ДЕМОНТАЖ БУЛГАКОВА

Трохи з історії пам’ятника Булгакову (для тих хто забув, не знає, або навмисне стер з пам’яті)

2004-2005 рік. Помаранчева революція. Юшенко ТАК! Перемога! Разом нас багато, нас не подолати. Оговтавшись від шоку, раша в десятки разів збільшує бюджети на “лагідну русифікацію” України (103 сто три! мільярди доларів в період з 2004 до 2014 року згідно офіційних даних)

В рамках цієї програми створюються нові медіахолдиги, скуповуються еліти, відомі журналісти та політичні діячі з “помаранчевим бекграундом” різко змінюють риторику на проросійську.

Табачник та Медведчук знову актуальні. Сходить медійна зоря Олеся Бузини, Оксани Марченко, В’ячеслава Піховшека…

Шаленої популярності набирає студія “Квартал 95”, будуючи російськомовний імідж “моднєнькіх гарадскіх” на булгаківських принципах висміювання рагулєй х..хлов (Швондєров-Шарікових) під проводом пасічніка-сібаріта (Ющенка).

Українські еліти (включно з помаранчевими лідерами) регочуть та аплодують.

4 серпня 2006 року Ющенко призначає Януковича прем’єр міністром.

На піку українофобського тріумфу, перший заступник голови КМДА Денис Бас (член молодої команди Черновецького) власним коштом замовляє скульптору Рапаю пам’ятник Булгакову.

19 жовтня 2007 року (користуючись беззаперечною підтримкою першого заступника КМДА) пам’ятник в обхід формальних процедур (суспільного обговорення, узгодження із структурами що відповідають за історичну забудову тощо…) встановлюють на Андріївському узвозі, що дає російським ЗМІ привід для сотень замовних статей та репортажів “Кієв – русскій город”!

Знецінення та деморалізація “рагулєй сєлюков” та “майданутих уродов” за рахунок символів російської ідентичності – основний прийомчик підняття духу та самооцінки “русскоговорящіх кієвлян” – основного електорату та оплоту імперії на українських землях.

В подальшому пам’ятник Булгакову стає епіцентром “русскаго міра” в Києві. Ще у 2021 році (за президентства Зеленського) російські пропагандисти знімали тут сюжети про “Общность історії” та “Пєщєрний украінскій націоналізм”.

Денис Бас (член молодої команди Черновецького) у 2012-му перебрався до Москви. Кажуть і нині керує багатьма проектами київської забудови.

Як люблять казати сучасні булгаковци: “как-то так…”

Антін Мухарський

Щоразу дивуюся, коли чую, що Булгаков нібито дуже любив Київ і тому заслуговує на особливе місце в українській культурі.

Так, Київ він любив.

Любив він його не як столицю України, а як частину великої Росії, яку вважав природною і правильною. Саме тому українська державність викликала в нього роздратування.

Нашу мову він називав «гнусним язиком, которого і на свєтє нє сущєствуєт».

Українізацію називав «гнусной комєдієй».

А Київ для нього був не українською столицею, а «матєрью городов русскіх».

Можна посперечатися, що це говорять персонажі, а не сам автор. Але література цікава тим, що письменник завжди обирає, кому співчувати, а кого висміювати.

Симон Петлюра, українська армія і весь визвольний рух у творах Булгакова ніколи не отримують чесного чи співчутливого погляду. Петлюрівці постають джерелом хаосу, насильства і дикості. Український національний рух виглядає не спробою народу вибороти власну державу, а прикрою історичною помилкою. Натомість усі авторські симпатії віддані людям, які воювали за «єдину і неподільну Росію».

Саме тому його так охоче цитують сучасні прихильники «русского міра». Вони впізнають у ньому свого.

Знесення пам’ятника Булгакову – це не боротьба з літературою. Його твори вільно можна читати з ностальгії, а краще – задля дослідження історії російського імперського мислення.

Книжку можна прочитати, не погоджуючись із жодною думкою автора. А пам’ятник ставлять тим, кого вважають гідним пошани.

І мені важко зрозуміти, чому дев’ятнадцять років в історичному центрі української столиці стояв монумент людині, для якої Україна була історичним непорозумінням.
Особливо тепер. Коли російська ракета вибуховою хвилею трощить нашу квартиру на тому самому Подолі.

Сьогодні наш добрий знайомий Ярослав Ємельяненко поставив на місці Булгакова красивий червоний стілець. Цей жест здається мені ідеальною крапкою в затяжній дискусії.

Бо будь-хто з нас має значно більше права на цей простір. Кожен український воїн, волонтер, митець, лікар чи підприємець – кожен, хто вірить у право України на власну мову, історію і державність.

Це наше місто. Наш Поділ. І право на пам’ять тут віднині належить лише тим, хто цією землею живе, а не тим, хто її зневажав.

Єлизавета Бельська

З коментарів:

Наталія Яковчук: У цьому будинку жив видатний український диригент і композитор Олександр Кошиць. Це та людина, яка очолювала українську хорову капелу і подарувала усьому світові український “Щедрик” Миколи Леонтовича.
Але, чомусь пам’ять про нього багатьом українцям нецікава(
Чому? А все тому, що популяризація усього імперського і досі так торкає серця багатьох, навіть після стількох неймовірних втрат і випробувань. Саме ностальгія за толстоєвськими і булгаковими тримає малоросів міцно прикутими до імперії. Сумно…

Дмитро Селянський: Зачєм снєслі памятнік Булгакову або про українську мову та Гетьмана Павла Скоропадського.
Приведу декілька цитат письменника Булгакова, які допоможуть швидше забути цього письменника прихильникам його творчості: Цитата демонструє роздратування російського офіцерства через запровадження української мови в офіційному просторі та спроби відмежуватися від Росії.

