СКИДАННЯ ПОКРОВІВ

Наша влада, всі її гілки, кишить чужими

Апокаліпсис – скидання покровів. І ось уже коли їх лишилося сама спідня білизна – ми оглашенно опираємось: на початку нашого людського шляху стоїть перший переступ Закону і перша брехня, і перше спіднє з пальмового листя. Що процвітає найбільше – крім, звісно, базового з’їсти-потрахатись-зробити підлянку ближньому? Правильно, індустрія одягу. Ми ховаємо себе справжніх спокушених до останнього подиху та навіть після нього: для цього є «одяг на смерть» і танатокосметологи… Тож схоже, брехня нас і проведе.

А може, скинемо нав’язані лишком і браком розуму умовності? Вчасно пуститися гнізда – полетіти, а не пуститися зовсім – стати свійською куркою, та ше й несучкою. Ми, українці, пересиділи під чужими віниками. Час вилазити.

Для кого ми танцюємо і співаємо? Для кого вдягаємо ці вишивані трусики? Світ, зокрема й наші сусіди, вже старий, і йому значно актуальніші памперси. Перед ким прикидаємося, буцім радо приймаємо у свою сім’ю збоченців і буцім нам байдуже, діждемося онуків чи ні? Що нас примушує заплющувати очі на ситих, недоторканних ліквідаторів Української держави, в чиїй власності суди, нацгвардія, армія, земля й пошта, – зате таврувати матір, яка не хоче віддавати м’ясникам свою дитину? Може, синдром історичного безсилля і глибоко прихований сором?

Відкупитися не вийде. Ні землею, ні навіть дітьми. Ні здоровим глуздом, ні навіть серцем. О це так потішно, коли українець нарешті не просто клянеться, рятуючи свого живота, не понарошку, а вже всерйоз, по-справжньому більше любить милого єврея, ніж зарізяку рідного брата! Стокгольмський синдром? Переродження?

Усі знають цю просту, але дуже промовисту Соломонову притчу. Дві жінки не могли, грубо кажучи, «поділити дитину». Шо ж, присудив мудрець, раз так – розрубайте її навпіл і візьміть кожна собі половину. Одна радо погодилась, а друга відмовилася виконувати на позір справедливий присуд, і вирішила ліпше дитину віддати. А там життя покаже. Це вже я додаю від себе.

Патріотична спільнота, певна річ, буде обстоювати принципи. Принципи, прищеплені нагайкою, шпіцрутенами, каторгами, голодоморами, «першими відділами», а там – солодкими пряниками грантів, стипендій, резиденцій… в’їлися в кров, впечаталися у програму. Тільки пильна і чесна робота з собою допоможе спочатку їх визнати, а потім вирвати з корінням. Не вийде?

Принаймні Бозя розсудить. Він не дурніший від Соломона, який мудро віддав перевагу тій, котра керувалася серцем, а не владичиці мертвих, холодних, зате принципів. До речі, хочу знайти й перечитати «Серце» Нацуме Сосекі в перекладі Івана Дзюба, з ним Петро товаришував…

Чужим по крові не болить вавка вашої дитини. Чужі не переймаються благом аборигенів, історія нам у поміч, якщо не хочемо бачити, куди пливуть наші грошики сьогодні. Чужий м’ясник не полководець: він не веде полки, він переводить їх на м’ясо.

Наша влада, всі її гілки, кишить чужими. Ми – слухняні пішаки в їхніх партіях. Що скаже партія голосом Вови – те повторимо й ми. Але немає такого Авраменка, який навчить Вову мови нашої мами. Помиймо вуха.