November 19, 2026

УСІМ | UWIN

Українська світова інформаційна мережа | Ukrainian Worldwide Information Network

“ПООБІЦЯЙ МЕНІ, АМЕРИКО”

1 min read

Україна у книжці мемуарів Джо Байдена

Кілька днів тому українським інтернетом гуляло вирване зі спогадів Джо Байдена речення про невдячність Зеленського. Однак кожному було зрозуміло, що це звичайний TikTok cheap talk і треба чекати на повний текст, щоб мати уявлення про спогади колишнього американського президента.

І от позавчора доньки купили мені цю книжку «під ялинку». Але я, нечемний, замість того, щоб чекати до Різдва, спогади прочитав, а вже після цього книжку гарно обгорнув і поклав чекати на ялинку.

Спогади Байдена важливі щонайменше з двох причин. Це — лебедина пісня великого політика з того покоління, яке вже зійшло з політичної сцени, а на його місце агресивно вриваються різні політичні гопники. Байден у політику вступив, коли ще тривала війна у В’єтнамі; при владі були Брежнєв, Мао Цзедун і Ґолда Меїр; він був свідком і творцем, як сенатор, віце-президент і президент, найважливіших подій за останні 50 років. Головним лейтмотивом того часу були конфронтація між демократичним і комуністичним світом та глибоке почуття відповідальності політиків за те, щоб ця конфронтація не перейшла в ядерну війну. Саме ці два елементи — конфронтація демократії з агресивним російським імперіалізмом і страх перед ядерною загрозою — визначили політичні рами американської поведінки щодо України у війні проти російської агресії. Українська тема у спогадах Байдена для нас є цим другим елементом, через який ці спогади такі важливі.

Мемуари охоплюють широке коло внутрішніх і закордонних тем, але сьогодні зупинюся на темі, яка мене найбільше зачіпає — про Україну. Україні в спогадах Байдена присвячено окремо аж три розділи — 60 сторінок друку. Щоб зрозуміти, наскільки це багато, вистачить поглянути на еволюцію спостережень за Україною як такою серед найвищого ешелону американської влади за останні піввіку. У щоденнику Рейгана слово “Україна» зовсім не згадується; у щоденнику Джімі Картера про Україну — ні слова; держсекретарка Гілларі Клінтон ні разу не відвідала Україну; Джордж Буш-молодший про Бухарестський саміт написав неповні півтори сторінки; Обама у своїх 700-сторінкових мемуарах про Україну згадує два рази кількома реченнями. У Байдена українській темі присвячено ексклюзивно розділи “Україна“, “Війна“ та“Train Force One”, а в інших згадується принагідно.

Про політичне керівництво України Байден пише анонімно (не називаючи жодного прізвища) і переважно в контексті корупції, натомість щодо Зеленського, то, крім поширеного вже в інтернеті абзацу на 182 сторінці спогадів, автор кілька разів виділяє акторські здібності українського президента. Натомість дуже часто й дуже тепло, з подивом, пише про український народ, зокрема під час російського нападу. Він пише, що “українські люди були такими ж хоробрими й талановитими, як і всі, кого я знав; я також побачив внутрішню силу українців; українці були затятими бійцями, сповненими рішучості захищати себе; настрій був непокірливим — і згуртованим; їхні солдати поводилися як ініціативні громадяни; українці проявили неймовірний бойовий дух“. У цьому ж тоні ще багато більше.

Байден свідомий критики, з якою зіткнулася його політика щодо України, тому в мемуарах приділив їй багато уваги. Він повертається до цього мотиву кілька разів і формулює його так: “Завдання було чітким — надати Україні засоби для самооборони проти великого чужоземного агресора, водночас докладаючи зусиль, щоб уникнути масштабної війни між великими державами”. У цьому реченні повністю проявився дуалізм політичного мислення цілого покоління політиків, сформованого під час холодної війни: захищати демократію, але не перетинати червону лінію, за якою починається гаряча війна. Зрештою, мусимо пам’ятати про еволюцію, яку пройшла Америка у своїй реакції на події у Східній Європі. Україна стала першою державою, яка отримала збройну підтримку від Америки, а не лише вербальні слова отухи, як було у випадку Угорщини в 1956 році, берлінської револьти в 1961, Празької Весни у 1968 і кількох польських поривів, жорстоко придушених внутрішніми силами комуністів.

