ПАМʼЯТІ СВІТЛАНИ ЙОВЕНКО
1 min read
Киянка Світлана Йовенко (20 вересня 1945 — 7 листопада 2021) — активна учасниця літературного процесу була прикро вражена на схилку своїх літ «екзистенційною самотністю людини в світі», яку їй випало пережити, аби замислитись над тим, а «хто ж такий поет в Україні?» і не знайти на порушене питання жодної відповіді.
Ні неприйнятна їй навкололітературна метушня, котра охоплювала СПУ-НСПУ, ні кількість виданих книг, ні реакція на них не завжди адекватної критики на кшталт Л. Санова чи «похвальної» не правили за критерій творчості поетки — одержимої працею у видавництві «Дніпро», у редакції журналу «Вітчизна».
Як не дивно, до перегляду свого місця в літературі її спонукав андеґраунд, в який вона несподівано для себе потрапила на початку ХХІ ст., хоча чинила йому спротив унікальним проєктом «Парад планет» (2003), роботою в антології «ХХ сторіччя української поезії» (2000–2009; автор бібліографічних статей). Світлана Йовенко опинилася у стані «витіснених», як і значна частина талановитих, невідомих читацькому загалу авторів другої половини ХХ ст., котрі, на відміну від СПУшного офіціозу, творили справжні художні цінності.
Така ситуація спонукала поетку до погляду на власний доробок під особливим кутом зору. Її містка книжка «Любов і смерть» (2010) не зовсім відповідає значенню поняття «вибрана лірика», фіксованому у підназві видання. Радше йдеться про цілісний самозавершений том, написаний впродовж 1963–2010 рр., до впорядкування якого Світлана Йовенко поставилася з відповідальною вимогливістю, вилучивши частину завіршованої інформації на злобу дня, котра з часом втратила свій сенс.
Публіцистична риторика й патетика в першому розділі «Сльози в Сузір’ї Ліри» (хоч не завжди це вдавалося: «Україні», «Виклик», «На бенкетах розбрату» тощо) набула приглушеного звучання при констатуванні радикальних змін соціуму межі століть («Час “прози”»), поступаючись предметній конкретиці життя («Туман розсіється, літак злетить…»), зокрема Чорнобильської катастрофи («У Чорнобилі вишні цвітуть…»), осмислення сутності й ролі жінки в соціумі, без ґендерних антитетичностей («Чоловікам не заздрила ніколи…», «Материнство»).
Незмінною лишилася настанова історіософської лірики. Засвідчена триптихом «Образки з циклу “Київська Русь”», вона в автобіографічній ліро-епічній поемі «Вікна в Київ» набула параболічної конфігурації, поєднуючи драматичне й легендарне середньовіччя з конкретно-історичним часопростором поетки («І гарт! І старт — шестидесятих літ / У Києві натхнення веремія»), з побутовою детальністю урбаністичних топосів («О сьомій ранку у метро…», «Трамвай іде іще по Прорізній…», «На Татарці…»), яскравими спогадами її дитинства в повоєнному місті, в будинку «край Золотих воріт», про незабутні дитячі забави, школу, першу закоханість.
Монументальна минувшина стала свідком несумісної радянщини на кшталт «тривожного часу карбованих ритмів: Дальневосточная…», але майже ніхто не помічав цієї суперечності, радше інтуїтивно відчував себе «НА ЗЛАМІ ЕПОХИ — НА ЗЛАМІ ПОРИ». Композиція поеми забезпечена ліричними відступами для біографа, критика, батька й матері, художника, з певними уточненнями життєпису оповідачки, іноді поданими у вигляді віршів під прозу, в яких відтворено психіку юних київських бешкетників: «Діти збитошні, дотошні — післявоєнні діти, досліди із карбітом робили ми абияк, і сторожів дрочили з вершечку руїн Ярославових, жоден не мріяв про славу з наших двірських забіяк».
Відкриваючи Київ для себе і себе в Києві («Прорізна… у прорізах руїн / збігала на сплюндрований Хрещатик. / Тут пролягав життя мого початок / і починалася мені // КРАЇНА»), дівчинка з погляду вже дорослої оповідачки, простуючи містом «на дзвін Софії», відчуває, як «йде в ній, маленькій, цілий її рід». В поезії Світлани Йовенко поставав образ маєстатної киянки, яка відчуваючи в собі пульсування історичної пам’яті, заявляла: «Я виросла в княжому Києві. // Хутра княжни / носила дівоча голівка // по вилицях запнута строго / і спину тримати, немов для престолу, // нітрохи / ніяк не обтяжував // подих біди чи вини».