• Твір: Роман «Белая гвардия» (Книга перша, розділ III).
• Персонаж: Олексій Турбін (старший брат, військовий лікар, виразник думок автора).
  «Я б вашего гетмана, — кричал старший Турбин, — за устройство этой миленькой Украины повесил бы первым! Хай живе вильна Украина вид Киева до Берлина! Полгода он издевался над русскими офицерами, издевался над всеми нами. Кто запретил формирование русской армии? Гетман. Кто терроризировал русское население этим гнусным языком, которого и на свете не существует? Гетман. Кто развёл всю эту мразь с хвостами на головах? Гетман».
  Квазілінгвістичний анекдот про «кота» та «кита»
  У цьому ж розділі Булгаков вустами свого героя намагається довести «штучність» української мови, використовуються карикатурні аргументи.
• Твір: Роман «Белая гвардия» (Книга перша, розділ III).
• Персонаж: Олексій Турбін (в іншому виданні п’єси цей діалог частково перенесено до розмов Віктора Мишлаєвського).
  «Позавчера я спрашиваю этого каналью, доктора Курицького, он, извольте видеть, разучился говорить по-русски с ноября прошлого года. Был Курицкий, а стал Курицький… Так вот спрашиваю: как по-украински “кот”? Он отвечает: “кит”. Спрашиваю: “а как кит?” А он остановился, вытаращил глаза и молчит. И теперь не кланяется».
  Про Симона Петлюру та український визвольний рух
  Автор змальовує Петлюру не як політичного лідера, а як міфічне, майже демонічне уособлення селянської стихії, що несе загрозу його звичному імперському укладу.
• Твір: Роман «Белая гвардия» (Книга друга, розділ XI).
• Персонаж: Текст від автора (наратор).

«Было знамение… Петлюра не рождался вовсе… Это просто миф, порождённый на Украине в тумане страшного девятнадцатого года… […] Сами киевляне… сказали, что это миф. И мы — интеллигенция, гвардейцы, юнкера, — мы верили в этот миф… Но Петлюра шёл. Его серая, безликая, крестьянская орда заливала улицы…»
Про українізацію вивісок у Києві
У своїх нарисах Булгаков відверто іронізував над зміною культурного обличчя Києва, який він хотів бачити виключно російським містом.

• Твір: Нарис «Киев-город» (Розділ «Вывески», 1923 рік).
• Персонаж: Пряма мова автора (Михайло Булгаков).
  «Это киевские вывески. Что на них только написано, уму непостижимо. […] Нельзя же галлюцинировать до такой степени, чтобы, содрать вывеску, на которой написано “Гомеопатическая аптека”, и повесить “Гомеопатична аптека”. Нельзя же отбить в слове “гомеопатическая” букву “я” и думать, что благодаря этому русская аптека станет украинской. Это, наконец, неуважение к самой украинской мове, которая, я уверен, столь же богата и прекрасна, как и всякий другой язык, и вовсе не нуждается в том, чтобы её коверкали на аптеках».
  Примітка: Попри формальний комплімент мові наприкінці, увесь контекст розділу висміює саму ідею перекладу і українську мову як таку.
  Опис українського військового як жорстокого ката
  В оповіданні, присвяченому подіям громадянської війни в Україні, Булгаков змальовує полковника петлюрівської армії Лещенка як абсолютне зло.
• Твір: Оповідання «Я убил» (1926 рік).
• Персонаж: Доктор Яшвін (персонаж, який розповідає свою історію, багато в чому списану з досвіду самого Булгакова).
  «Полковник Лещенко сидел за столом… Лицо у него было типично приказчичье, а глаза — как у бешеной собаки… Он говорил на этом отвратительном, исковерканном наречии, которое они называют украинским языком. […] Этот человек при мне приказал шомполами забить до смерти пленного красноармейца, а женщину-фельдшерицу… велел раздеть и бить на площади».

Юліан Бачинський: Публічний простір — це не бібліотека і не виставка особистих уподобань. Це маніфест державної ідентичності.І тут діє цивілізаційне правило: хтось має залишатися в історії — і для цього існують відповідні музеї імперської чи радянської спадщини. Там художній спадщині Булгакова, Катаєва чи Ільфа і Петрова місце як експонатам певної епохи, матеріалам для дослідників та істориків…. Натомість публічний простір – площі наших міст, назви наших вулиць, пам’ятники на проспектах мають бути виключно маркерами нашої власної державності. Там мають стояти постаті, які цю державність виборювали, творили та захищали!!!

Віра Щасна: За цим пам’ятником стоїть реальний путінський слід. Гроші на нього дав московський олігарх Володимир Євтушенков (чиновник Басс був лише ширмою), щоб легалізувати свій бізнес на Подолі (БЦ «Булгаков»). Сьогодні корпорація Євтушенкова виробляє для Путіна військові БПЛА «Оріон», якими нищать наші міста. Цей пам’ятник мітив київську землю за кошти російського ВПК. Добре, що його нарешті знесли.