НА ХІБА ТАКА СИСТЕМА, ЩО ВОЮЄ ПРОТИ МЕНЕ?!
1 min read
Два тексти Владислава Смірнова
1.
Принцип: не люди — система є головним агентом руйнування
Україну руйнують не окремі зрадники
Її руйнує форма влади, в якій зрадник не лише може вижити — а й процвітати.
Проблема не в прізвищах. Проблема — у структурі, яка не унеможливлює зло, а навпаки, відтворює його як норму.
Це система, в якій:
– спецслужби існують поза законом, без парламентського контролю і цивільного нагляду, виконуючи політичні замовлення під прикриттям безпеки;
– лояльність до Росії ховається за гаслами патріотизму, а агентура не боїться люстрації, бо її просто не проводили;
– судова гілка живе в режимі кланів, де «свої» не судять «своїх», а вироки — це результат дзвінка, а не закону;
– демократія перетворена на виставу: є вибори, є інституції, є риторика — але немає впливу народу на рішення;
– корупція не карається, а перерозподіляється, бо механізми контролю або зруйновані, або підпорядковані тому ж самому центру впливу.
Це — не система, що десь дала збій. Це система, яка працює проти суспільства за замовчуванням. Тому боротьба з окремими зрадниками — лише боротьба з симптомами.
Справжнє лікування — це хірургія самої структури.
Не можна вирішити цю кризу новими обличчями в старій архітектурі. Бо стара архітектура породить нових зрадників.
Не люди творять систему — система відбирає потрібних їй людей. І якщо система токсична — вона токсичними робить навіть найкращих.
Тому потрібна не ротація, а ревізія самої форми влади:
– нові правила;
– нова підзвітність;
– нові запобіжники;
– нова культура відповідальності
- стартегія і доктрина перемоги України у війні з московією
Без цього — жодна сама по собі люстрація не допоможе. Бо люди міняються, а форма — репродукує себе.
2.
Не президент, а охоронець системи: як Зеленський закриває двері європейському майбутньому України
Протест, який влада не передбачила
У новітній історії України ще не було події, яка настільки кардинально змінила би диспозицію влади та суспільства, як триденні стихійні молодіжні виступи в липні 2025 року. Це був не черговий флешмоб. Не акція опозиції. Не кампанія «за» чи «проти». Це було — відторгнення. Рефлекс, що відмовився бути знеболений. Суспільство, яке більше не бажає підкорятись владі, яка зрадила.
Коли президент підписав закон, що знищує незалежність НАБУ і САП, — він, можливо, вважав це звичною політичною процедурою. Черговий договірняк. Черговий крок у захист своєї команди. Але те, що виглядало як звична зачистка, стало останньою краплею для цілого покоління.
На вулиці вийшли не політики, не ветерани, не лідери думок. Вийшли ті, хто не голосував за Зеленського. Ті, хто не дивився «Слугу народу». Ті, хто не дивиться телемарафон і не вірить в кешбек від президента. Вийшли ті, кого не інфікували 5 років постійним страхом: ті, хто ще не втратив рефлекс свободи.
І що найважливіше — вийшли ті, для кого незалежна Україна — не романтична мрія, а раціональний вибір покоління. Покоління, яке знає, що корупція в тилу вбиває так само, як ракета на фронті. І якщо сьогодні не зупинити інфільтровану державу, завтра не буде кому її захищати.
Політична архітектура зради
Щоб зрозуміти, чому закон про підпорядкування НАБУ та САП Генеральному прокурору став детонатором повстання, варто розібрати не тільки подію, а й логіку, яка її породила.
Закон було підписано Зеленським миттєво, без паузи, без консультацій, попри очевидні юридичні і політичні ризики. Його не підтримала Європейська комісія, проти виступили депутати Європарламенту, вийшли офіційні заяви G7. Але ключове — його не підтримало суспільство.
Він став кульмінацією процесу, що тривав роками: перетворення держави на вертикаль особистої влади — без відповідальності, без підзвітності, без кордонів.
Ідеологічно цей закон був не про антикорупцію. Він був — про виживання режиму. Коли справи наблизились до Чернишова, Шурми, Міндіча — у команді Зеленського не залишилось простору для маневру. Замість того, щоб допустити правосуддя, влада обрала шлях закриття системи.
Ще страшніше: після скандалу із Шурмою, де в обшуку брали участь німецькі правоохоронці, влада не ініціювала перевірку. Вона ініціювала законодавчу зачистку. Це — акт самозахисту мафіозної структури, яка втратила обережність.
