ЯК ЗАКІНЧИТИ ВІЙНУ РОСІЇ В УКРАЇНІ
1 min read
У соцмережах розганяють текст від народної депутатки України Софії Федини (фракція «Європейська Солідарність»), написаний учора по завершенню зустрічі Дональда Трампа і Владіміра Путіна. Це — чи не єдиний голос від українських політиків.
Угоди немає. Все, що ви могли пропустити про зустріч Трампа та московського диктатора на Алясці
Зустріч тривала майже три години, але завершилась завчасу. Прес-конференція була запланована 02:30, але почалась близько 1:50. Зустріч відбувалась у форматі 3х3. Серед учасників заходу Трамп, Марко Рубіо, Стів Віткофф та троє московських воєнних злочинців — путін, помічник московського уряду у закордонних справах юрій ушаков, лавров. Також були перекладачі.
Що було за зачиненими дверима наразі невідомо.
Після завершення зустрічі розпочалась прес-конференція, а точніше – виступи, які тривали в сукупності 12 хвилин. Бо запитання журналістам не дали поставити.
Переговори не принесли жодної конкретної домовленості, але обидві сторони заявили, що це була конструктивна зустріч.
Першим говорив путін. Дуже довго розповідав про історію, згадував відносини США та московської федерації і радів, що от іде розморозка. Дуже багато брехав, ще й звинуватив Байдена у тому, що зробив сам: розпочав війну на винищення в Україні.
Трамп говорив коротко, повторювався, але більш конкретизовано. Сказав, що була продуктивна зустріч.
Пряма мова Трампа.
«Було багато-багато пунктів щодо яких ми дійшли згоди, щодо більшості з них, я б сказав. Є кілька важливих пунктів, щодо яких ми ще не зовсім дійшли згоди, але ми досягли певного прогресу.
Тож угоди не буде, допоки вона не зʼявиться. Я зателефоную до НАТО через деякий час. Я зателефоную різним людям, і, звичайно, зателефоную президенту Зеленському і розповім йому про сьогоднішню зустріч. Зрештою, це залежить від них.»
На завершення сказав, що завжди мав фантастичні стосунки з путіним.
В кінці відбувся натяк на наступну зустріч:
«Можливо, ми зовсім скоро побачимось» – Трамп
«Наступного разу в москві?» – відповів запитанням Кремлівський диктатор
“Воу, це цікаво. Я не мав це на увазі, але це може бути. Дякую, Владіміре”, – відреагував на пропозицію Трамп.
Все. Що ми маємо у підсумку? путін сказав, що досягли домовленостей, Трамп сказав, що угоди немає.
На завершення скажу, що прийом з почестями путіна і інших військових злочинців на Алясці — це моральна деградація.
Звісно, Європа та Україна все ще можуть донести Трампу, що путін йому бреше. Бо удари не припиняються, і в час коли путін говорив про мир, московити продовжували стріляти.
А нам нам своє робити. Сьогодні буде новий день. Я би закликала кожного щосили допомогти Силам оборони, як це було на початку вторгнення.
Бо тільки наша армія може нас захистити.
Софія Федина
Від УСІМ:
Спостереження й висновки Софії Федини цілком підставні, оцінки справедливі, і з висновками її не можна не погодитися. Один лише факт потребує уточнення: зустріч Дональда Трампа із Владіміром Путіним не передбачала укладення угоди, про що не раз говорив сам Трамп напередодні цієї зустрічі. Це були попередні перемовини для зʼясування позицій сторін.
Хоч розмова Трампа з Путіним була коротшою, ніж планувалося, вислід її для Трампа був позитивним. Це засвідчує той факт, що він вийшов до журналістів не сам, а з Путіним і дав гостеві можливість прочитати цілу міні-лекцію з історії російсько-американських відносин. Отже, під час цієї розмови було досягнуто взаєморозуміння, яке явиться нам у подальшому розвитку подій.
Що уже є очевидним, так це те, що Трамп не побачив у Путінові одноосібного призвідця війни Росії проти України і готовий разом із ним шукати розв’язання «української кризи» (?!). Подивимося, що і як Трамп обговорюватиме тепер із європейськими лідерами і до чого схилятиме президента України Володимира Зеленського.
