“ЧОМУ ТАКІ, ЯК Я, НЕ ПОТРІБНІ В ГДАНСЬКУ?”

Даємо слово Анні Бондаренко (чи хто там за нею стоїть), ображеній тим, що її не запросили (?!) у Гданськ

Час від часу нам нагадують про користувачку соцмереж із ніком “Anna Bon”, за яким ховається якась Анна Бондаренко, таланти якої за визначенням неспроможні продукувати проекти, за якими однозначно стоять таємничі групи людей. Група “Anna Bon” — не єдина. Досі ми спостерігали за кількома групами, які зазвичай обличчям своїм мають чоловічі імена. Обличчя тих груп марніли від першого ж нескладного, але суттєвого й сутнісного запитання. Загнане в глухий кут “обличчя групи” не витримувало удару барикадувалося від незручних запитань, а потім і вся група зникала з публічного простору. Тут маємо справу з одним із таких явищ.

***

Чому такі, як я, не потрібні в Гданську?

Друзі, я ще в дорозі. Цей червень пролетів як один довжелезний день: засинаєш в одному місті, прокидаєшся в іншому, а між ними — десяток розмов, від яких залежить, якою буде наша економіка років за десять. Ми ще поговоримо і про EUROSATORY, і про VivaTech. Але почну з головного — з того, що я побачила на саміті G7 в Евіані. Без рожевих окулярів.Уперше на такому рівні західні лідери обговорювали не Україну, не Росію, а власну кризу.

Європейська промисловість програє Китаю. Європа підсіла, як на голку, на китайські рідкісноземельні метали та сировину, без них немає ні «зеленої революції», ні штучного інтелекту. На G7 вже гарячково ліплять «сировинні клуби», щоб зіскочити з цієї залежності, але час втрачено. Поки Брюссель роками обговорював гендерні квоти й нескінченні регуляції, Китай просто будував заводи й забирав ринки. Навіть президент Бразилії Лула сказав європейцям в очі: ви розплачуєтесь за роки, коли не вкладали в себе.

Скажу обережно, бо люблю здоровий глузд, замість гасел. Нам приємно читати в пабліках про «крах економіки Росії». Але ворога недооцінювати — небезпечно. Так, у них шалені ставки, інфляція й брак людей. Але вони не в режимі виживання. І саме тому розслаблятися нам не можна: у цьому світі виграє не той, кого жаліють, а той, хто тримає удар і рахує наперед. А Україна поки залишається головним заручником чужої гри- живе переважно на зовнішній допомозі.

О, а як как музичний кастинг Макрона? Бачили? Це было смішно прям до сліз)Хто не бачив. Уявіть саміт. Світові лідери, корпорації, все таке… Виходить Трамп — а на фоні грає Том Петті, «Love is a Long Road» («Любов- це довга дорога»). Натяк тонший нікуди: «Дональде, з тобою важко, але спробуймо ще раз, це довгий шлях». Трамп, певно, думав, як цей «довгий шлях» скоротити до однієї конкретної угоди.

Далі Мелоні — під «Felicità» («Щастя»). Італійське щастя- це коли ти однією бровою ставиш на місце весь чоловічий склад саміту, включно з Трампом і Макроном. (До речі, бачили, як Мелоні «прилетіло» потім? Бо чоловіки не прощають жіночої сили?)

Канцлер Німеччини Мерц заходить під «Lieblingsmensch» («Улюблена людина»). Французи натякають: «Фрідріху, тепер ти наш улюбленець у Берліні, забудь образи, плати по європейських рахунках». Прем’єру Японії- «Arigato» («Дякую»): дякуємо, що приїхали з іншого кінця світу, везіть технології. Канадцю Карні- Селін Діон, «Я піду, куди підеш ти»: куди Трамп, туди й Канада. Британцю Стармеру — тема Бонда «І цілого світу замало»: після Брекзиту амбіцій на цілий світ, а ресурсів ледь на острів. А фон дер Ляєн- рок-версія «Оди до радості», щоб збадьорити сонну європейську бюрократію.

А під фото нашого Президента поставили глибоку, трагічну «Мелодію» Мирослава Скорика. Красиво? Безмежно. До сліз? Так.І ось у чому весь фокус і вся гіркота. Поки всі кружляли в дипломатичному танго — хто під рок, хто під попсу, і ділили ринки, нам дали роль «духовного центру». Поплескали по плечу: «Ви неймовірні, нація героїв, ваша музика прекрасна!» А потім вимкнули мікрофони, сіли за стіл і американські гроші пішли на Близький Схід (Пентагон уже попросив у Конгресу 80 мільярдів лише на операцію в Ірані), а заводи нової економіки будують де завгодно- у Франції, Німеччині, Польщі, тільки не в нас.