Єрмак: не тінь, а менеджер проекту Малоросії
У центрі всієї конструкції — Андрій Єрмак. Не як голова Офісу, а як фактичний координатор держави. Як хребет нової надолігархії з мільярдами на контролі — з безмежним доступом до рішень.
Саме він контролює призначення, відставки, лояльність. Саме через нього проходить кадрова політика в СБУ, Генпрокуратурі, Кабміні, РНБО. Саме він створює інфраструктуру прийняття рішень, у якій немає місця для парламентаризму, контролю, навіть зворотного зв’язку.
І найнебезпечніше — те, що його стиль, структура впливу, інформаційна тактика — це калька з російської політичної моделі. Централізм, ручне управління, атакувальна риторика, репресії під прикриттям «державної безпеки», контроль за опозицією під приводом «зовнішнього впливу». Це — не випадковість. Це — інсталяція Кремля, тільки в українському форматі.
У такій архітектурі не існує правди — існує лише дозволене. Не існує права — лише інструкція. І це вже не українська держава. Це її імітація.
Зеленський: добровільна підпорядкованість
Зеленський на відміну від Єрмака, не виглядає відкрито московитським агентом. Але його вчинки — це вчинки людини, яка ніколи не відчувала себе частиною українського культурного, інформаційного контініуму. В його реакціях, у структурі мислення, у всьому стилі поведінки — психологія радянської дрібної людини. Його політичний характер — це не ідеологія, а страх. Його рефлекс — не спротив тиранії, а покора сильнішому.
Це — типовий продукт пострадянського телевізора. Малорос. Манкурт. Людина, яка не мала ідентичності, тому прийняла чужу. Його культурна оболонка — з КВН, з московських сценаріїв, з фрази «какая разніца». Йому ніколи не боліла Україна, бо він ніколи не жив у категорії «ми» — тільки в категорії «я і моя команда».
Коли Зеленський підписав закон про підпорядкування НАБУ — він зробив це не з примусу. Він зробив це як хтось, хто не бачить різниці між державою і корпоративною лояльністю. Його минуле — це шоу, його теперішнє — це страх втратити керовану декорацію.
Йому не потрібна система правосуддя. Йому потрібна система захисту близьких. Не Конституція — а комфорт. Не свобода — а тиша в офісі.
Він не пішов у відставку після скандалів. Він не вибачився перед суспільством. Він не запропонував змін. Він дав наказ. І в цю мить остаточно проявився не як президент, а як маленький радянський вождик, що ховається за ширмою війни, бо не знає, що таке республіка. Він став носієм страху, замкнутого в кабінеті.
Обшуки у оточення президента як причина і наслідок
Коли НАБУ провело обшук у Ростислава Шурми, це не було пересічною справою. Це був удар по центральній фігурі кулуарної економіки Банкової — людині, яка мала прямий доступ до бюджетних рішень, інвестпроєктів, внутрішніх перемовин із Заходом і багаторівневої системи тіньового впливу. Його обшуку не могло бути без політичної санкції, і водночас — він був сигналом: «антитіла ще працюють».
Разом із цим обшуком з’явилася інформація про справи по міністру Чернишову, який курував розподіл коштів на відбудову, — імовірно, з розкраданнями на мільярди. Третім «недоторканним» у цій історії був Тимур Міндіч — співвласник «Кварталу 95», особа з тісними діловими зв’язками із Зеленським ще з 2000-х. Саме йому приписують участь у схемах із закупівлі дронів та логістичних контрактів в оборонці.
Ці три точки — Шурма, Чернишов, Міндіч — утворили святу трійцю страху Банкової. Саме тому відповідь не забарилася: 263 голоси в Раді, блискавичне підписання президентом, інформаційна кампанія про «неефективність НАБУ», хвиля публічних звинувачень з боку ОП.
Тому — ні.
Не буде діалогу. Не буде відповіді. Не буде цитування.
Моє ім’я — більше не ваша трибуна.
Мої тексти — не ваш тренажер для вивищення.
Моя робота — не ваша підстилка.
Опір системи
У відповідь на спробу правоохоронної системи доторкнутися до оточення президента — система оголосила війну тим, хто це дозволив. Паралельно провели обшуки в більш ніж 70 співробітників НАБУ.
Використано СБУ, ДБР, навіть підрозділи МВС. Це була силова демонстрація з боку режиму, що готовий знищити інституцію лише за сам факт її ефективності.