У цій історії мене більшою мірою тривожить поведінка не Путіна й Трампа, не України як держави, яку перед світом у цілому і перед Трампом зокрема уособлює і представляє В. Зеленський. Мене тривожить поведінка українського суспільства і українського зарубіжжя — світового українства.
Сам факт зустрічі Путіна з Трампом мав би викликати несприйняття і неприйняття передусім ув українців (хай і не в усіх, а тих, які здатні критично мислити), а відтак і спонукати їх до дій, до реальних вчинків — хай не до протесту проти Трампа чи навіть Путіна. На підтримку України, її Збройних Сил і тих цивільних українців, які гинуть, стають каліками або втрачають своє майно внаслідок розвʼязаної Росією війни проти України.
Сьогодні можна констатувати: байдужими виявилися всі! Звернення ОК РСУ не знайшло відгуку ні в серцях, ні головах світового українства. Так само, до речі, було сприйнято і заяву чи звернення більше розкрученого Світового Конгресу Українців (СКУ). Так, у цілому світі не відбулося жодної акції українців з приводу зустрічі Трампа та Путіна. Жодної!
Навіть зазвичай активні US Ukrainian Activists Надії Шапоринської не проявилися. Не було вказівки із посольства України в США? Чи аж надто зосереджені на підготовці до заходу, запланованого до Дня Незалежності України?
Хтось із тих, хто дочитав до цього місця вигукне: «Ну, як же?! А масовий протест проти приїзду Путіна до США, що відбувся в місті Анкоридж? Он скільки там було українців і скільки там майоріло українських прапорів!»
Стривайте! Ми знаємо, що в Алясці мешкають або тимчасово перебувають як біженці півтори тисячі українців. Ми не знаємо, скільки їх зʼїхалося до Анкориджа. Годі навіть говорити про те, що туди потяглися українці з інших штатів США чи із сусідньої Канади: неблизький світ і витрати неймовірні на поїздку заради участі в одноденній акції.
Та й головне в іншому: акцію протесту проти приїзду Путіна на американську землю ініціювали, орґанізували й провели американці — мешканці Аляски. Інформаційне забезпечення акції узяв на себе місцевий блоґер, який не має прямого стосунку ні до України, ні до української діаспори в США.
Орґанізаційний Комітет Руху Світового Українства своїм зверненням спонукав до цього небайдужих. Як зреагували ці небайдужі, можна зробити висновок із уже сказаного вище. Для підтвердження цього висновку наведу принагідну і вельми промовисту статистику.
Згадане вище звернення ОК РСУ було опубліковане на трьох афілійованих зі мною сайтах, посилання на всі три публікації були поширені в соцмережах. Я покажу вам, як зреагували на це звернення на Фейсбуці, де я маю 2,100 з лишком друзів і послідовників:
Теоретично ці пости могли набрати якщо не 6,300 поширень, то бодай 2,100. Звісно, цього не сталося. Фактично ми маємо 38 поширень, 54 уподобання і аж три коментарі. Тобто, на публікацію не зреагували належним чином навіть затеґані учасники соцмережі — 227 осіб.
У мене достатньо підстав вважати, що більшість ФБ друзів і послідовників є україноцентричними або проукраїнськими. Майже всі вони не воюють на фронті, але активні як журналісти, публіцисти, літератори, громадські діячі й, ясна річ, лідери громадської думки (мабуть, більше звиклі до означення «ломи», тобто лідєри обшєствєнного мнєнія).
Отже, ми можемо припустити, що ця стихійна вибірка на дві тисячі осіб — достатньо репрезентативна, щоб зробити якщо не соціолоґічний висновок, то соціологічне припущення, що вони значною (якщо не повною) мірою презентують більш-менш активну частину українського суспільства в Україні й українського зарубіжжя (діаспори).
Сподіваюся, ви вже зрозуміли, що я хочу сказати. Кому незрозуміло, сформулюю якнайпростішою фразою: маємо незаперечний факт, що браттям-сестрам українцям доля України байдужа, і вони зайняли вичікувальну позицію, щоб потім прийняти той варіант розвитку подій, який їм Бог… перепрошую, Трамп із Путіним пошле.
