СЬОГОДНІ — ВСЕСВІТНІЙ ДЕНЬ БІЖЕНЦІВ – УСІМ

Хоч українців і називають біженцями, але ми такими не є. Ми всі — у статусі тимчасового захисту. Яка різниця? Статус біженця приводить до легалізації в приймаючій країні, статус особи з тимчасовим захистом — ні.

Що це означає? А це означає, що зачепитися чи легалізуватися зможуть хіба ті, хто дуже-дуже постарається. Тобто ми всі — у дуже хиткій позиції. Наче в ЄС це питання обговорюється, я нюансів саме по ЄС не знаю, бо була в UK та USA.

А яке ж тло у нашого біженства?

Кволі голоси про те, що потрібно повертати “біженців” і про кризу на ринку праці та демографічну кризу тонуть у звинуваченнях про те, які біженці “не такі”. Дії української влади щодо “біженців” – абсолютно ганебні. Мало того, що дуже багато послуг не можна отримати дистанційно (як от — оформити допомогу на відбудову будинку, я це знаю по собі), мало того, що діти, які поєднують навчання там і тут часто не отримують підтримки від української школи; чоловіки, які не є порушниками закону, опинилися в опалі та розплачуються за порушників лише за фактом належності до статі (тут моя б феміністична ідентичність мала б чманіти від щастя, але ніт, бо я за справедливість); постійно звучить риторика від української влади на тему: закликаємо владу приймаючих припинити підтримку українських біженців… Ну круто, чо.

І тотальне, тотальне знецінення досвіду та викликів вимушених мігрантів.

І оце саме цим намагаються нас повернути (і це я лише пройшлася по вершечку айсберга). Особливо прикольно весь час памʼятати, що на внутрішніх переселенців 2014-2015 років забили великий болт і ніяк (або практично ніяк) не допомагали. І зараз було б так само: “біженців”, які повернулися, не було б де селити, не було б роботи, дітей було б практично нереально запхнути в навчальний заклад, а там на них чекав би булінг та неприйняття…
І що далі? Що далі? Що з тими біженцями, які втратили житло чи чиє місто стерли чи чиє усе минуле життя лежить за завісою окупації? Куди їх?

Як воно бути вимушеним мігрантом, коли економічні мігранти тебе хейтять за те, що тобі все прийшло за спрощеною процедурою; українці, що лишилися, хейтять за те, що ти “жируєш” за кордоном (щиро бажаю тим, хто так кажуть, “пожирувати” в умовах пересічного “біженця”); влада створює перешкоди перебуванню за кордоном, але при цьому не займається підтримкою на місцях (спитайте у ВПО!); місцеве населення не розуміє, чому ти претендуєш на гарні посади, не виглядаєш як біженець і смієш морду кривити на московитів…
Ну взагалі крута ситуація, от хоч стій, хоч падай 🙂 Жируємо тут, “звалили”…

Про ставлення українців до нас промовисто можна побачити через те, що розповідають діти на фокус-групах:

«В ТікТоці це було про Захід-Схід [України], про біженців теж саме, що типу російськомовні – це не біженці, навпаки. Це було про тих, хто живе, як це, ну в інших країнах теж саме було. Що вони зрадники. Що не в Україні. Або хто хоче поїхати, то теж саме» (хлопчик, 12 років, офлайн, Вінницька обл.)

“Писали, що це вже не українці, які з’їхали з України, та все наче”. (дівчинка, 14 років, онлайн, Одеська обл.)

Я пояснюю цей хейт російською пропагандою, яка грає на наших цінностях та груповій належності.
Я багато пишу на цю тему, закликаючи навіть не до зміни поведінки, а до того, аби усвідомлювати, чому цей хейт є і чому так хочеться написати щось образливе в коментарях чи поширити пропагандистську картинку (можу зробити ще один окремий пост про це).

Досвід міграції і без того дуже складний, а досвід біженства ускладнюється ще тим, що ми цього не обирали, не планували та не готувалися.

Я ніколи не пробачу державі те, як вона повелася із вимушеними мігрантами. Бо одна справа — це розганяти хейт під впливом пропаганди (я бачу і розумію, як це працює). А інша справа — возвести цю нетерпимість на рівень державної політики.

Ну, з днем нас, сестри та брати по долі.

(Ілюстрація —АІ)