СЬОМИЙ РІК ПРЕЗИДЕНТА ЗЕЛЕНСЬКОГО

Одразу скажемо: того «ковбоя» Зеленського, якого ми обрали президентом України 2019 року, давно немає. Ми, бо 21 квітня, в другому турі, за Володимира Зеленського проголосувало 73,22 відсотка виборців, давно немає, бо Зеленський змінився не лише зовнішністю, а й внутрішньо.

Писати про «внутрішньо» зайве, бо ніхто і ніколи не знає, що у людини в душі, хоч як би це не здавалося помітним чи очевидним. Гордині, що з’явилася було, немає — точно.
Є розуміння того, що величезний тягар він взяв на свої плечі. Тягар, якого ні вкого не було. Саме тому ледве не всі і вчать його, повчають, не сприймають.

Зараз наввипередки пишуть-говорять про те, як змінила Зеленського історія з НАБУ і САП. Нарешті українці дізналися, що в нас є такі структури – десять років більшість про них не чула. Що вже говорити про онлайнпокоління картонок…

Одначе, справді, ця історія не могла не вплинути на світогляд Зеленського як політика і, переконаний, — як людини.

Мають рацію ті, хто пише: ці дні відкрили нам кілька істин про Україну, її владу та громадянське суспільство, що їх ми раніше не знали або свідомо намагалися не помічати.

Комунікативний канал між владою і суспільством, виявилося, дає збої. За війною влада забула про те, що з народом (саме з народом, а не лише певними категоріями його) слід працювати не лише за допомогою «Цифри», а й віч-на-віч.

Забула, що у неї є серйозні супротивники. Не усвідомлювала, що підростаюче покоління, яким так переймається президент, вісімнадцятилітні, яких убезпечив від призову Зеленський, швидше вірять голосам у смартфонах, аніж йому.

Стало відомо, що незалежність ЗМІ – не вікторія, а проблема. Голос у ЗМІ є, але він не завжди чистий.

Щоб не заглиблюватися у проблему, завершу таким фактом: на виході влада отримала потужний сигнал, який засвідчив: протестний потенціал в українському суспільстві є значно вищим, ніж вважалося раніше. І зовсім не факт, що вже найближчим часом його не прорве ще в якомусь тонкому місці.

Українські радикали і змі-підспівувачі тут згадують про реакцію Заходу і про наслідки, та чомусь мало хто зупиняється на тому, що «протестний нарід» не сприйняла велика частина суспільства, бо НАБУ досі не стало символом боротьби з корупцією, а швидше – навпаки.

А от на гостру проблему з підростаючим поколінням вказали тисячі громадян, і саме це увійде найболючішою сторінкою в історію, адже збагненно вже, чому молоді люди легко піддаються на вербування агентів фсб і підпалюють залізничні шафи, авто військових, підривають ТЦК, наводять ракети і шахеди на міста тощо. Чому у самоволках у нас зо дві армії військовослужбовців. Про ухилянтів годі вже й згадувати.
Ворог працює. Професійно знаходить наші болючі точки і вміло тисне на них.

Нагадування про те, що не воюватимеш у своїй армії – воюватимеш у війську ворога, не працює.

А що у нас працює? Патріотизм! Наснага тих, хто з перших днів на фронті і готовий захищати Батьківщину до останнього подиху. Картонки на це не підуть. Теж зрозуміло.

З активізацією політичного життя в Україні, попри війну, стали помітними прояви старих сценаріїв. Найгіршим з них, а можливо, фатальним для країни, стане технічний переворот і зміщення президента.

У чому ж причина такої ненависті до Володимира Зеленського, який за найгірших обставин організував оборону країни, сформував нову проукраїнську міжнародну коаліцію, зрештою довів, що особисто не є корумпованим.

Справа в тому, що замахнувся на стару систему і «прикоритний» істеблішмент.
Кланово-олігархічна система система проґавила Зеленського. Була надія, що Зеленський, не маючи досвіду й команди, не впорається і сам попроситься з влади.
Певні сили в Києві й уся Москва однаково чекали провалу Зеленського. Після провалу перемовин у Парижі, проте, стало зрозуміло, що ні про реванш Порошенка, ні про тиск Путіна на Україну з президентом Зеленським треба забути. Потрібно зосередитися на його дискредитації та усуненні від влади.

Нелюбов до Зеленського в ображеної категорії усунутих навіть під тиском війни нікуди не поділася. Вона «спала» і була готова будь-якої миті спалахнути. Вона тліла і проявлялася лише у вигляді хвилі бруду в соціальних мережах. Що дозволяло «тримати в тонусі» поляризоване суспільство.

Проти влади, виявилося, можна каналізувати все, що накопичилося за три з половиною роки війни: втому від війни, несправедливу мобілізацію і навіть спроби оптимізувати роботу державних органів.
«Опозиції» і російській пропаганді майже вдалося перекласти відчуття втоми від війни навіть не на команду Зеленського, а на нього особисто. Ніби генерал Залужний не причетний до помилок у мобілізації, а правоохоронні структури — зразок виконання покладених на них функцій.

На щастя, основні залпи по Зеленському пролунали після того, як президент Трамп переконався, що Путін не хоче миру, а просто водив того за ніс, цинічно бомбардуючи мирні українські міста.

Спроби росіян та українських реваншистів показати американцям, що головною перешкодою для встановлення миру є Зеленський, провалилися.

Чинник Єрмака також відіграв провідну роль у тому, що Зеленському вдалося зберегти владу і вистояти під ударами. Він був міцною опорою президента й вправним автором багатьох міжнародних успіхів України.

Саме через атаки на Єрмака, замовні статті у світовій пресі та звинувачення в присвоєнні ним невластивих функцій робиться спроба ослабити Зеленського. Ці сили розуміють, що, не поваливши Єрмака, важко буде впоратися із Зеленським.

Звичайно, Зеленський також помиляється. «Деколи робить різкі заяви, приймає категоричні рішення, — вважає політолог Василь Расевич. — Мириться з несправедливістю, хоч розуміє, що можна програти все. Чи варто все списати на умови воєнного часу? Ні. Президент Зеленський потребує справжньої опозиції, яка б конструктивно критикувала і вказувала на неправильні дії. Але яка не брала б участі в реалізації таємного перевороту.
Погодьтеся, плани і дії мають бути продиктовані любов’ю до України, а не ненавистю до Зеленського».

Будь-яка криза – це нові можливості. Успіх – це здатніcть крокувати від oднієї нeвдaчі до іншої, нe втpачаючи ентyзіaзму.

Не втрачаймо надії.

Іван Вознюк

Від УСІМ:

Іван Вознюк — очевидний симпатик В. Зеленського. Схоже на те, що він не все знає або й не розуміє про Зеленського як особистість та яко президента України. Його думка, однак, заслуговує того, щоб з нею ознайомилися наші читачі.