Це як у тому анекдоті: усім роздали по мішку контрактів, а нам- грамоту за найкращий костюм і гарну поведінку.

Музику я обожнюю. Але коли на кону виживання нації, я б воліла, щоб нас зустрічали хоч суворим маршем, але з підписаним контрактом на п’ять заводів-роботів у Львові. Досить бути найпоетичнішою жертвою на чужому святі. Час грати у вищій лізі, де замість нот рахують лише цифри на банківських рахунках.

Як я бачу, захід вже смертельно втомився від гри в «цінності» й перейшов на мову грошейВи всі вже і без мене добре розумієте та бачите, що війна перетворилася на чисту математику. Трамп пішов на угоду з Іраном не від добра — Тегеран узяв світову економіку за горло, перекривши Ормузьку протоку. Наземна операція США підняла б нафту до $250 за барель: світова рецесія, обвал американського боргу, голод у бідних країнах. Трамп зробив як бізнесмен: зафіксував збитки й вийшов.

А Європу просто поставили перед фактом. Генсек НАТО Рютте відкрито каже: на альянс чекає найбільша трансформація в історії- «НАТО 3.0», вивід частини військ США з Європи й передача відповідальності європейцям. Це не слова: Пентагон уже вивів 5 000 військових з Німеччини й скасував перекидання цілої бронетанкової бригади до Польщі.

Сімдесят років безпека Європи трималася на американській парасольці. Тепер її складають. І вперше за покоління Європа має навчитися захищати себе сама. Не солодко буде ))А хто в Європі вміє захищатися по-справжньому? Не на навчаннях. Хто чотири роки збиває рої «Шахедів», тримає фронт, перехоплює балістику? Одна країна. Яка? Правильно — наша! Це начебто заїжджена до дірок фраза але факт.

Тож на Європу чекає найбільша трансформація в її історії, і в ній Україна не прохач. Україна — носій уміння, якого в Європи немає. Питання …зрозуміємо ми це першими чи нам потім продадуть наш же досвід назад, в три рази дорожче.

I для мене особисто є дві цифри, які пояснюють наше місце у світі:

Перша, як я вже писала вище, 80 мільярдів доларів Пентагон попросив лише на операцію в Ірані -за кілька тижнів кампанії.

Друга — збитки України за чотири роки війни Світовий банк оцінює в понад 486 мільярдів доларів.

Війна — давно не лише трагедія, нажаль. Це найбільша індустрія планети. Хтось втрачає дім і дітей, а хтось на цьому заробляє. І завжди є ті, хто виписує рахунки, і ті, кому ці рахунки приходять. Ми поки — у другій категорії. Нас захищають, але нами розпоряджаються.

Дивіться на механіку. 193 мільярди євро заморожених російських активів лежать у бельгійському Euroclear. Україні потрібно 135 мільярдів лише на 2026–2027. Гроші — ось вони. Але Європа цілий рік боялася їх торкнутися — і пішла позичати 90 мільярдів на ринку. Чужі гроші чіпати страшно. А українців попросити «потерпіти»- звично.

А тепер найгірше порівняння тижня. Іран. Країну щойно бомбили і за 60 днів переговорів отримує обіцянку зняти всі санкції і до 300 мільярдів на відбудову. А що пропонують нам після чотирьох років, коли ми прикривали собою пів-Європи? Позику. Яку ще треба випросити й обвісити умовами.Є ще одна велика ілюзія: «світ почав бачити нас інакше». Зараз модно повторювати: нас більше не вважають жебраками, нас кличуть як рівних, ми партнери, ми змінюємо світовий порядок своєю унікальною експертизою!

Гарно звучить, гордо, так? А тепер знімімо рожеві окуляри.Скажу чесно, хоч це й не сподобається любителям красивих релізів: це напівправда. А напівправда небезпечніша за брехню. Так, вікно відкрилося — нас перестають бачити лише реципієнтом допомоги. Але «інтерес» — це ще не «гроші». В Україні досі закритий експорт MilTech. Чому?

Уявіть розкішний ресторан. Сидять поважні пани — американці, європейці, азіати в дорогих костюмах. І заходимо ми: з найкращими у світі кресленнями, з бойовим софтом, з дронами, які вміють те, що не снилося жодному інженеру Пентагону. Нас садять за стіл, усміхаються голлівудськими усмішками: «Боже, українці, ви неймовірні! Як цей дрон обходить російський РЕБ? Покажіть, запишіть нам ось ці дані!» І ми, окрилені увагою, відкриваємо ноутбуки. Ділімося кровною телеметрією. Нас частують безкоштовною кавою, плескають по плечу: «Дякуємо, ви супер, ми обов’язково зателефонуємо!»