Буду відвертий з вами: серед моїх друзів і послідовників є багато таких, у кого мої публікації викликають роздратування, а відтак і неприязнь до мене особисто, оскільки я порушую звичний для них і для нашого люду взагалі спосіб життя.
Гаразд, я цілком свідомий своєї незручності для всіх, хто не сприймає моїх публікацій, і не маю нічого проти їхнього ставлення особисто до мене. Силою не будеш милою. Та я й не дівчина, щоб подобатися усім і влаштовувати конкурс потенційних наречених. Моя місія в тому, щоб будити тих, хто спить, і різати в вічі правду тим, хто не хоче її слухати.
Розумію: це неприємно і навіть боляче. Але ж мова іде не про мене і не про мою долю. Мова йде про Україну, про долю України і про долю кожного з вас, хто повʼязує себе з Україною кревними узами, ментальністю, культурою, історією, дітьми й онуками. Та, зрештою, й суто матеріальними, ба навіть шкурними інтересами. Незалежно від того, ким я є для вас і яке ваше ставлення до мене чи моє ставлення до вас на рівні суто особистих взаємин.
Війна — той час і стан, коли особисті взаємовідносини, взаєморозуміння, вщаємосимпатії і взаємопнтипатії мають відійти на другий-третій-десятий план, щоб вивільнити місце, увагу й енерґію на головне — перемогу у війні, яка є екзистенційною за своєю природою. Від нас усіх і від кожного із нас зокрема сьогодні залежить, бути чи не бути Україні не тільки і не стільки як суверенної незалежної держави, а взагалі, бути чи не бути нам, українцям, господарем своєї долі, і мати майбутнє для наших дітей, онуків, правнуків і праправнуків.
У нас є зовнішній ворог, який перетворює Україну на суцільну Руїну (не першу в нашій історії!), який вбиває і калічить українців, не маючи пощади до жінок і дітей. У нас є й внутрішній ворог, який спричинився до того, щоб зовнішній ворог прийшов в Україну руйнувати і вбивати. Цілком можливо, що цей внутрішній ворог — несвідомий своїх дій і вчинків корисний ідіот або просто жертва ворожої пропаґанди, яка легко піддається навіюванню або віддається в тенета корупції через свою жадобу до матеріальних благ.
Можна, звичайно, образитися на мене за різке, хоч і справедливе, слово або за мою делікатну пораду, висловлену буквально напередодні повномасштабного вторгнення Росії в Україну відкласти видання книжки на пошану собі самому до слушного часу. Ну, хто не хотів би, щоб до його 50-60-70-75-річчя виходили ошатне видання з повною біобібліоґрафією й численними панеґіриками тобі самому?!
Війна примушує нас переглянути те, що ми робимо, свої плани й наміри, і ми переводимо себе на воєнні рейки. Я зауважив, що багато моїх колег — журналістів, письменників, науковців та інших занять — продовжують свої заняття так, наче нічого не сталося і не стається. Я не уявляю собі, як можна їздити по Україні з презентацією своєї книжки про історію твого села, коли села й міста твоїх співвітчизників (і твоїх колег зокрема) ворог буквально стирає з лиця землі.
Останні десять років свого життя я займався випрацюванням своєї концепції стратеґії розвитку України на тривалу перспективу, яка є результатом моїх роздумів над історичним досвідом і актуальними проблемами незалежної України, хоч мені хотілося б зосередитися на тих дослідженнях, яким я присвятив десятки років свого попереднього життя і які в більшості своїй залишаються незавершеними. Я не шкодую про це. Особливо — з огляду на те, що ніхто інший, наскільки я розумію, цим не перейнявся.
Повномасштабне вторгнення Росії в Україну не тільки підтвердило правильність мого вибору, а й спонукало мене написати ряд статей і розвідок про природу цієї війни та стратеґію перемоги України. Ці публікації справили певний вплив на українське суспільство в Україні й українське зарубіжжя.