Ці дії мали подвійний сенс: внутрішній — деморалізувати НАБУ і САП, вивести з ладу керівні ланки, та зовнішній — надіслати сигнал: «будь-який спротив буде покараний». Формальним прикриттям стала вигадана «загроза російського впливу в НАБУ», яку публічно озвучив керівник СБУ Малюк — без фактів, без доказів, на рівні вигадки.
Це — не боротьба з «іноземним впливом». Це ліквідація альтернативи.
Урок для Заходу і сигнал для суспільства
Посли G7, які намагалися вплинути на процес, були фактично ізольовані в Офісі Президента. Їх заблокували фізично, відібрали телефони. Це стало не просто дипломатичним інцидентом — це стало символічною кульмінацією: влада ізолюється не тільки від опозиції, а й від Заходу, від принципу взаємної поваги, від самої ідеї зовнішньої підзвітності.
Це була демонстрація не суверенності, а параної. Не сили — а вразливості. Банкова, яка ще донедавна ходила за підтримкою в усі столиці, раптом виявилася нездатною навіть витримати діалог. Вони перетворили дипломатичні канали на замкнені кімнати.
Це був жест режиму, який боїться не бунту, а дзеркала. Бо Захід став цим дзеркалом. І воно показало: симуляція реформ, фасадна демократія, ручне правосуддя — вже не прокатують. Уперше за довгий час питання України у західному кабінеті — не про допомогу, а про довіру.
І тепер вибір не в ЄС. І не у МВФ. Вибір — у нас. У громадян, які більше не можуть бути статистами при великому спектаклі.
Чи дозволимо ми перетворити себе на країну, де правду визначають в офісі без вікон, а суд — це клонована прокуратура? Де дипломат — це ворог, а агент — це будь-хто, хто ставить запитання? Чи погодимось, що Зеленський і Єрмак мають право вирішувати, хто з нас українець, а хто — «інспірований агент»?
Молодь вийшла не за НАБУ
Вони вийшли за себе. За те, щоб мати майбутнє в Україні, а не в симуляції. За те, щоб більше ніхто не видавав зраду за стабільність, а страх — за політику. За те, щоб слово «Україна» знову мало зміст, а не лише фон для політичних декорацій.
Їх не хвилює технічна архітектура антикорупційних органів. Їх не цікавлять юридичні тонкощі про підслідність чи процесуальну автономію. Їх хвилює одне: влада, яка вбиває довіру. Влада, що краде під час війни, бреше під телекамери й намагається захищати друзів замість нації.
У влади був шанс зробити крок назад. Визнати помилку. Почати діалог. Але вона обрала інше: зачищення. Залякування. Обшуки. Анонімні вкиди. І що найгірше — мову Кремля. Мову, в якій «ворог» — це опонент, а «захист держави» — це знищення громадянських прав.
Вони сказали: не погоджуємось. І зробили це без прапорів, без сцени, без гасел. Без партій і без меседжбоксів. Це й було справжнім республіканським актом. Актом незалежної політичної дії в умовах симуляції державності. Без мандату, але з правом. Без фінансування, але з гідністю. Без підтримки медіа, але з власним голосом. І цей голос уже не заглушити.
Що далі..?
Ми на межі розриву. Не лише політичного, а й етичного. Суспільство вперше після 2019 року (вибору Зеленського) сказало: нам не все одно. І це вже не емоція. Це — політична емансипація. Громадяни відчули себе не підданими, а носіями влади. І в цьому — загроза для режиму, що звик трактувати мовчання як мандат.
І тепер питання не у Зеленському. Не в Єрмаку. А в нас. У тому, чи вистачить нам сил і ясності вимагати не чергову рокіровку прізвищ, не ротацію в стилі «нових облич», а відновлення принципу: влада підзвітна, народ — джерело, Конституція — не декорація.
Бо суть не в корупції. І не в дронах. А в тому, що державу захопила група, яка боїться українців більше, ніж росіян. Бо українець здатен запитати, засумніватися, вимагати. А росіянин — ні. Саме тому влада будує державу не для нас, а під себе.
Владислав Смірнов
Від УСІМ:
Так, Система справді підминає усе під себе. А що ж ви хотіли від авторитарно-тоталітарного радянського суспільного устрою, якого Україна так і не змогла і не захотіла змогти позбутися за 35 років своєї суверенності?
НРУ, який був рушійною силою подій 1989–1991 років, не хотів навіть обговорювати ідею системних устроєвих змін і наслідувати приклад Чехословаччини.
