ІГОР СІКОРСЬКИЙ БУВ УКРАЇНЦЕМ

Лєвий Бєрєґ записав Ігоря Сікорського русскім, поставивши його на одну дошку із Булгаковим

Уже не вперше доводиться мені поправляти тих, хто уперто зараховує Ігоря Сікорського до росіян.

Так, він покинув батьківщину як громадянин Російської імперії, але він ніколи не ідентифікував себе росіянином (русскім), яким його хочуть бачити московити.

Мені трапилося упродовж тривалого часу спілкуватися в США із Валерієм Остапенком — українським письменником і журналістом української служби «Голосу Америки», який до переїзду в околицю Вашинґтона довгий час жив у штаті Коннектикут і належав до української православної громади, активним членом якої був і Ігор Сікорський.

Остапенки й Сікорські дружили родинами, зокрема й тому, що і пан Валерій, і пан Ігор були киянами.

Так-от, В. Остапенко переконливо свідчив, що Сікорські були дуже українською родиною — носили вишиванки, додержували украінських звичаїв у побуті ті ін.

Найпереконливішим для мене було таке свідчення В. Остапенка. Пані Сікорська була родом із якогось дуже українського села, і вона практично ніколи не знімала з себе вишиванку, а відтак дуже не любила вечірні сукні для участі у ділових офіційних заходах. Не любила настільки, що не ходила на прийняття, де вимагали додержання відповідного дрескоду.

Оскільки дружина не любила такого офіціозного вбрання, Ігор Сікорський на знак солідарності з дружиною також уникав участі у прийняттях з «чорною краваткою» (black tie).

Звісно ж, Сікорські ідентифікували себе виключно українцями, і цей факт давно годилося б затямити усім, хто пише й публікує матеріали про ідентичність Ігоря Сікорського.

---

Подібне, до речі, трапляється і щодо Ігоря Стравинського, якого московити привласнюють за місцем його народження.

Упродовж усього свого свідомого життя в США І. Стравинський ідентифікував себе українцем, і музика його є українською.

Володимир Іваненко

***

«Лєвий бєрєґ» опублікував такий текст:

Демонтаж пам’ятника Булгакову запустив велику дискусію. Був чи не був він українофобом? Був він плагіатором чи його твори мають власну цінність? Якщо Булгаков не любив Петлюру, то чи можна йому пробачити це за ностальгійні та проникливі описи Києва? Зрештою ніхто нікого не переконав, і симпатики Булгакова не перетворилися на його опонентів. Але важливо не це, пояснює Наталія Лебідь. Ситуація обрізає горизонти бачення проблеми в цілому. А вона полягає у відсутності єдиних критеріїв того, хто вартий умовного п’єдесталу, а хто має бути з нього скинутий.

На честь авіаконструктора Ігоря Сікорського в Києві перейменована колишня вулиця Танкова, його ім’я носить аеропорт «Жуляни» та Національний технічний університет України «Київський політехнічний інститут», де колись Сікорський навчався.

Він народився 25 травня 1889 року в Києві – в родині, що мала українське коріння. Водночас Сікорський називав себе росіянином, стверджуючи, що українці – «інтегральна частина рф, як Техас чи Луїзіана в США». Ця позиція була сформована під впливом його батька, Івана Сікорського, відомого психіатра, який зробив кар’єру в російській імперії.

«До чого тут його батько? – говорить голова Українського інституту національної памʼяті у 2019-2024 роках Антон Дробович. – Якщо ми вже займаємося порівняльною українофобією, то покажіть мені бодай одне українофобське висловлювання Сікорського. Я не є фахівцем з його епістолярії, знаю лише, що в якомусь листі він написав, що вважає себе росіянином. Це його право і це не українофобія. Українська спільнота має право вшанувати свого, скажімо так, земляка».

Секретар експертної групи з усунення пам’ятників, пов’язаних з рф та СРСР у Києві Тиміш Мартиненко-Кушлянський додає: «З точки зору внеску в розвиток авіації Ігор Сікорський був непересічною постаттю. Але чи був він українцем за духом? В сучасному інформаційному світі не так важливо, ким людина себе вважала, важливо – як ми колективно про цю людину мислимо, ким ми цю людину вважаємо. Ніхто не може заборонити мати колективні уявлення про ту чи іншу персоналію, навіть якщо вони будуть розходитися з фактами її біографії».

Словом, якщо не зважати на факт ідентифікації, то Сікорського можна назвати українцем.

Ігор Сікорський помер у 1972 році у США. Нині росіяни намагаються привласнити собі і його ім’я, як вони привласнили багато інших імен. «Вже бодай з цієї причини Сікорський має бути зарахований до пантеону видатних українців», – говорить експерт.

