May 24, 2022

УСІМ | UWIN

Українська світова інформаційна мережа | Ukrainian Worldwide Information Network

Цю статтю мені кортіло назвати «Війна і мир», за назвою відомого роману російського письменника Льва Толстого, але мене зупинило нинішнє тлумачення поняття «мир» — це «коли не стріляють». Хоч у 19-му столітті слово «мир» більше вживалося в іншому значенні. Згадаймо Шевченкове: «…щоб збудить // Хиренну волю, треба миром, // Громадою обух сталить, // Та добре вигострить сокиру, // Та й заходиться вже будить». Згаданий роман Толстого, власне, і був присвячений ставленню миру, тобто суспільства царської Росії до війни 1812 року.

Отож я вирішив цю статтю назвати прозаїчніше — «Війна і суспільство», а про війну і мир у значененні «не стріляти» поговоримо при іншій нагоді. Отже, ця стаття буде присвячена ставленню українського суспільства та й усього світового українства до повномасштабної війни, яку Московія розв‘язала проти України, нещадно перетворюючи Україну на суцільну руїну.

«Руїна» — ще одно поняття, на яке треба звернути увагу. Адже в історії України був період, так і названий — Руїна, який припадає на три десятиліття між смертю гетьмана Богдана Хмельницького й початком гетьманства Івана Мазепи. Про цю Руїну добре написано у Вікіпедії: стаття так і називаєттся «Руїна». Там знайдете посилання на цілі книжки про той період, починаючи з моноґрафії Миколи Костомарова «Руїна» (1879–1880) й закінчуючи книжкою Тетяни Таїрової-Яковлєвої «Руїна Гетьманщини» (2004).

Хоч першим слово «руїна» вжив ще Самійло Величко, який побачив явище зблизька, якщо не сказати зсередини, за великим рахунком, обговорюване поняття є явищем російського імперського мислення. Той же Костомаров як історик все-таки представляв російську імперську історичну науку, хай і будучи українофілом; на відміну від Шевченка, він не був україноцентристом. Так само й закохана в Україну наша сучасниця Таїрова-Яковлєва не була, не є і точно не буде україноцентричною.

Тому нічого дивного немає в тому, що руїна 1657–1687 років (такі-от чіткі хронолоґічні рамки) розглядалася й розглядається як період громадянських війн, тобто як внутрішня проблема України, хоч, як зауважують історики, сусідні держави (Річ ПосполитаМосковська державаОсманська імперія) втручалися у внутрішні справи України, й українська політика характеризувалась намаганням підтримувати приязні відносини з тією чи іншою окупаційною силою.

Симптоматично, що руйнування Гетьманщини Петром І і його наступниками й наступницями (особливо — Катериною ІІ) руїною ніхто й ніколи так і не назвав і називати не збирається, незважаючи на те, що ця руїна була значно масштабнішою за руїну 1657–1687 років. Так само під поняття «руїна» не підпали руйнування й ґеноцид, принесені терени України громадянською війною в Росії 1917–1920 років, влаштованими московськими більшовиками Голодоморами та ураганом Другої Світової війни, розв‘язаної Сталіном та Гітлером…

Зараз ми стали очевидцями такої руїни, принесеної Російською Федерацією в Україну, яка за своїми масштабами, за своєю жорстокістю й нищівністю, напевно перевершує усі попередні руїни разом узяті. Враховуючи й руїну, завдану так званою «татаро-монгольською навалою» 13-го століття, з якою у більшості з нас і асоціюється нинішня війна.

У цій статті я не буду обговорювати сміливість, відвагу й героїзм Збройних Сил України, які фактично виросли із добровольчого руху 2014 року (бо на той час боєздатної армії в Україні не було). Звитяги ЗСУ я також би не пов‘язував із заслугами експрезидента Петра Порошенка (з його «Армія. Мова. Віра») та чинного президента Володимира Зеленського (якого так активно зараз героїзують); про це у нас буде окрема розмова. Незаперечні, визнані усім світом заслуги ЗСУ — це передусім прояв козацького духу українського народу (більше тут: «Трансформаційна місія Українського Козацтва»), попри те, що власне «орґанізоване українське козацтво» на чолі із своїми фейковими гетьманами (агов, Юрій Кармазин!), полковниками та отаманами у нинішньому опорі російській аґресії проти України жодною мірою не проявилося.

