ЧОМУ НАМ ТАК НЕ ЩАСТИТЬ
1 min read
Українці, чому нам так не щастить? Є в Україні така національна забава президентів створювати, і є в Україні такі парадоксальні речі, що навіть сатирики такого не придумають.
Звичайний простий і чесний приклад: Міністр оборони, який бронює себе від оборони. І це точно не жарт. Вже всі знають про цей унікальний випадок.
Михайло Федоров — людина, яка очолювала Міністерство оборони, яка дуже хотіла і далі очолювати Міністерство оборони, людина яка організувала на свою підтримку людей і більше місяця влаштовувала так звані протестні акції “поверніть Федорова” — за повідомленнями депутатів, журналістів, ЗМІ, отримала бронювання від призову в ЗСУ, щоб не йти обороняти Україну.
Ви уявляєте собі абсурдність і парадоксальність ситуації: Міністр оборони заброньований — від оборони?!
Тут є саме просте запитання до людей: Цей Міністр точно хотів боронити Україну і українців?
Тут логіка якась фантастична.
Звичайним довірливим українцям пояснюють:
Війна, мобілізація, обов’язок, фронт, захист держави, всі рівні, а в цей час Міністр оборони є рівніший за інших і він себе бронює. Як таааааак?
Виходить, що у нас паралельно існує інший світ, де людина, яка керувала оборонним відомством, знаходить спосіб отримати бронь від тієї самої оборони.
І при всьому при цьому частина українців гнівно кричить «поверніть Федорова», а повернути куди? Туди, від чого він сам себе забронював?
Парадокс життя, чи парадокс України. І на жаль це не перший дивний парадокс. В Україні політична спадкоємність існує, спадкоємність абсурду існує, використання людей як дешевий інструмент досягнення своєї цілі існує.
У нас генерали, які роками керували армією, командували всіма ЗСУ, можуть бути визнані непридатними до військової служби. Той же Валерій Залужний після проходження ВЛК був визнаний непридатним до служби.
Це хіба не абсурд: Головнокомандувач всіх збройних сил виявляється непридатним до військової служби? Яааааааак?
Тепер давайте порівняємо:
Генерал — непридатний до служби. Міністр оборони — заброньований від оборони. А головне тут — частина людей все це підтримує? Яааааааак?
Після таких метаморфоз ці діячі дивуються: чому люди ставлять їм незручні запитання? Чому суспільство нервує? Чому більшість українців уже не розуміє, де закінчується державна необхідність і починається дуже зручна особиста необхідність?
А знаєте, що найцікавіше — це те, що ще є частина українців, яка продовжує грати в ці ігри.
Я не перший розповідаю про цю абсурдність, українцям можна десять разів показати одну й ту саму шахрайську схему, пояснити її, розкласти по поличках, але частина людей все одно дивиться на все це і каже: «Ну, може, цього разу вони точно не обманюють». «Не може такого бути – вони хороші».
Це і є головна причина, чому нам так не щастить. Не тому, що в Україні немає думаючих людей, а тому, що ми занадто довго дозволяємо окремим персонажам переконувати нас, що чорне — це біле, бронювання — це оборона, зрада це насправді допомога.
Давно вже настав час просто користуватися старим добрим правилом: Якщо людина відповідає за оборону держави, але першою думає про те, як захиститися від цієї оборони, то щось з цією людиною не так, і “правдою” від цієї людини щось не так.
Якщо людина керує військом, а потім виявляється непридатною не те що керувати всім військом, а взагалі служити у війську, то щось тут не так з цією людиною.
А ще є питання і до українців, які продовжують сліпо вірити таким людям?
А ще є велике питання — до самої державної системи управління.
Те, що питання і до нас всіх, і до держави також, то це 100%.
Тому що шахрайство працює доти, доки хтось у нього вірить, а держава дозволяє цим людям займатися шахрайством.
Олексій Ляшенко
Від УСІМ:
Олексій Ляшенко порушує дуже болюче питання, розглядаючи його як проблему окремо взятих людей.
Насправді це — проблема усього українського суспільства, його рівня свідомості й морального стану.
Два обговорювані приклади є відмінними по суті. З історії із генералом Залужним зрозуміло, що його звільнення було рішенням президента Зеленського, який явно не хотів бачити Залужного у ЗСУ.
Звільненого з посади генерала такого рівня зазвичай залишають у війську радником Генштабу або начальником військового вишу. А це — посади, на яких він залишався б впливовим.
Зеленському треба було викинути Залужного геть із ЗСУ, і тому вдалися до звільнення за станом здоров’я. Після тієї фізичної й моральної напруги, яку Залужний напевно мав як головнокомандувач ЗСУ, його стан здоров’я міг і погіршитися (не обов’язково до критичної межі).
Історія з Михайлом Федоровим зовсім інша. Тут має місце чистої води ухилянство того ж типу, яке чотири раз демонстрував від 2014 року Зеленський, який тепер є верховним головнокомандувачем.
Ухилянство продемонструвала ще одна публічна особа, зробивши публічним навіть сам процес уникнення від військової служби. Йдеться про Назара Музачова.
Зараз ми говоримо про ухилянство публічних людей. А уявіть собі, скільки ухилянтів серед непублічних, тихих «маленьких українців» (за Ющенком), які правдами й неправдами, хитрістю й хабарями відкосилися від мобілізації.
Ми не знаємо статистики, але напевно рахунок там іде не на десятки, не на сотні, не на тисячі, навіть не на десятки тисяч, а на сотні тисяч, а можливо й на мільйон.
Це — серйозний показник рівня національної свідомості й громадської зрілості (відповідальності) українського суспільства.
