ЗАКАТОВАНИЙ НА РОСІЇ. НАЗАВЖДИ 39 | TORTURED TO DEATH IN RUSSIA. FOREVER 39
3 min read
УКР | ENG
ЗАКАТОВАНИЙ. НАЗАВЖДИ 39
Історія одного українця, яку має знати весь світ
Аушвіц? Бухенвальд? Ні. Сучасна Мордовія.
Його звали Микола Андреюк. Псевдо — Храм. Старший матрос 36-ї окремої бригади морської піхоти. Українець. Захисник. Людина. Живий — до 14 листопада 2023 року. Закатований — у колонії Мордовії на території фашистського мордера.
Йому було всього 39. Народився у селі Новоподільське на Дніпропетровщині. Ріс у багатодітній родині. Вчився добре. Працював на ГЗК у Кривому Розі, утримував маму, допомагав братам і сестрі. Не мав власної сім’ї — бо служив. Бо вибрав Україну.
У 2014-му пішов добровольцем у Нацгвардію, брав участь в АТО/ООС, а згодом перевівся до морської піхоти. У 2021-му був поранений. Могли списати — але залишився. Коли почалося повномасштабне вторгнення, Микола вже стояв на передовій.
Широкине. Маріуполь. Весна 2022-го. Оточення. Без зв’язку. Один єдиний лист сестрі: “Я живий, але навколо нас — рашисти. Я спалив документи. І тримаю при собі гранату на випадок полону”.
4 квітня 2022 року Миколу взяли в полон. Його вивезли в Оленівку. Звідти — до Мордовії, в табори. У сучасний ГУЛАГ.
Там, де колись рашисти нищили українців у совкових таборах, вони знову знищили українця. 18 місяців катувань. 60 кілограмів ваги. Серце не витримало. Помер. Помер далеко від дому, без адвоката, без вироку, без права на порятунок.
Його тіло раша “повернула” в грудні 2023 року. Але рідні дізнались про це лише через чотири місяці.
Це — воєнний злочин. Це — тортури. Це — державне вбивство. І це не виняток. Це — система.
Те, що зробили з Миколою — частина масового знищення українських військовополонених. Частина плану стерти обличчя народу, який не скорився.
Миколу поховали в Кривому Розі. Посмертно нагородили почесним знаком «Маріуполь. Відстояли — перемогли» та медаллю УПЦ КП «За жертовність і любов до України».
Повернути ми можемо лише одне — памʼять. Памʼять, яка стане обвинуваченням. Памʼять, яка вижене страх. Памʼять, яка не дозволить домовлятися з тими, хто вбиває в камерах.
У Миколи залишились мама, три брати, сестра та племінники.
І ця фотографія — після повернення.
Фото, яке має зберігатися в майбутньому музеї рашистського терору, поруч із фото з Бучі, Ізюма, Ягідного.
Щоб більше ніколи.
Щоб ніхто не забув.
І не пробачив.
Михайло Мудрик
TORTURED TO DEATH. FOREVER 39
The story of one Ukrainian that the whole world needs to know
Auschwitz? Buchenwald? No. Modern-day Mordovia.
His name was Mykola Andreiyuk. His call “Khram” (Temple). He was a Senior Sailor in the 36th Separate Marine Brigade. A Ukrainian. A defender. A human being. He was alive until November 14, 2023. He was tortured to death in a penal colony in Mordovia—within the territory of a fascist Mordor.
He was only 39. Born in the village of Novopodilske in the Dnipropetrovsk region, he grew up in a large family. He was a good student. He worked at a mining and processing plant in Kryvyi Rih, supported his mother, and helped his brothers and sister. He never had a family of his own—because he was serving. Because he chose Ukraine.
In 2014, he volunteered for the National Guard, took part in the ATO/JFO (Anti-Terrorist Operation/Joint Forces Operation), and later transferred to the Marines. He was wounded in 2021. He could have been discharged, but he stayed. When the full-scale invasion began, Mykola was already on the front line.
Shyrokyne. Mariupol. Spring 2022. Surrounded. Cut off from communication. Just one single letter to his sister: “I’m alive, but we are surrounded by rashists [Russian fascists]. I’ve burned my documents. And I’m keeping a grenade with me—in case I’m captured.”
On April 4, 2022, Mykola was taken prisoner. He was transported to Olenivka, and from there—to the camps in Mordovia. Into a modern-day GULAG.
In the very places where the Rashists once destroyed Ukrainians in Soviet-era camps, they have destroyed another Ukrainian. 18 months of torture. Reduced to 60 kilograms. His heart gave out. He died—far from home, without a lawyer, without a verdict, and with no hope of rescue.
Russia “returned” his body in December 2023, yet his family only learned of it four months later.
This is a war crime. This is torture. This is state-sanctioned murder. And it is no exception; it is the system.
What was done to Mykola is part of the mass extermination of Ukrainian prisoners of war—part of a plan to erase the identity of a people who refused to submit.
Mykola was laid to rest in Kryvyi Rih. Posthumously, he was awarded the honorary badge “Mariupol: Defended and Victorious” and the UOC-KP medal “For Self-Sacrifice and Love for Ukraine.”
There is only one thing we can bring back: memory. A memory that will serve as an indictment. A memory that will cast out fear. A memory that will ensure there can be no negotiation with those who kill people in their prison cells.
Mykola is survived by his mother, three brothers, a sister, and his nieces and nephews.
And this photograph—taken after his body was returned.
An image that belongs in a future museum of Rashist terror, displayed alongside photographs from Bucha, Izium, and Yahidne.
So that it never happens again.
So that no one forgets.
And no one forgives.
Mykhailo Mudryk
ДО ТЕМИ | ON TOPIC
Your generous donation will help get these vital insights into the hands of those who need them most — https://www.gofundme.com/f/help-to-distribute-prof-ivanenkos-book