Не буду тут застановлюватися й на дивовижно широкому волонтерському рухові, завдяки якому, власне, й постали нинішні Збройні Сили України і який взяв на себе забезпечення фронтових потреб у амуніції й продовольстві, а часто — і озброєнні, поки західні союзники України придивлялися до перебігу війни, розминалися й дискутували, яку допомогу надавати Україні…

ЗСУ, добровольчий і волонтерський рухи — це лише частина суспільства в Україні та в українському зарубіжжі, яку ми зазвичай називаємо пасіонарною. До цієї пасіонарної частини я не ризикою відносити й таке нове явище, як Територіальна Оборона, кістяк якої, теоретично, мало б скласти згадане вище орґанізоване українське козацтво, але ж не склало.

Територіальна Оборона — це щось проміжне між пасіонарною частиною суспільства і загалом, бо туди потрапили, з одного боку, ті, хто хотіли б бути на передовій, але їх не взяли у ЗСУ (за віком чи станом здоров‘я), а з другого — ті, хто намагався чи намагається уникнути участі в безпосередніх бойових діях, не змогли чи не можуть виїхати в евакуацію… У соцмережах ми бачимо чимало фейкових ТерОборонців у новеньких польових строях і навіть у бронежилетах, узутих у до блиску начищене взуття. Можливо, хтось напише про ТерОборону як явище.

Мене ж тут більшою мірою цікавить загал, до якого належить більшість інтелектуальної, політичної та всякої іншої еліти. Спасибі соціальним мережам, прозорість яких так яскраво проявляє суть суспільного загалу, суспільної маси, яка на президентських і парламентських виборах упродовж тридцяти років фактично визначала долю незалежної України, висуваючи і обираючи на високі посади собі подібних.

Почну з того прошарку передусім інтелектуальної еліти, який найменшою мірою, але дуже промовисто проявився в соцмережах. Йдеться про до певного часу вельми активних і багатослівних щирих і не дуже патріотів України, які позакривали свої профілі в мережах. Ні, вони не пішли із соцмереж, ліквідувавши свої аккаунти. Вони забарикадувалися від світу і через щілини у своїх барикадах вони, звісно, мають змогу спостерігати за тим, що робиться у віртуальному світі, й час від часу висловлюватися з того чи іншого приводу постами у групах або коментарями під чиїмись записами. Але ви не можете читати, що вони там пишуть (і чи пишуть взагалі) на своїх сторінках. Ви не можете їм послати повідомлення в приват. Такий-от спосіб сховати голову в пісок…

Поряд з цими явними перестрахувальниками я поставив ще одну цікаву суспільну групу людей, які не закрилися від світу — не тільки віртуального, але й реального. Їхні профілі й сторінки в мережах цілком доступні, їхні записи появляються у стрічках якщо не для широкого загалу, то хоча б для їхніх друзів. Ще недавно вельми проявлені у своїй україноцентричній громадянській позиції, майстровиті на художнє чи публіцистичне слово, активні в обговоренні суспільно важливих проблем українського націєтворення й державотворення, ці люди останнім часом різко змінили репертуар своєї присутності в мережах: тепер вони пишуть про свої кулінарні успіхи у внутрішньому побуті та про красу і колористику квіточок біля хати у зовнішньому. Ну, а хтось вирішив обмежитися темою котів або собак у її розважальному прояві. Припускаю (вирішив не витрачати часу на дослідження), що вони зачистили свої профілі й тематичні сторінки до максимально можливої часової глибини.

Значну частину загалу складають люди, які перестали писати свої колись цікаві й розумні пости і які тепер висловлюють свою позицію перепощуванням чужих думок і спостережень, висловлених переважно у формі листівок, таких собі невеличких плакатиків. Ви можете побачити профілі відомих людей, колишніх народних депутатів і генерал-хорунжих українського козацтва (хай і фейкових), на яких більше немає нічого, крім поширень отих часто примітивних листівочок.

Мабуть, найяскравішим і почасти найцікавішим проявом суспільного загалу в соцмережах є приколи — текстового й зображального жанрів. Звичайно, серед них багато прикладів інвектив, які спрямовані проти Росії як аґресора, які жорстоко й дотепно висміюють ворога і які, безумовно, піднімають тонус у суспільстві, принаймні в його соцмережевому сеґменті. Я свідомо не наводжу приклади навіть найталановитіших зразків — мова зараз про явище як таке, а не про індивідуальну майстерність.

Те саме можна сказати й про звичайні, сказати б, поточні записи. Сидить собі користувач чи користувачка біля комп‘ютера, з планшетом або смартфоном у руках, читає стрічку у своїй улюбленій чи звичній мережі і бездумно розкидає прочитане по групах, до яких належить, явно навіть не замислюючись над доцільністю своїх поширень, нехтуючи правилами відповідних груп і тупо іґноруючи одержані в приват прохання адмінів додержувати тематики і правил тих груп.

