ПАРАДОКСИ РАДЯНСЬКОЇ ТРАДИЦІЇ

Україна і українці продовжують утримувати своїх душителів

Я давно вже намагаюся спонукати наш люд до справді серйозного обговорення цього явища.

Остання моя публікація на цю тему — спогади й передмова до збірки спогадів і матеріалів «Памʼяті Василя Яременка». У цій публікації я ділюся як власним життєвим досвідом, так і узагальненнями.

У цій книжці вміщено також і розвідку прикарпатського автора, який ретельно дослідив документи Галузевого архіву, у фондах якого зберігаються численні документи про використання спецслужбами діячів науки і культури, зокрема й документи про причетність Яременка до вилучення радянською спецслужбою рукопису Юрія Бадзя «Право жити».

Ми чимало знаємо про співпрацю з КДБ Драча, Жулинського, Коротича, Яворівського та інших діячів науки і культури. Ніхто з них не покаявся і навіть не пошкодував — наче так і повинно було бути.

Є у цієї проблеми й інший бік, про який ми навіть не згадуємо, а його-то також треба аналізувати і осмислювати, називаючи імені і прізвища.

Йдеться про офіцерів КДБ, які займалися вербуванням і опікувалися своїми інформаторами, «сексотами» й «агентами».

Чимало з них після розпаду СРСР залишилися «на службі» в СНБУ/СБУ. Що мене бентежить, так це те, що ніхто із них не набрався сміливості вийти на люди і — якщо не покаятися, то бодай пошкодувати.

Більше того, якщо навіть когось із них пробуєш приперти до стінки, вони не так, щоб ошкірюються, але спокійно стають на захист «служби», кивають на закони й нормативні документи, які начебто виправдують їхні дії. Їм навіть невтямки, що передусім ідеться про МОРАЛЬНУ відповідальність, але ДОКОРІВ СУМЛІННЯ вони не відчувають.

Воістину: «рицарі бєз страха і упрьока». Навіть через 35 років після розпаду «совка».

Це — те, що треба сказати про спецслужби СРСР та їх традиції в незалежній Україні.

***

Спорідненою є також тема суддів, які за СРСР засуджували українських патріотів за сфабриковані спецслужбами злочини, а потім продовжували свою фахову карʼєру в незалежній Україні і, вийшовши на «заслужений відпочинок», жирують, одержуючи неймовірно високі пенсії.

Володимир Іваненко

***

Агенти КДБ серед нас — за якими ознаками їх розпізнати?

Днями відбулася дуже цікава дискусія чому українські письменники радянських часів фактично не мали шансів уникнути співпраці з КДБ (див.: В фейсбуці лунають палкі дискусії через публікацію даних, що нібито письменник Володимир Яворівський (1942–2021) був “агентом КДБ”.

Причина є дуже простою: ти або співпрацюєш з органами державної безпеки, або держава не видає твоїх книжок.

Причому, сама процедура вербовки була дуже творчою – ніхто нікого не примушував щось підписувати: літераторів, з урахуванням їх психологічних особливостей, підводили до думки (інколи під час спільного розпиття спиртних напоїв до яких письменники були дуже охочими) що співпраця з органами є дуже шанованим обов’язком кожного радянського громадянина спрямованим на захист інтересів соціалістичної Батьківщини і трудового народу.

Варто зазначити, що розписка сама по собі не є доказом активної співпраці, адже не всі реально виконували завдання. Важливими є лише матеріали агентурної справи: донесення, звіти про виконані доручення, оперативні матеріали, оцінки кураторів, результати роботи…

Важливо й те, як колись завербована людина поводиться зараз, адже недарма кажуть “колишніх агентів не буває”.

Радянські люди вміли розпізнавати кгбшних інформаторів за багатьма ознаками. Пам’ятаєте скандал з народною артисткою України Ларисою Кадочниковою, яка під час церемонії вручення премії Сергія Параджанова зухвало відмовилася говорити українською мовою?

Тоді ніхто не звернув увагу на важливу деталь з її біографії.
Кадочникова стала знаменитою не через свою епізодичну роль Марічки у фільмі «Тіні забутих предків», а завдяки тому, що вона багато подорожувала за кордоном де представляла цей видатний фільм на кінофестивалях.

