ҐЕНЕРАЛ КУК

Володимир В’ятрович написав книгу про Василя Кука

В’ятрович неодноразово згадував, як ходив “на борщ” до останнього головнокомандувача УПА, який встиг посидіти у радянській в’язниці, підписати покаянного листа, закінчити істфак Київського держуніверситету, попрацювати в Інституті історії АН УРСР та дожити аж до 2007 року.

Після 1991 року Кук не повернувся в політику, хоча бував на заходах Конгресу українських націоналістів, який очолювала Слава Стецько — вдова Ярослава Стецька та політик незалежної України.

Здавалося б, усе зрозуміло. Навіть, попри формальне каяття, Кук залишився націоналістом, хоча закордонні лідери вочевидь не пробачили йому покаянного листа, тому він перебував на узбіччі політики і займався вихованням молоді націоналістичних поглядів штибу В’ятровича.

Ви бачите тут щось про ліві погляди, “демократично-ліве крило” в УПА? Ні. Я теж. З 1991 по 2007 роки Кук ніяких симпатій до чогось лівого не виявляв. Але знаходяться кумедні персонажі, які чомусь маркують себе лівими і в розпачі шукають собі “пристойних” предків. Як той міщанин у дворянстві, що купує на базарі портрети графів та графинь і вішає їх у вітальні, розповідаючи усім, що то його предки.

Декомунізація затаврувала все радянське і фактично поставила знак рівності між радянською ностальгією та лівим рухом. І деякі персонажі не вигадали нічого кращого, як знайти (вигадати / конструювати) собі інших предків – “пристойних” з точки зору сучасної історичної політики. “Батька Сталіна” викинули на смітник. “Батька Бандеру” (поки що?) визнати не готові. “Батько Тарас” – це вже банально і для молоді старомодно (даруйте, олдскульно). “Батько Махно” якось не тягне на героя всеукраїнського пантеону.

І ось кинулися деякі безбатченки (ну, не вдається їм ніяк знайти собі “Батька”) шукати “демократично-ліве” крило в УПА і зводити на п’єдестал Василя Кука. Туди ще полюбляють тулити письменника Івана Багряного (який в “Огненному колі” фактично прославив дивізію СС “Галичина”, колабораціонізм та службу в нацистському війську – тобто лівим він, можливо, й був, але ж і Доріо був комуністом), кількох дисидентів радянського періоду, які в незалежній Україні прожили 20-30 років і навіть спроб не робили створити якусь ліву партію чи вступити в якусь існуючу ліву партію.

Ультраправі з того лишень ржуть, але лупцювати та різати “шавок” бажання не втрачають. Хоча їхня перемога тут очевидна: вони змусили “шавок” замість дискусії про ідею майбутнього та прогресу, порпатися у минулому, в ностальгії та шукати собі предків, тобто робити те саме, що й ультраправі. І, зрозуміло, що книга В’ятровича (як і ще одна не так давно написана книга на матеріалах дисертації) закріплять Кука там, де йому й належить історичне місце, – на правонаціоналістичному фланзі.

Я зазвичай уникаю того, що називається “лівосрачем”, хоча цей захоплюючий процес уже давно став чи не єдиною сферою діяльності тих, хто в Україні іменує себе лівими. Але тут все ж не стримався – може час чесно визнати, що в Україні немає лівого руху і лівих політиків? І тим, хто вважає себе ідейним нащадком Василя Кука, може варто чесно вступити, наприклад, до ВО “Свобода”, а не шукати шляхів, як надурити усіх довкола і пропхатися у політику?