«Думаю, що це сподобається учасникам групи» — таким є стандартний супровідний текст. Ключовим тут є «сподобається», а не чітко визначена мета, користь і досягнення якогось результату. Знову ж таки, ми тут не обговорюємо пости комерційного характеру, метою яких є розширення ринку збуту товарів та послуг, чи волонтерських звернень до потенційних жертводавців і спонсорів з метою збору коштів чи пошуку необхідних товарів. Це — найстрашніша, некерована стихійна маса користувачів соціальних мереж, які своєю бездумною активністю просто засмічують інформаційний простір.

Найпромовистішим зразком такої бездумності я міг би навести не один приклад із практики групи Української Світової Інформаційної Мережі. На сайті УСІМ з‘являється якась публікація, яку адмін буквально через лічені хвилини виставляє на сторінці своєї групи. Цю публікацію ширять на своїх сторінках читачі. Якесь із тих поширень потрапляє на очі читачеві/читачці, який/яка є членом групи УСІМ, і ця людина пропонує інформацію, яка вийшла у світ саме від УСІМ, для розміщення у групі УСІМ, через яку ця інформація й потрапила в соцмережу. Ну, хіба це не ідіотизм?!

Можете собі уявити, скільки інформаційного мотлоху накопичується у групах соцмереж, які не модеруються, і скільки клопоту мають адміни груп, що модеруються, які намагаються пов‘язувати контект із ідейно-тематичним спрямуванням своїх груп.

Ну, а про якість їхніх власних сторінок говорити навіть не доводиться — обиватель залишається обивателем, і особливо — коли виходить в інформаційний простір і перетворює на звичний для нього базар. Часто це все створює враження, що для цих людей ніякої війни немає або що це — не їхня війна.

Через те, що росіяни безперестанку бомблять Україну, перетворюючи цілі міста й села на суцільні руїни, що сотні тисяч громадян України воюють на фронтах і мільйони зайняті клопотами в ТерОбороні, що мільйони біженців подалися сусідній й віддалені країни Європи й Америки, вулична активність українського суспільства ущухла. Проявляється вона хіба що там, де українці «вітають» окупантів своїми прокляттями

* * *

Значно більше можливостей і приводів для громадської активності мають українці в зарубіжжі. Інша справа — як вони ці можливості використовують.

Активно працюють фірми й орґанізації, які збирають і пересилають в Україну гуманітарну допомогу. Фірма «Міст», наприклад, нещодавно відправила в Україну понад тисячу тонн гуманітарки. Харитативні орґанізації закуповують і відправляють українським воякам те, з чим не справляються державні постачальники…

А от просто вийти на вулицю в українському національному вбранні з українськими прапорами й «мати фан» (як висловився один із лідерів УККА) — це те, що й збирало великі групи людей. Правда, один бізнесмен-ентузіаст, намірившись вивести на вулиці столиці США двадцять п‘ять тисяч людей, спромігся, однак, зібрати лише кілька десятків демонстрантів. Біда в тому, що робив він це задля власного піару, не зумівши знайти спільну мову з іншими активістами української діаспори.

Протести, демонстрації, пікети стали звичним явищем діаспорного життя. Були випадки в Європі та Америці, коли на вулиці для підтримки України виходили десятки й сотні тисяч людей. На жаль, протести перед посольствами РФ у столицях різних країн світу не стали масовими й багатолюдними.

Сумні враження справляють і, на жаль, не мають сподіваних наслідків протестні акції, що їх самі ж ініціатори й орґанізатори перетворюють на банальні шоу. Згадаймо протестний пікет, який влаштували в Естонії перед посольством РФ жінки, вийшовши на вулицю в білій білизні, вимазаній червоною фарбою, щоб нагадати про ґвалтування українських жінок і дівчат російськими окупантами в Бучі.

З ініціативи українських активістів США перед Білим Домом було влаштовано масове лежання на килимках, яке начебто символізувало закатованих і вбитих мирних мешканців тієї ж Бучі. А ще через якийсь час з іншого боку Білого Дому, на алеях Національного Молу, було виставлено десятки дитячих колясок як нагадування про вбитих російськими окупантами українських дітей.

Наразі немає достеменних фактів, які підтвердили б ефективність цих та інших таких заходів. Але саме з цими заходами у Вашингтоні асоціюється особлива активність і невситима жага до марнославства особи, яка демонстративно одягається у найяскравіший український національний стрій і дуже любить фотографуватися в самісінькому центрі заради власного піару. Прикметно, що ця особа до певного часу взагалі ніяк не проявлялася в українській громаді, а потім взялася активізуватися й, схоже, перетворила самопіар на вельми успішний бізнес.