А чому фільм представляла вона, а не режисер Сергій Параджанов?
А тому що його як і актора Івана Миколайчука не випускали, бо вони вважалися неблагонадійними через те що не співпрацювали з КДБ.
В часи СРСР неможливо було поїхати за кордон з важливою ідеологічною місією без співпраці з органами державної безпеки.

Тому щодо Кадочникової все зрозуміло – питання лише чи це вона “стукала” на Параджанова і Миколайчука, щоби самій поїхати за кордон.
Інтересно було би подивитися її агентурну справу, але спецслужби ніколи не здають своїх агентів щоби не втратити їх довіру.

До речі, її зухвала поведінка з відмовою говорити українською, повністю співпадає з головним завданням рашистської агентури — збереження і просування російського язика в Україні. Бінго!

Отже, кількість інформаторів КДБ у СРСР була просто шаленою — вони були майже в кожному колективі. Перебування на багатьох посадах також було неможливим без співпраці з чекістами. Тому людям доводилося вміти розпізнавати їх за певними ознаками, щоб уберегтися і не зіпсувати собі все життя.

У цьому сенсі дуже корисно ознайомитися з одним епізодом на “плівках Мельниченка” – розмова Леоніда Кучми із керівником Державної податкової адміністрації Миколою Азаровим 30 серпня 2000 року.

Азаров: Ну, я Петю повоспитываю, потому что, если Петя по молодости…
Кучма: Да нет, он не такой уж простой.
Азаров: Не такой уж простой.
Кучма: Ты знаешь, что он заканчивал?
Азаров: Что?
Кучма: Институт международных отношений.
(Пауза).
Кучма: А если ты задашь такой вопрос Литвину, то он скажет, что каждый студент там практически был агентом КГБ. Каждый студент был негласным агентом. С них брали подписочку – и все. Давай, не затягивай время…

Отже, і сьогодні корисно вміти розпізнавати агентів і інформаторів КДБ.

І ось що цікаво: ніхто з підозрюваних в стукачестві не зробив “камінг-аут” і публічно не заявив “Мене по молодісті примусили написати розписку про співпрацю, про що я щиро каюсь, але я нікого не здавав ні на кого не стукав, ніяких відомостей гебні не повідомляв, визнаю помилки і порвав із минулим”…

Як це пояснити?

Микола Чорний

***

Долі суддів, які засуджували патріотів України

Прочитала дуже повчальну книжку Лесі Бондарук «Справа Гончарука»: Останній розстріляний повстанець». Ідеться у цьому історичному дослідженні про біографію Івана Гончарука («Лісового»), який отримав після закінчення німецько-радянської війни термін у 20 років за участь в УПА, відбув 11 з них на Колимі в таборах, згодом повернувся в Україну. Одначе у 1987 КДБ почало фабрикувати проти нього нову справу за старими обвинуваченнями. Авторка достеменно розбирає хід судового процесу у Камінь-Каширському, коли суддя Борис Плахтій виніс йому вирок — розстріл. Івана Гончарука розстріляли у Києві у 1989 році. Через 35 років одну з вулиць Камінь-Каширського названого на його честь. Здається, справедливість відновлено. Однак це не так. Суддя Плахтій доживає віку у добрі й пошані. Вийшовши на пенсію, він звернувся до суду з вимогою перерахувати йому пенсію, з 2021 отримує від України щомісяця 202 тисячі грн. Це саме він і його колега Сергій Кіпень підписували десятки справ проти воїнів УПА і сотні документів чи відмов у їхній реабілітації. Вони вершили радянське правосуддя, але ще у 2016 році їхні ж кришталево чисті колеги з Волинського апеляційного суду вітали Плахтія з Днем захисника України, що припадає на день народження УПА. Путін, звичайно, злочинець, москалі — мерзоти. Але хто ж ми такі, якщо дозволяємо діятися такому цинізму, такому беззаконню на своїй землі? Книжка дуже повчальна. Зло не має дна. І кожний з нас причетний до нього, бо хтось не знав, а хтось і не хоче знати. Одначе заплатять за це зло всі. Нинішня війна — це також наслідок облизування плахтіїв-кіперів, діти яких продовжують нести правосуддя в маси, дякуючи своїм батькам за вишкіл.