Знаєте, що далі? Побачення скінчилося. Ми йдемо назад під обстріли — радіти «визнанню світу». А поважні пани витирають губи серветкою, беруть наші безкоштовні дані, наші ідеї і їдуть відкривати заводи в Ризі, Парижі, Варшаві чи Техасі. Наймають наших же інженерів, що виїхали з безвиході. Патентують на свої компанії. Підписують мільярдні контракти зі своїми міністерствами оборони.

Ось вона, жорстока правда: світ захоплюється нашою експертизою, але заводи будує в себе. «Інтерес» — це не «інвестиція». Нас сприймають не як партнерів по бізнесу, а як безкоштовну Вікіпедію війни.

Хочете приклад, не вигаданий? Латвійська компанія Х (хороші хлопці, тож не називатиму). Її дрони обкатані в Україні, доведені нашою війною, нашою кров’ю. А тепер вона підписала великий контракт, і дрон, народжений з української війни, має «європейське походження», отримує гроші ЄС і контракти НАТО. Бо вироблений у Ризі, а не в Києві. Наш досвід став латвійським продуктом і європейськими грошима. Тремтячій руці Європи потрібен той, хто вміє тримати зброю. Це ми! Але справжня повага у світі дорослих виглядає інакше. Це не твіт «Proud to stand with Ukraine». Це жорсткий контракт: «Виробництво — в Україні. Податки — в Україну. Частка прибутку — нам». Досить вестися на компліменти. Час ховати креслення й казати: «Хочете технологію? Будь ласка. Але спершу, гроші на стіл, завод у Львові. Ні? Тоді до побачення».

Чому так? Усі це знають, але я озвучу. Україна для них — це унікальний, безкоштовний полігон живої крові та Big Data. Нас сприймають не як партнерів по бізнесу, а як донорів найціннішої інформації та безкоштовну валідацію їхніх продуктів. І поки наші чиновники й бізнесмени пишаються тим, що їх поплескали по плечу, ми втрачаємо капітал, вплив і технологічну перевагу.

Щоб перетворити наш потенціал на реальні гроші, треба діяти геть інакше — жорстко, з позиції власника унікального інтелектуального ресурсу. І річ не в посаді. Сила не в кріслі. Сила лідера в тому, щоб точно знати, чого хоче твоя нація, і диктувати свої умови там, де інші запобігливо всміхаються. Україні давно час змінити модель поведінки на світовій арені. Не чекати крісла, щоб заговорити голосом нації. Захоплення американців і європейців нашими дронами — це не чек. І поки ми плутаємо одне з іншим, відбувається тихе пограбування століття. Між «партнером» і «ресурсом» — прірва. Партнеру платять. Ресурс використовують. І поки ми приймаємо оплески за повагу, нас використовуватимуть з усмішкою і зі щирим захопленням.

Пам’ятаєте мій травневий пост про «операцію Бангладеш»?

Тоді я на цифрах показала, як нас штучними лякалками в тіктоку відвертають від головного від того, що країна втрачає людей.

І знаєте, що сталося далі? Буквально після тієї публікації Міноборони нарешті взялося всерйоз за рекрутинг іноземців в армію і спрощення контрактів для них. Приємно бути джерелом натхнення для влади Але, панове, цих півкроків катастрофічно мало! Поки ви робите один маленький крок, світ робить квантовий стрибок і ми в ньому стрімко втрачаємо суб’єктність.

Цифри, які мали б кричати, але мовчать. До весни 2026-го близько ста наших оборонних компаній виїхали за кордон. Чеська фірма, заснована нашими ж інженерами, тепер постачає дрони в Індію. Не Україна. Чехія. На наших мізках. Кожен другий виробник зброї думає, як поїхати. Чому? Удома стеля прибутку 25% і фактична заборона експорту. А на експорті дронів Україна могла б заробляти до 20 мільярдів доларів на рік. Це пенсії, лікарні, зарплати вчителям. Ми це просто роздаємо. Ми перші у світі за бойовим досвідом і останні за вмінням на ньому заробити. А поруч уже будують нову економіку на енергії та даних.

Не втомлююся повторювати, що світ перейшов в економіку енергії, даних і штучного інтелекту. На VivaTech у Парижі, куди мене покликали французи, голова Nvidia повторив формулу, яку я торочу не перший рік: дата-центр — це електростанція, тільки виробляє не струм, а інтелект. Хто володіє енергією й обчисленнями — володіє грошима наступних п’ятдесяти років.І хто зрозумів це найшвидше? Нафтові монархії Затоки. Aramco й фонди Еміратів і Дубая були серед головних спонсорів форуму. Вони вкладають сотні мільярдів суверенних грошей у дата-центри. Будують майбутнє. Для кількох правлячих родин.