Байден нагадує критикам його “нерішучості” або “млявості“, скільки зусиль йому коштувало створення коаліції спротиву Росії і з якою недовірою і скептицизмом приймали в європейських столицях раніші американські попередження про неминучу війну, а в Києві ці попередження прямо зустріли сміхами-хіхами з боку різних арахамій. А через кілька місяців ці самі люди, які всупереч американським доказам залишили на поталу росіянам летовище в Гостомелі, а на Чонгарі вивісили транспарант “Ласкаво просимо», бігали по площах з парасольками, кричачи «Байдєн, закрой нєба!», намагаючись втягнути Америку в збройний конфлікт з Росією. Це йшло в повний розріз з американською концепцією допомоги Україні, яку Байден характеризує так: “Ми хотіли, щоб наша зброя використовувалася Україною для відбиття агресора, а не для того, щоб сама Україна розпочала вторгнення”. Сьогодні, коли Україна майже щоночі б’є по цілях на території Росії, ці слова звучать архаїчно, але для цього знадобилося аж 5 років війни й глибокої еволюції ментальної, політичної та технологічної серед усіх учасників конфлікту.

Сьогодні всі побоювання західних політиків, їхні уявлення про могутність російської армії, високомірні аналізи західних експертів з-перед 5-ти років і неповних двох, відколи Байден покинув пост президента, здаються бути з інших епох. І його мемуари читаються як спогади з давно минулої епохи, коли порушення моральних, етичних і політичних норм і звичаїв було винятком, а не нормою. Символом того занепаду можуть бути сцени з недавніх переговорів в Абу-Дабі, на яких з одного боку сиділо двох гендлярів хатами з Нью-Йорку, а з другого — гендлярі гарбузами і пивом на київських ринках. І в їхніх руках опинилася доля держав і народів. Сьогоднішня світлина з Китаю, де за одним столом сидять два диктатори й аспірант у диктатори ще гостріше відмежовує від сьогодення той час, про який пише у своїх мемуарах Байден.

У мемуарах також є місця, які викликають повну незгоду. Таким є вперте намагання американських політиків не помічати існування Будапештського меморандуму. У тому ключі пише й Байден, представляючи американців як тих, хто допоміг Україні домовитися з Росією про передачу ядерної зброї, не беручи на себе жодних безпекових зобов’язань щодо України й не відчуваючи з цього приводу жодного морального дискомфорту.

Окремий розділ у книжці присвячено поїздці Байдена до Києва в лютому 2023 року, “щоб показати підтримку України в найбільш особистий спосіб». Це — абсолютно екстраординарна подія, тому не дивно, що Байден присвятив їй окремий розділ, заголовок якого — Train Force One є парафразою назви борту № 1 — Air Force One. Опис цієї подорожі нагадує сцени сенсаційного фільму. Приготовляє поїздку до Києва не, як зазвичай, більше 1000 людей персоналу з кільканадцяти агентств, а лише кілька найбільш довірених осіб. Візиту не попереджає транспортування десятками вантажних літаків C-17 сотень тонн броньованих машин і апаратури, але виліт відбувається пізно вночі непримітним літаком із затемненими вікнами, до якого Байдена транспортують неознаковані автомашини, а він сам одягнений у джинси й светр із капюшоном і заходить у літак заднім входом серед допоміжного персоналу, тоді як головним входом відкрито заходить дорадник зі справ безпеки. Під час заправки в Рамштайн ніхто не залишає літак, а вікна надалі залишаються закритими. З Ряшева Байдена везуть на машинах без мигалок, щоб не привертати увагу. З Перемишля водночас вирушають до Києва два поїзди Укрзалізниці, і ніхто не знає, в якому з них їде Байден. А щоб зробити ситуацію ще крутішою, на дві години раніше попереджають Москву, щоб борони Боже не наважилась атакувати поїзд, бо це означатиме миттєвий початок Третьої світової війни.

Про видиму частину 5-годинного візиту Байдена до Києва всі знають. Справжня мета візиту надалі залишається невідомою, і — як часто буває в мемуарах політиків — Байден не розкриває її, окрім натяків. Не розкриває також, хто готував візит з українського боку, хоч нема найменшого сумніву, що українці зробили це перфектно.

Байден був одним із найуспішніших американських президентів. Проте мудрий американський народ відвернувся від нього, давши віру обіцянкам помаранчевого популіста, що при ньому петрушка стане дешевшою.

Чи не нагадує в тому мудрий американський народ мудрого українського народу?

Мирослав Іванек

© 2017 - 2021 Ukraina, Inc. All Rights Reserved. No part of this site can be used without a hyperlink to a particular publication.  Newsphere by AF themes.