У ПЕРЕДЧУТТІ ІНФОРМАЦІЙОГО БАТЛУ

Чи є надія побачити «битву інформаційних титанів» Портникова і Арестовича?

Не хотілось мені торкатися гучної дискусії Юлії Латиніної і Віталія Портникова. Я до останнього відтягував перегляд цієї програми з кількох причин. Першою причиною є та, що з Віталієм я знайомий особисто, — багато років тому ми працювали в газеті «Молодь України». Друга причина така, що не хочеться бути популістом і підігрувати комусь конкретному, а це, звичайно ж, викличе чимало негативу на мою адресу.

І все ж, оскільки ця тема розрослался і заполонила собою інтернет-простір, то і я відзначу кілька штрихів, на які чомусь ніхто не звернув увагу.

Перше. Уся ця дискусія зовсім не мала шансів розростися до таких масштабів. Фейгін надав слово Юлії Латиніній, яка своєю довгою передмовою, що обумовлювала тему дискусії, ледве не поховала саму дискусію. А передмова виглядала як своєрідна апологія імперськості взагалі і Російської Імперії зокрема — в усі її історичні періоди, включаючи і радянський. При цьому Латиніна спробувала підвʼязати до цієї теми ДОБРОВІЛЬНІСТЬ багатьох відомих українців, які ніби-то на ПАРТНЕРСЬКИХ засадах брали участь у побудові Російської імперії. Вона ретельно і логічно вибудовувала свої повільні сентенції, допоки не почав говорити Віталій Портніков.
І тут я відчув певну гордість за українську журналістику.

Я не цікавився, хто є за професією Латиніна, безумовно, це людина широкої ерудиції і ясного (імперського!) інтелекту, але, що називається, без вогнику, тобто абсолютно позбавлена будь-якого темпераменту. Це як бездоганно приготована страва, але без солі і будь-яких приправ, які додають апетиту. Портніков і став цією гострою приправою, від якої запекло у стравоході – аж до сліз на очах.

Віталій в жодному разі не програвав Латиніній в інтелекті, а іноді навіть переважав її чудовим знанням різних періодів української історії та літератури, вільно оперуючи біографіями, приміром, Стефаника, Кобилянської чи Гоголя. Але він робив це, ніби досвідчений шоумен, вільно володіючи численними прийомами публічної риторики, і тут дався взнаки його чималий телевізійний досвід. І хоча Віталій наголосив, що він є журналістом, а не телевізійним пропагандистом, я дозволю собі з ним не погодитись.

Якщо бути чесним, то журналістика як в росії, так і в Україні почала вмирати ще тоді, як в росії закрилися кілька незалежних телеканалів, а в нас було знищене Державне радіо і телебачення. А ще перекуплений і трансформований телеканал «Тоніс». Тож, практично всі інформаційні програми нинішнього формату, що існують сьогодні на наших телеканалах, є абсолютно пропагандистськими за багатьма параметрами. Інша справа, що це є абсолютно закономірним у нашій ситуації воєнного протистояння.

До того ж, Віталій у дискусії часто використовував саме пропагандистські прийоми, аби нейтралізувати аргументи протилежної сторони. Найвдалішим, безумовно, був той момент, коли Портніков на тезу Латиніної про партнерство українців у побудові імперії, назвав усіх, хто служив у всі часи москві, колаборантами і зрадниками. На мою думку, це питання вимагає історичного контексту і окремої дискусії.

Ще один цікавий акцент – я спіймав себе на думці, що ось переді мною сперечаються про особливості російського та українського етносу представники третьої нації, яка в ідеалі жодним чином не мала би так активно перейматися цією проблемою. Але було б нечесним не відзначити саме факт впливу «інтелектуальної меншості» на особливості протікання цієї війни в інформаційній сфері. Причому, одночасно, з обох сторін.

Але тут Віталій Портніков показав свою повну етнічну розкомплексованість, відкривши деталі свого дніпропетровського життя, та провівши деякі історичні паралелі існування єврейського і українського етносів, та одвічну шовіністичну зверхність до них з боку росіян, пригадавши їм і «межі осідлості», і «генетичний страх» перед окупантами. Склалося враження, що Портников абсолютно легко оперує, як фактами власної біографії, так і будь-якими фактами світової історії, тоді як Латиніна обережно і ретельно, ніби з острахом обходила складні питання російської дійсності…

Загалом дискусія втратила свою гостроту десь майже на своїй середині, коли Віталій сказав усе, що власне мав сказати.

При тому я не побачив якогось побиття чи приниження Латиніної – все було інтелігентно і по-джентельменські. Я проти того, щоб ми розглядали будь-яку культурно-політичну дискусію, як бої без правил. Треба вміти чути і опонента, особливо, якщо цей опонент претендує на роль митотворця у переговорах. Хоча про це ще ой, як рано говорити і навіть заїкатися.

Не можу не сказати, що якби, приміром, я був би українським Президентом, я мав би за честь тримати поруч такого потужного, ерудованого і переконливого радника, яким є Віталій.

Висновок дискусії досить тривіальний, якщо за думкою Латиніної, існування російської імперії описуються формулою добровільного партнерства українців у ній, то Портников вважає, що про добровільність української нації в цьому процесі – це лише російський пропагандистський наратив, звільнення від якого так тригерить нинішнє керівництво росії, яке готова знищити нас за це. І ми у підсумку або маємо зникнути з мапи світу, як держава Україна, або маємо відстояти свою країну за допомогою світових партнерів.