Але Сікорський був, грубо кажучи, «технарь». Він створював гвинтокрили. А от Володимир Вернадський з його суперечливими поглядами на Україну створював сенси. До нього – як, зокрема, до філософа – вищі вимоги, якщо йдеться про потребу визначити громадянську позицію.

Вернадський народився 28 лютого 1863 року в санкт-петербурзі. Але дитинство провів в Україні – Полтаві, Харкові, Києві.

«Він був вихованим у російській культурі. Для нього українська культура була чужою, але він мав до неї сентимент. Його дід закінчив Могилянську академію й був українцем у староукраїнському дусі, а не в сучасному модерному. І його батько мав такі сентименти і, здається, знав Тараса Шевченка», – говорить історик Ігор Гирич, який вивчав життя Вернадського.

Ім’я Вернадського тільки у Києві носять Національна бібліотека України, бульвар у Святошинському районі столиці, Інститут геохімії навколишнього середовища НАН України та Інститут всесвітньої історії НАН України. Портрет Вернадського також розміщений на купюрі у тисячу гривень.

Якщо викласти його бачення українського питання в одному абзаці, то воно є таким. Вернадський не сприймав ідею незалежності України і завжди боявся розпаду рф, а згодом й СРСР. «Тих, хто відділяється, зазвичай ніколи не вдається втримати, і Україна та Грузія – найбільш небезпечні частини», – писав він. Водночас прагнення українців-самостійників він вважав законними, тобто підтримував розвиток української мови та культури. І при цьому – не схвалював українізацію, яку почала запроваджувати українська Центральна Рада.

«Говорячи про Вернадського та Сікорського, ми доводимо теорему про те, що декомунізація і деколонізація не можуть бути лінійними процесами, – коментує Мартиненко-Кушлянський. – Погляди Вернадського на Україну, її державність і культурно-національне буття були – за нинішніми визначеннями – малоросійськими. Але при цьому це видатний науковець всесвітнього рівня і один із засновників Академії наук».

Він додає: те, що Вернадський є єдиним засновником Академії наук – міф, культивований у часи СРСР. «Бо Вернадський лише очолював процес створення Академії, а всю фактичну роботу за нього зробив Агатангел Кримський. І саме тому головна наукова бібліотека України мала б носити ім’я Кримського. Але нехай бібліотека продовжує носити ім’я Вернадського. Нехай антарктична станція буде названа на честь Вернадського. А от зобразити Вернадського на тисячі гривень, з моєї точки зору, є соромом. Тому що національна валюта – це один із символів державності, а Вернадський – точно не та людина, яка заслуговує презентувати цей символ, та ще й на купюрі найвищого номіналу».

Антон Дробович нічого непоправного у зображенні Вернадського на купюрі у 1000 гривень не бачить. Він нагадує, що в усьому світі час від часу перемальовують банкноти. Що тригерить особисто Дробовича, так це серп і молот на мосту Патона. «Це все одно, що свастику туди почепити», – говорить він. А щодо назв вулиць, то з цього приводу він не хвилюється, адже рішення ухвалює громада. Захоче – може передумати щодо того чи іншого діяча.

«Спільнота сама вирішує, кого вона хоче глорифікувати, а кого ні. Це і є суть місцевого самоврядування, суть Магдебурзького права, суть віче – тієї старої традиції, яка для нормального міста є визначальною. І якщо кумулятивна кількість добра і блага, привнесеного тією чи іншою персоналією, переважає сумнівні сторінки біографії, громада ухвалює рішення щодо уславлення цього діяча в публічному просторі», – говорить Дробович.

Наталія Лебідь зауважує, що вже багато років споглядає зі свого вікна бібліотеку імені Андрія Головка. В бібліотеці – як заведено у таких випадках – є окремий стенд, присвячений тому, кого вшановують. Тільки там не сказано, що Головко пішов в армію УНР, але дезертирував звідти і примкнув до червоних. А у 1924 році застрелив свою дружину та п’ятирічну дочку.

А ще у Києві є вулиця Андрія Головка – вона межує з проспектом Валерія Лобановського. Великий футбольний тренер, пояснює Мартиненко-Кушлянський, завжди говорив російською, а українську відверто зневажав. Ба навіть називав її «колгоспною» мовою. І все таки був удостоєний честі потрапити на мапу Києва.

Вочевидь, ми все ще в пошуках того балансу, який необхідний для правильного зважування прийнятного і неприйнятного в людині. Поки що деколонізація відбувається в описаних цією статтею параметрах. Процес навчання триває, і вийдемо ми з нього однозначно сильнішими. Повний текст Наталії Лебідь – за посиланням в коментарях.

Матеріал створено за сприяння рекламно-комунікаційної групи Havas Village Ukraine.