу, коли я йшов, через півтора місяці почалась війна. Побачимо, що цього разу буде». Своїм пласким чорним гумором Арестович, схоже, натякає на можливі нові неприємності для України.

Один із користувачів Твітера прокоментував це так: «Олексій Арестович не один такий, хто показав, як однією фразою можна просрати багато чого. До нього це доводили тисячі разів різні люди. Але чомусь це мало кого вчить правильних речей, що інколи потрібно мовчати, особливо, якщо чогось не знаєш».

Володимир Іваненко

17 січня 2023 р.

До теми:

Більше тут: Пошук на “Арестович” – УСІМ | UWIN

Українізація України як факт і фактор системних змін: Збірка статей і нотаток. — Вашинґтон, 2019. — 230 с.

В‘ячеслав Чорновіл як феномен української історії й політики: Збірка статей і нотаток. — Вашинґтон, 2019. — 201 с.

Будапештський формат: Збірка статей і нотаток. — Вашинґтон, 2020. — 294 с.

Україноцентризм, журналістика і система ЗМІ: Збірка статей і нотаток. — Вашинґтон, 2020. — 449 с.

Світове українство — рушійна системних змін в Україні: Збірка статей і нотаток. — Вашинґтон, 2020. — 309 с.

Системні зміни — перспектива для України: Збірка статей і нотаток. — Вашинґтон, 2020. — 393 с.

Трансформаційна місія Українського Козацтва: Статті, нотатки — Вашинґтон: Видавництво Україна Інк. — 2021. — 210 с.

Інтелектуальна еліта України як проблема: Статті, нотатки. — Вашинґтон: Видавництво Україна Інк. — 2022. — 729 с.

Leave a Reply

© 2017 - 2021 Ukraina, Inc. All Rights Reserved. No part of this site can be used without a hyperlink to a particular publication.  Newsphere by AF themes.