TWO SPEECHES | ДВІ ПРОМОВИ
2 min read
Screenshot
ENG | УКР
UKRAINE DID NOT CHOOSE THIS WAR. UKRAINE CHOSE NOT TO DIE
New York. September 2026. Two speeches. Two radically different ways of describing a war that has already consumed years of Ukrainian lives.
Donald Trump told the United Nations that Washington was working with the leaders of russia and Ukraine and that an end to the war would come, he believed, “more quickly than people understand.”
Then Volodymyr Zelensky walked to the same UN rostrum. He spoke from the reality of a nation that has been bombed, invaded, occupied, bereaved-and has nevertheless refused to disappear.
“Ukrainians did not choose this war,” he reminded the world. “We choose not to die.” That sentence contains almost five years of Ukrainian history.
While diplomacy searches for formulas, russia continues attacking Ukrainian territory. Zelensky warned that Moscow’s war has metastasised far beyond two countries: foreign recruits, North Korean soldiers, tens of thousands of attack drones, energy warfare and an economy whose revenues continue feeding the russian military machine.
He called Putin “patient zero.” The metaphor was brutal. So is the reality it describes. And yet something russia has repeatedly failed to destroy remains standing: the Ukrainian nation.
We argue. We criticise. We quarrel fiercely among ourselves. That is what free people do.
But anyone interpreting Ukrainian political disagreement as national disintegration profoundly misunderstands Ukraine.
Kyiv. Lviv. Kharkiv. Odesa. Dnipro. Kherson. Zaporizhzhia. Different histories. Different languages spoken around family tables. Different political opinions. One country.
No matter what internal disputes divide Ukrainians, no matter what narratives are manufactured abroad, Russia has discovered something through years of blood and steel: Ukraine refuses erasure.
And Volodymyr Oleksandrovych Zelensky has become inseparable from this extraordinary chapter of Ukrainian history: the president who remained in Kyiv when russian forces came for the capital and who has since carried Ukraine’s case before the world.
Elections will come, as they must in a democracy when conditions permit them.
Presidents eventually leave office. But history remains. And whatever Ukrainians ultimately decide at the ballot box, the images of this era are already engraved into it:
A capital that did not fall.
A nation that did not surrender.
A people who refused to die.
Слава Україні. Героям Слава.
David Piguet
***
УКРАЇНА НЕ ОБИРАЛА ЦІЄЇ ВІЙНИ. УКРАЇНА ОБРАЛА НЕ ВМИРАТИ.
Нью-Йорк. Вересень 2026 року.
Дві промови. Два кардинально різні погляди на війну, що вже забрала роки життів українців.
Дональд Трамп заявив в ООН, що Вашингтон співпрацює з лідерами Росії та України і що війна, на його думку, закінчиться «швидше, ніж люди собі уявляють».
Потім до тієї ж трибуни ООН вийшов Володимир Зеленський. Він говорив, спираючись на реальність нації, яка пережила бомбардування, вторгнення, окупацію та втрати, — але попри все відмовилася зникнути.
«Українці не обирали цієї війни», — нагадав він світові.
«Ми обираємо не вмирати».
У цьому реченні — майже п’ять років української історії.
Поки дипломатія шукає формули вирішення, Росія продовжує атакувати українські території. Зеленський попередив, що війна, розв’язана Москвою, поширилася далеко за межі двох країн: іноземні найманці, північнокорейські солдати, десятки тисяч ударних безпілотників, енергетична війна та економіка, доходи якої й далі живлять російську військову машину.
Він назвав Путіна «нульовим пацієнтом». Ця метафора була жорсткою. Такою ж є й реальність, яку вона описує.
І все ж таки дещо, що Росії неодноразово не вдавалося знищити, продовжує стояти:
українська нація.
Ми сперечаємося. Ми критикуємо. Ми палко сваримося між собою. Так чинять вільні люди.
Але кожен, хто сприймає політичні розбіжності в Україні як ознаку національного розпаду, глибоко помиляється щодо України.
Київ. Львів. Харків. Одеса. Дніпро. Херсон. Запоріжжя.
Різні історії. Різні мови, що звучать за родинними столами. Різні політичні погляди. Одна країна.
Хоч би які внутрішні суперечки роз’єднували українців, хоч би які наративи створювалися за кордоном, Росія через роки крові й сталі усвідомила одне:
Україна відмовляється зникнути.
І Володимир Олександрович Зеленський став невід’ємною частиною цієї надзвичайної сторінки української історії: президент, який залишився в Києві, коли російські війська рушили на столицю, і який відтоді відстоює інтереси України перед усім світом.
Вибори відбудуться — як і належить у демократії, коли для цього настануть відповідні умови.
Президенти зрештою залишають свої посади.
Але історія залишається.
І хоч би що зрештою вирішили українці на виборах, образи цієї епохи вже закарбовані в ній:
Столиця, що не впала.
Нація, що не здалася.
Народ, який відмовився помирати.
Слава Україні! Героям слава!