А в Ніцці, на Bharat Innovates, куди мене покликали індійці, я бачила іншу модель. Індія привезла до Франції 120 своїх технологічних компаній і понад 500 інвесторів. Не жебракувати. Продавати. Щоб їхні інженери не тікали в Кремнієву долину, а будували вдома. За два дні я познайомилася з людьми, що рухають мільярди в енергетику й інфраструктуру світу.

У нас є все, щоб у цій новій економіці стати гравцем, а не сировиною: газ, найбільші в Європі сховища, атом, сонце. І головне- 60 мільйонів українців по світу, яким набридло бути робочою силою для чужих контрактів. Шейхи будують фонд для трону. Ми збудуємо фонд для нації- де співвласником майбутнього стане кожен.

Можу багато розповідати про конференції та саміти на яких була цього місяця, але, напевно, це краще робити у вигляді відео, як думаєте? Поговоримо ще трохи про майбутню конференцію в Гданську.

На тлі всього цього- переписаного світу, 300 мільярдів Ірану, наших технологій, що течуть за кордон- у Гданську відкривається чергова Конференція з відновлення України. Там все серйозно. Сто країн, дві тисячі учасників. Кава, бейджі, презентації. Ті самі люди, що роками «відновлюють» нас зі сцени і все ніяк не відбудують.

Я не люблю конференції — вони якось крадуть час від справжньої роботи. І Гданськ я помітила лише тому, що пара десятків людей спитали, чи буду я там. Ні, я не буду там, мене не запросили французи запросили на свої французькі конференції , індуси запросили на свої , а українські організатори конференції відновлення моєї ж держави- забули)

Довго не хотіла вірити у відповідь «чому». А потім зрозуміла: бо я приходжу не по грант. Я приходжу сказати- досить роздавати своє задарма, час будувати власне. А це ламає годівницю.І вишенька на торті цього абсурду. Конференцію приймає Польща — наш найближчий союзник, наші ворота в Європу. А ми з нею саме зараз розсварилися вщент: вони позбавили нашого Президента найвищого ордена, наші — демонстративно повернули свої. Через що? Через нагороди і спір про події 1943 року. Прем’єр Польщі Туск сказав точно: у цій сварці радіє лише один — у Москві. Ось вам уся картина в одному кадрі: світ ділить трильйони й переписує карту технологій, а ми із союзником, на чиїй землі нас же й «відновлюють», б’ємося за ордени столітньої давнини. Символи замість заводів. Минуле замість майбутнього.

У Гданську не потрібні люди з моїм баченням. В Гданську не потрібен квантовий ринок, не потрібні роботи, не потрібні AI-мікромережі. Там зберуться, щоб під круасани ділити мільярди на… бетон. Старий, добрий, зрозумілий бетон XX століття, на якому будують звичні схеми. Хоча серед учасників багато найрозумніших людей нашого часу, яких я особисто знаю і дуже поважаю. Але сама конференція — це пам’ятник минулому, що видає себе за майбутнє. Такий самий, які ми нещодавно зносили в Києві.Тож відповідаю публічно всім колегам-інвесторам, хто питав «Анно, побачимось у Гданську?»: Ні)

Світові лідери бачать в Україні майбутнього архітектора глобальної безпеки. А де в цьому списку офіційна Україна? Її там немає. Бо поки світ захоплюється нашим приватним тех-сектором, рідне чиновництво робить усе, щоб ми програли і економіку війни, і ринок штучного інтелекту. Якщо в України немає власного бізнес-плану на цій війні — нас просто використають як безкоштовний полігон живої крові.

Мені не потрібна чергова конференція «з відновлення». Мій портфель і мої партнери доводять: реальні зміни відбуваються без дозволу з кабінетів. Але мені боляче за країну, яка може стати Кремнієвою долиною оборонного та AI світу, а її знову везуть світом у ролі «бідного родича» з простягнутою рукою.

Ми збудуємо нову енергетичну й технологічну націю. Разом з бізнесом, інженерами, громадами. Зробимо це не завдяки цій системі, а всупереч їй. Час бетонних схем добігає кінця. Настає час людей справи.

А ви напишіть в коментарях: що повернуло б додому ВАС — або вашу дитину, онука, друга? Я читаю кожен коментар особисто.У нас на руках найкраща у світі карта: бойова експертиза, якої немає ні в кого, енергетичний потенціал, 60 мільйонів людей і момент, коли світ дивиться на нас з інтересом. Але інтерес — це не інвестиції.

Зараз Вікно відчинене. Та вікна зачиняються. І поки воно відчинене — я не чекатиму запрошення. Ні в Гданськ, ні будь-куди. Я будую. І кличу будувати тих, хто втомився бути нотою в фальшивій симфонії. Час бетонних схем добігає кінця. Настає час людей справи.

Анна Бондаренко

Від УСІМ

Залишається відкритим питання: ХТО СТОЇТЬ ЗА ПРОЕКТОМ “ANNA BON”?