Книга «Любов і смерть» виходить за обшири шістдесятництва, в якому поетка тривалий час перебувала й не відмежовувала себе від нього, за мотиви любові й кохання, поза якими себе не уявляла («Люблю. // Любіть мене!»), в простір філософічного осмислення фемінного буття на екзистенційній межі («Мусиш триматись. Ти — жінка, і значить: залізна. / Значить, стожильна»), як уточнено назвою видання, котру можна вважати ключем його прочитання.
Очевидно, йдеться про Платонівське розуміння еросу і танатосу, неможливих одне без одного. Прийменник «і» між ними виконує єднальну функцію: «у Господа в руках // мій сріберний полон, / Моя Любов і Смерть». Прагнення земної душі до вічного, досконалого дому справжнього існування, до прекрасного у чуттєвому неминуче стикається з її переходом з тілесного світу до світу вічних цінностей. Якщо земне життя зазнає незворотних метаморфоз і завершення, то тільки не любов («Ти не можеш померти — / кого ж бо любитиму я?»), в котрій немає […] берегів». При цьому вона постає своєрідним порталом подолання реальної, конкретної смерті («Смерть лісоруба») в перспективі латентного знання про вищу істину: «І рветься з смертних пут // душа крізь призму літ / чи пригадати щось, / чи попередить».
У поетичному словнику Світлани Йовенко не існувало категорії ніщо як відсутності буття, як не-буття, заперечення сутності навіть у поезіях Чорнобильського циклу («Два метелики білі у Прип’яті…», «Сталкери», поема «Вибух»). Відбувався перехід в інші форми існування: «Вічність — то тривання, / а ми — транзитом // до своїх зірок». Світлана Йовенко постійно спілкувалася з позасвітянами В. Симоненком, Гр. Тютюнником, Є. Гуцалом, Г. Кіпнісом, В. Коптіловим, Ф. Скляром, Ніною Трубенок-Титаренко, батьком, чоловіком Михайлом та ін., не визнаючи минулого часу, як у вірші «Пам’яті Леоніда Коваленка»: «Не був, а Є!».
Її комунікативне поле, стаючи невитравною пам’яттю («Усім — бо смертні — личить шанувати / судомний, гострий спомину ковток»), не перетворюється на мартиролог, навіть коли «образ любий // кличеш навмання, / та рис непевних // вже з’єднать // не зможеш».
Світлана Йовенко ставилася до смерті іронічно («сміється з смерті вік // яре сонце в нас!»), вподібнювала до неї «з нічого вірш, та не знічев’я вірш», котрий, як і Смерть, «не знати де й коли» підстерігав поетку, з крижаною посмішкою «в крові» не приховував свого бажання: «— Тебе перетривать, дитя… Безсмертя». Проте не воно бентежило поетку, а особливий шлях земного випробовування життям «тепер, а не коли-небудь!», потребі, «допоки бурха кров», наповнити кожну, відведену мить змістовним сенсом, «допоки ще в мені // печаль і радість, / допоки в сукню модну // прибираюсь», «допоки ще є час / і для пригод, знегод // і для аварій».
Тому в доробку Світлани Йовенко не випадкова натурфілософська лірика, уміння відчувати смак повноцінної хвилини буття («справжнє у ньому — // весни букварі та абетки / і сонця // розкішний // нев’янучо юний анфас»), засвоювати «урочий хист природи» («Де мак горить в захмеленій траві…»), милуватися нею («Мов ірис, смерк повільно розцвіта / і в барв його ліловім перепаді / графічна чіткість сосон, простота, / якій високість дум не на заваді), відчувати в собі її першопочаток («Це небо, це море — я чую, я знаю — / в мені почалися, запалені мною»), наповнювати вітальною енергією світ, який названо «царським» (однойменний вірш і розділ), багатим «на царську щедрість душ». У флоро-фаунних, мариністичних, урбаністичних медитаціях, інтермедіальних поезіях на кшталт низки віршів («Цілунок Бога», «Міраж», «Ретро» тощо) з перекодуванням імпресіоністичних картин Ольги Кравченко поетка керувалася настановою збіжності розуміння з довкіллям, потребою «слухать — почути», втаємничуватися в його мову довкілля, котрою вона промовляла у вірші «У синьому небі, в сивому, в остиглому небі…» (дебютна збірка «Голубе полум’я»), вміла «розгледіти // Дерево серед лісу / і розчути Слово // над шемранням суєти».