Ну, а що ви хочете, коли СКУ в цілому і УККА зокрема обмежуються флешмобами, екскурсійними поїздками в сусідні з Україною країни начебто для роботи серед біженців, а насправді проявитися в компанії американських сенаторів і конгресменів, які їздили туди у державних справах?

Не хтось інший, а експрезидент України Віктор Ющенко, 9 травня похвалився, що «Світовий Конґрес Українців (СКУ) започатковує кампанію в соціальних мережах, що покликана зруйнувати спроби росії відзначити щорічний «День перемоги», і натомість закликає проголосити 9 травня «Днем ганьби» росії». Таке враження, що СКУ переймається долею не України, а Росії.

Колишній президент України пише, що «кампанія закликає прихильників України з усього світу відвернути увагу від примусових святкувань «перемоги» в росії 9 травня, натомість наповнивши соціальні мережі фотодоказами звірств, вчинених російською армією в Україні».

І далі: «У той час як Путін робить фальшиві заяви про перемогу в окремих частинах України та прославляє війну, СКУ закликає всіх об’єднатися, щоб осоромити росію та її агресію проти України. СКУ просить усіх прихильників України, від звичайних користувачів соцмереж до представників міжнародних організацій, впливових інфлюенсерів та медіа-персон, підтримати кампанію, поширюючи інформацію про «День ганьби» росії у соціальних мережах одним простим повідомленням: НІ ПЕРЕМОЗІ ГНОБИТЕЛІВ». Гасло просто вчаровує!

Отже, гряде черговий віртуальний «флешмоб», ініційований Світовим Конґресом Українців — орґанізацією, яка натомість мала б підняти на справді масові, стратеґічно важливі, а відтак — і ефективні протести й демонстрації по всьому світу на ґарантоване забезпечення перемоги України у війні РФ проти України, щоб ця аґресія Московії стала останньою у світовій історії.

До постаті експрезидента В. Ющенка у контексті війни Росії в Україні ми ще повернемося при іншій нагоді. Зараз же мова йде про СКУ з його нікчемними ініціативами, які, на жаль, усе ще знаходять підтримку в Україні й українській діаспорі.

Незважаючи на жорстоку й руйнівну війну, яку розв‘язала Московія проти України, світове українство (українське суспільство в Україні, українці на землях природного розселення в суміжних країнах та українці в розсіянні) не поспішає прокидатися й усвідомлювати себе як світову потугу.

Ми дуже добре бачимо це по тому, як іде збір підписів під справді стратеґічно важливим документом — ЗВЕРНЕННЯМ ПРЕДСТАВНИКІВ СВІТОВОГО УКРАЇНСТВА Й НАРОДІВ, ЯКІ ПІДТРИМУЮТЬ УКРАЇНУ Й УКРАЇНЦІВ У ЇХНІЙ СПРАВЕДЛИВІЙ ВІЙНІ ПРОТИ РОСІЙСЬКОГО АҐРЕСОРА.

Ми свідомо відмовилися від використання тієї чи іншої модерної платформи для акумулювання підписів до петицій. Щоб додати підпис, підписантові треба вислати на ел. пошту ukrainainternational@gmail.comсвої ім‘я та прізвище, вказати рід занять і посаду, а також місто, штат (регіон) і країну свого проживання.

Як ми вже писали, це «Звернення» є єдиним документом, у якому висунуто комплекс вимог, виконання яких забезпечить перемогу України і поразку Росії як аґресора. Це «Звернення» має дійти до адресатів — урядів країн світу й міжнародних орґанізацій — і спонукати їх до рішучих і ефективних дій.

Для цього потрібно, щоб під «Зверненням» було зібрано критичну масу підписів. Ми можемо й повинні це зробити у максимально стислі строки.

Поки що ці наші сподівання залишаються лише мрією. Флешмоби, поширення в мережах приколів чи емоційно наснажених записів, показушні шоу замість реальних протестів були й залишаються долею української спільноти як в Україні, так і за її межами. Незважаючи навіть на те, що йде надзвичайно жорстока війна і що гинуть люди — дорослі і діти, і не десь там, у Сирії, а в своєму краї, у своєму місті, у своєму селі, у своїй родині…

Що ж іще має статися, щоб ця спільнота прокинулася, взялася за розум і стала на правильний шлях?!

Володимир Іваненко

1–9 травня 2022 р.

Leave a Reply

© 2017 - 2021 Ukraina, Inc. All Rights Reserved. No part of this site can be used without a hyperlink to a particular publication.  Newsphere by AF themes.