Усі наступні політичні сили, які приходили до влади із різними президентами на чолі, також навіть не думали про нагальність устроєвих змін. Більше того — ми спостерігаємо уперте іґнорування або й відторгнення самої ідеї, і ця тенденція переходить із покоління в покоління, ставши закономірним фактором розвитку України.
Зараз усі волають про необхідність зміни системи урядування, не розуміючи, що цю систему не можна змінити, залишаючись у радянській системі координат, тобто не змінюючи суспільного устрою.
Для зміни устрою необхідний високий рівень національної свідомості й громадянської зрілості (відповідальності) суспільства. Але ж ніхто не хоче займатися україноцентричною освітою й просвітою, бо інфантильним суспільством легше маніпулювати тим, хто прагне владних змін, щоб зайняти місце серед тих, на кого вони зараз враждують.
До речі, завбачливі більшовики криміналізували саме посягання на встановлений ними суспільний устрій, але не криміналізували бандитські (мафіозні) методи зміни влади в своїй партії, а відтак і в державі. Україна зберегла це у своїй Конституції. Цього більшовицького фортелю не помітили навіть діаспорні правники із західною освітою, які брали участь у випрацюванні цієї Конституції.
Я з інтересом стежу за публікаціями безумовно тямковитого Владислава Смірнова. Зауважу, що він не любить, щоб його гладили проти шерсті — чинить опір і часом навіть ображається на критичні зауваження й поради. Тому продовжує повторювати свої помилки методологічного характеру.
Учора я спіймав себе на думці, що публікації В. Смірнова дуже нагадують мені чийсь досвід, який я вже спостерігав. Згадав — Олександра Полянського, який так само вирізнявся своєю аналогічною кмітливістю й активністю, з якою він продукував пару років тому свої тексти, а потім ущух і, схоже, більше не проявляється.
Мої радники-порадники підказують мені, чиї це люди, з рукава чиєї шинелі вони виходять. Прізвище не називаю, бо сам я (поки що) не певен, що так воно і є насправді.
Володимир Іваненко
З коментарів:
Владислав Смірнов: Volodymyr Ivanenko Пане Іванов,
дякую за вашу постійну увагу до моїх текстів. Але змушений прямо окреслити межу.
Ваші публічні коментарі давно перестали бути критикою. Це — форма ієрархічного нав’язування, де автор не сприймається як рівний, а розглядається як молодший, що «не дотягує», «не витримує» і «не розуміє природи війни».
Особливо промовистий ваш натяк про «шинель».
Це — не спостереження. Це риторична інсинуація: ви не називаєте прізвищ, не висуваєте прямих звинувачень, але м’яко розпорошуєте підозру — так, щоб кожен міг «зчитати» потрібне. Це — форма напівпублічного доносу, завуальована під доброзичливість.
Я не з чужої шинелі. І точно не з вашої.
Моя позиція — не продовження чийогось рукава, а результат самостійної роботи. Я не виходжу ні з чиєї тіні, бо ніколи в неї не заходив. І тому просив би утриматися від подібних натяків.
Якщо маєте методологічні заперечення — висловлюйте їх по суті. Якщо бачите проблеми в логіці чи фактажі — обґрунтовуйте. Але будь ласка, не замінюйте дискусію тонкими формами дискредитації, які ближчі до інструментів психологічного тиску, ніж до аналітики.
Я працюю публічно. Під власним іменем. Відповідально — і не за чийсь сценарієм.
А ось вам, можливо, справді час вийти з шинелі — і навчитися розмовляти як рівний із рівними. Не через натяки. Не через зверхність. А прямо.
З повагою,
Владислав Смірнов
Володимир Іваненко: Ну, от маємо черговий приклад елементарного несприйняття критичних спостережень і зауважень, висловлених навіть у непрямій, узагальненій і цілком нейтральній формі. У відповідь — інвектива із спалахом емоцій і категоричного відторгнення сказаного.
А чому б натомість не зупинитися, набрати в легені свіжого повітря й замислитися над суттю критичного зауваження — для свого ж добра?
Нагадаю, що я «говорю мовою упевненої у своїх поглядах людини» (Леся Українка), які сформувалися в результаті поєднання моєї ґенетичної памʼяті, родинного виховання, освіти, життєвого, журналістського й наукового досвіду, сумління (совісті) й багаторічних роздумів над проблемами, які я обговорюю.
Так, багатьом здається, що мої тексти є аж надто категоричними й навʼязливими. Звісно, це можна зрозуміти і пояснити на мій тривалий професорський досвід, який за визначенням має сприйматися як менторський. Нічого злочинного чи поганого в цьому немає, особливо — якщо ви хочете у мене повчитися.