Голос поетки почув М. Вінграновський, відгукнувся віршем «У синьому небі я висіяв ліс…». Відбулася значуща бесіда близьких за духом поетів, котра має надзвичайне значення для закоханих. Світлана Йовенко вела з М. Вінграновським творчий діалог, задокументалізований низкою віршів, оснащених епіграфами з циклу його поезій «З того боку снігів…» («Це ти сказав…», «Коливання вершечків сосни…», «Пастораль» тощо), водночас полемізувала з ним («Забагато розуму»). Вона чула його відповідь: «Ходить ніч твоя, ходить ніч моя…» (парафраз з вірша «Тане схлип у вікні…», з циклу «Минутися тобі»), «Коло тебенько я — дивлюсь!», «Півпуда бринзи і корзина перцю…» з присвятами поетці. Обидва автори продовжували традицію, започатковану Є. Маланюком й Наталею Лівицькою-Холодною.
Любовна лірика Світлани Йовенко, синхронна з натурфілософською, має свої приваби, мотивовані неоднозначною фемінною натурою, котра може являти одночасно дві антитетичні персони: «Дві жінки, дві сльозини, дві змії. / Суперниці. Що перша — острах втрати, / а друга то зухвала спрага брати / любов усупереч всьому!».
Наділена талантами, вона, знаючись на тонкощах сердечних переживань, здійснює різні сценарії любовної історії від першої закоханості до сильної пристрасті й розчарування, всебічно представлені в розділах «Автографи юності», «Цілую в серці Вашім сніг…», стає викличною у стосунках з чоловіком: «Збав Боже вас любити поетес! / їх очі — вічно звернені у себе». Перенасичена пристрастю, душевними драмами, жінка дає собі звіт: «Не руш мене. Мини мене, любове! / Я вже спізнала смак твоєї трути, / коли не продихнути, не зітхнути…». Ліричній героїні, як і її прототипу, здається, що, крім неї, ніхто не годен прочитати її як текст («МУЗИКА В МЕНІ! / ЦЕ Я САМА…»), що без поезії вона «сама, як перст, / байдужа і буденна». Аналізуючи себе і довкілля, поетка звертається за порадою до Бога («Молитва»), дякує Йому «за все милосердя Твоє, / за всевидюще прощення Твоє / і терпіння».
Пізня поезія Світлани Йовенко набула журливої тональності («пора елегій»), загостреного відчуття проминального незвортного часу («НІБИ ХТОСЬ ДОРОГИЙ / ЛИШИВ ЗНЕНАЦЬКА СВІЙ ДІМ») з його привабами «останньої краси» («Бачу кожну прожилку на листі, / кожну галузку, / кожну зморшку / на вашім лиці, перехожий … / Все цілую очима»), якої вже не повернути, лише треба насолоджуватися нею: «Заосеніє. Що там не кажи, — / ціну тепла тепер лише пізнаєш. / Найменший промінь вже благословляєш». Усвідомлюючи, що «Це життя і є, / його закон цнотливий і недремний», поетка вбачала в неминучих його метаморфозах «бездоганний тандем» досвіду і колишньої молодості, тому, сприймаючи дійсність, яка вона є, мусила «чашу цю випить до дна». Кожна річ, кожен краєвид, кожен топос набував для неї особливого значення, що раніше не спостерігалося: «Автопортрет з кошеням», «Лискуче листя мокрого бузку…», «Прощання з Ірпенем». Перечитуючи себе як текст, Світлана Йовенко доходить висновку: «Натерпілася вже. Натерзалася. / Затужила за Богом душа». Водночас вона — «жарина Божа», апелюючи до універсального лунарного символу жінки, робить свій виклик невблаганному фатуму: «Він встане — місяця високий знак, — / між чорних сосон спільник мій небесний — / над чорні води випливе — й відтак / я не розтану, Ноче, // я воскресну!». Бачити менше.
Юрій Ковалів
Із коментарів
Світлана Короненко: Жаль, що сама Світлана Андріївна вже не прочитає цієї статті Юрія Коваліва. Вона була б втішена, розібрала б статтю і обов’язково би зустрілася з автором, аби розповісти про свої зауваги і емоції або неточності. Інтелектуалка, вона жила літературою і була всередині цієї літератури. Здається, вона читала усіх колег і мала що сказати про кожного.Вона мала літературний смак і чуття на талановите. Досі дивуюся, чому вона не мала багатьох літературних відзнак і на схилі життя відійшла у літературну тінь…