На якомусь етапі я зрозумів, що Україна в особі держави та й суспільства аж надто слабо проявляє себе у світовому інформаційному просторі, а адресовані в зовнішній світ публічні виступи президента України не є достатньо арґументованими й переконливими, я вирішив написати невелику, але насичену інформацією книжку, адресовану на зарубіжного читача, і перш за все — на політиків, урядовців, експертів та інших публічних діячів, які ухвалюють або справляють вплив на ухвалення рішень про підтримку України й українців у їхньому спротиві російській аґресії.
Так у березні ц. р. вийшла у світ моя книжка “Existential War: The Nature of Russia’s War on Ukraine & Ukraine’s Victory Staregy” (Екзистенційна війна: Природа війни Росії в Україні та стратеґія перемоги України). Книжка доступна на Amazon.com, Books.by та eBay.com. Іншої чи інакшої книжки на цю тему у світовому інформаційному просторі немає.
Для України, для світового українства і, звісно ж, для мене особисто дуже важливо, щоб ця книжка потрапила перш за все в руки політиків, урядовців, експертів і громадсько-політичних діячів, які ухвалюють рішення або справляють вплив на ухвалення рішень про підтримку України та українського народу у спротиві російській агресії. Так само важливо, щоб ця книжка потрапила до бібліотек університетів, коледжів, загальноосвітніх шкіл і публічних бібліотек країн світу. Якомога швидше.
На жаль, не кожен може придбати цю книжку собі чи в подарунок своєму главі держави, міністрові закордонних справ чи міністрові оборони, представникові в парламенті. Та може скластися так, що одному діячеві надішлють книжку одночасно кілька осіб, а іншому — важливішому — не надішле ніхто.
Щоб зробити цей процес цілеспрямованим і координованим, я запустив збір коштів на підтримку розповсюдження книжки. Будь-яка пожертва допоможе донести екзистенційно важливу для України й життєво важливу для українців інформацію до тих, кому її треба донести в першу чергу.
Я дуже розраховував і розраховую на підтримку й допомогу з боку моїх соцмережевих друзів і послідовників. Багато з них є моїми колеґами, колишніми студентами й знайомцями з реального життя, а не віртуальними співучасниками соцмереж.
Давайте подивимося, як вони мені допомогли або як сприяли в популяризації моєї книжки або в поширенні інформації про неї. Перше повідомлення про вихід книжки “Existential War” на книжковий ринок зʼявилося 15 березня ц.р. на афілійованих зі мною сайтах, а відтак і в соцмережах. Ще в березні ж я звернувся до ряду осіб в українській діаспорі, які мають можливість і могли б організувати презентації моєї книжки не тільки в українських громадах Вашинґтона, Нью-Йорка, Чикаґо та інших міст США, а й для членів «української фракції» в Конґресі США (Congressional Ukraine Caucus).
Нічого не вдалося добитися. Замість того, щоб зробити по десятку поширень, дві тисячі моїх ФБ друзів і послідовників обмежилися десятком уподобань, а дехто давав мені поради, серед кого я повинен поширювати інформацію про книжку. Кілька можливих презентацій потонули в болоті обіцянок, а ще більше осіб відбулися глухою мовчанкою. Сміливіші й нахабніші врізали мені в очі, що вони не будуть це робити тому, що самі вирішують, кому допомагати, а кому ні. Я виявився серед тих, кому допомагати не треба. Так, наче йдеться про мій особистий інтерес, а не про нашу спільну українську справу й про долю України. Мені відомо, що лише кілька осіб з-поміж особисто знайомих мені діаспорян придбали мою книжку.
Прикметно, що зі мною на звʼязок виходять люди, які не мають жодного відношення до України, але які цікавляться моєю книжкою, які запрошують мене на свої подкасти й на свої блоґи. Але все це — ситуації, які не можуть справити вплив на перебіг війни, з якою Росія зайшла в Україну.
Володимир Іваненко
ЯК ЗУПИНИТИ ВІЙНУ РОСІЇ ПРОТИ УКРАЇНИ | HOW TO STOP RUSSIA’S WAR ON UKRAINE
Order the book:
— on Amazon in both electronic and paper formats — https://www.amazon.com/dp/196692464X,
— on eBay — https://www.ebay.com/usr/i240432 (you can buy here in bulk with discounts), and
— on Books.by (cheaper) — https://books.by/ukraina-inc
Замовити книжку можна тут: — https://books.by/ukraina-inc