Мій стиль викладу (я уникаю емоційно забарвленої лексики, стараюся писати по-діловому, ба навіть сухо) у книжках, статтях і в соцмережевих нотатках не має на меті навʼязувати комусь свою думку. Це ж не особисте спілкування, коли слухача чи учня можна справді примусити чинити так, йому кажуть (у монастирях задля примусу до послушництва практикують навіть застосування палиць).
Отже, читачі моїх текстів мають право погоджуватися чи не погоджуватися зі мною. Я вдячний тим, хто погоджується зі мною й поширює згенеровані мною думки. Мені дуже прикро, коли мене плагіатять, використовуючи мої напрацювання без посилань, бо «не хочуть робити [мені] рекламу».
Якщо ж ви не погоджуєтеся зі мною, я відкритий до найгострішої дискусії, але для мене важливо, щоб ви арґументували свою незгоду зі мною й бодай спробували переконати мене в моїй помилковості або захистити свою позицію.
На жаль, так не буває. Натомість на мене спрямовують зливу емоційно наснажених інвектив і провокують мене на зʼясування стосунків на особистісному рівні. Суспільно ж важлива проблема просто знімається із обговорення.
Ось і в даному конкретному випадку я кажу:
Перше: молоді люди, нічого доброго із наведенням омріяного вами порядку в Україні не вийде, поки ви не застановитеся на необхідності заміни авторитарно-тоталітарного радянського суспільного устрою якісно новим суспільним ладом, заснованим на українських національних традиціях і звичаях.
Друге: системні устроєві зміни можна здійснити лише за однієї умови — піднесення рівня національної свідомості й громадянської зрілості (відповідальності) українського суспільства. Цього можна досягти за допомогою україноцентричної освіти й просвіти, а також україноцентричної системи ЗМІ.
Третє: здійснення системних устроєвих змін уможливить створення якісно нової системи урядування, яка прийде на зміну адміністративно-командній системі радянського типу.
Четверте: системні устроєві зміни, створення добре структурованого громадянського суспільства (наразі такого в Україні немає), відродження національних традицій і звичаїв (зокрема, і звичаю — жити по совісті) та інші зміни дадуть вам змогу знизити рівень корупції до мінімального рівня (на сьогодні корупція в Україні охоплює всі верстви суспільства, тобто не тільки владу).
Що образливого для вас, пане Смірнов, є у цих моїх настановах?
Нічого. А якщо нічого, тоді чому вам не замислитися над цими речами і зробити для себе (не для мене ж!) якісь висновки?
Якщо ви сприймаєте усе сказане мною так болісно і не маєте аргументованої відповіді на мою критику ваших публікацій, я у мене закрадається цілком підставна підозра, що все чи більшість того, що публікується під вашим іменем є продуктом не вашого розуму, а прихованих сил, які стоять за вами і які тоді мають рацію мої радники-дорадники, називаючи мені конкретне імʼя режисера-постановника.
І останнє: якщо ви справді хочете добра для України, ласкаво запрошую до мого Методолоґічного Семінару, але за умови, що вам доведеться прийняти моє менторство.
Слава Україні!
Владислав Смірнов: Я не відповідатиму вам більше. Бо ваш стиль — це замкнене коло зверхності. Ви чуєте лише себе. Ви цитуєте лише себе. І навіть критика для вас — ще один шанс нагадати, що у вас є книжка.
Тому — ні.
Не буде діалогу. Не буде відповіді. Не буде цитування.
Моє ім’я — більше не ваша трибуна.
Мої тексти — не ваш тренажер для вивищення.
Моя робота — не ваша підстилка.
Цим текстом я:
• забороняю публікувати будь-які мої статті, пости, дописи, уривки або аналітичні фрагменти на ресурсах, контрольованих або афілійованих з вами, без прямої письмової згоди автора;
• забороняю будь-яке публічне згадування мого імені в контексті ваших “післямов”, “аналітичних доповнень”, семінарських тез чи повчальних коментарів;
• вважаю будь-яке подальше порушення цієї заборони — публічним порушенням авторських прав і політичного самоствердження. І в бан.
Володимир Іваненко: Ну, що тут скажеш у відповідь людині із авторитарно-тоталітарного радянського минулого, яка виросла в незалежній Україні? Сумно… Але ж який повчальний приклад і свідчення того, що в українському суспільстві не скоро можна сподіватися на системні й невідворотні устроєві зміни.