Додам, що поза рамками дискусії залишилось, щоправда, питання самої української ідентичності, її етнічних і політичних рис, а також питань її драматичної трансформації під впливом багатьох зовнішніх і внутрішніх чинників.

І наостанок – найпікантніше. Чи маємо ми надію побачити в інформаційному просторі «битву інформаційних титанів»? Маю на увазі Портнікова і Арестовича, сумарний тираж переглядів яких в Ютубі сягає багатомільйонних аудиторій. Обидва мають свої сильні сторони, свій особистий почерк і свої особливі прийоми впливу на аудиторію. До того ж, може навіть не бажаючи цього, Віталій кинув рукавичку своєму опоненту, назвавши його «проходимцем». І вже отримав відповідну реакцію. Тож тепер залишилося лише знайти тих, хто візьметься за організацію і розкрутку цього “грандіозного інформаційного батлу”!

Анатолій Матвійчук

Від УСІМ:

Тим часом Олексієві Арестовичу заходить, що Віталій Портников не вважає за доцільне з ним дебатувати. От якби Арестович позиціонував себе як іноаґент, то Портников, можливо, й погодився б… Оскільки Арестович сприйняв відмову Портникова як зверхність по відношенню до такого самозакоханого нарциса, яким він є, Арестович вирішив таки нагріти Портникова і визвірився на нього з усією своєю вʼїдливістю (подаємо мовою ориґіналу):

Итак, Портников у Фейгина объяснил почему он со мной дебатировать не будет: предмета для дискуссии у него нет.)

Пишут, что смелый журналист даже банит у себя за вопросы о дебатах со мной.) Ну, хорошо — может быть кто-нибудь еще из «честных патриотов» решится?..

Можно даже, «интеллектуальных». Я объясню почему. Мои оппоненты боятся.

Нет, не формально и неформально проиграть дебаты, потому, что проигрыш/выигрыш в деле поиска истины — это детский сад.

Они боятся, что в ходе общения в глазах их аудитории будет разрушен абсолютно лживый образ Арестовича, эксплуатируемый ими и, главное — старательно созданный ими, образ, на котором они делают свою карьеру.

Конечно, Портникову максимально невыгодно, чтобы его аудитория увидела, что никакого Арестовича-за-Москву не существует, что Арестович считает Москву — злейшим врагом Украины, а московскую идею — раковой опухолью, величайшим искажением, болезнью и паразитом на изначальной идее Руси.

Конечно, неудобно, если Арестович даже не даст свои ответы на ключевые вопросы украинского позиционирования, а просто задаст вопросы, которые немножко завалят уютную, ламповую конструкцию, в которой все, кроме аудитории оппонента — «предатели» (Корсики).

С чего тогда жить?..

Исчезнет фигура врага и появится фигура своего — просто немножко ехидного по отношению к лубочному патриотизму и педальным конструкциям в стиле «наши агенты — чужие демоны», «мы вечные жертвы, нас изнасиловали».

А может кое-что и произойди с имиджем «блестящего интеллектуала», начиная с просьб об элементарном —определений основных положений собственного словаря.

Но главное — это разрушение образа врага, навешенного на Арестовича.

Вот этого они допустить не могут ни при каких обстоятельствах.

Поэтому, они будут носиться с «Арестович = Кива» и «Арестович это новая Партия Регионов», «Арестович — невиглас» и дальше, и делать все, чтобы никогда не оказаться в ситуации, в которой Арестович задаст вопросы прямо в лицо.

Вот почему я их презираю и считаю этот тип культуры — «маленьким».

Потому, что все их «блестящие» конструкции основаны на лжи, передергивании и подменах.

Потому, что «интеллектуалы и патриоты» ничего не могут сказать по поводу тезисов, а специализируются только на самом низком виде аргументации — «от оппонента», причем все время врут.

Нет, я к ним снисходителен не как имперский шовинист, свысока презирающий украинское.

Им, вечным жертвам, вечно этого хочется.

А как украинец, презирающий мелкое, подлое, трусоватое и брехливое — теневые стороны украинской натуры.

Как украинец, который за то, чтобы украинцы и Украина проявила лучшее, на что она способна.

Но, как видим, «записные патриоты» на сие неспособны есмь.

Такова и цена их «патриотизму».

И если бы у меня вдруг включилась казарменная субличность, она бы выдала что-нибудь типа: мелкие, ссыкливые обсосы. Шлак.

Но для дебатов у меня —профессорская.)

Отже, з процитованого вище випливає: Арестович на словах, можливо, й ненавидить Москву лютою ненавистю, але на ділі, як не поверни, залишається аґентом впливу «русского міра».

До теми:

Марк Фейґін про Олексія Арестовича.

З коментарів:

Анатолій Матвійчук: Цікавий розвиток теми. Попри всі стереотипні штамповані словеса довкола цієї теми, скажу лише одне – такий батл між цими “титанами інформаційного впливу” якраз і вивів би усе, що говорилося і одним, і другим, за рамки пропаганди. Це був би якійсь інший формат – “інформаційного шоу” чи “світоглядно-особистісного батлу”, але це точно вивело б обох за межі пропагандистського формату. І не треба цього боятися, – бо страх і заперечення лише породжує сумніви…))

Володимир Іваненко: Припускаю, що той із «титанів інформаційного впливу», хто утримується від «дебатів», боїться спалитися або бути спаленим. PS. Я закінчував цей коментар під постом у ФБ, коли він був видалений третьою особою буквально на моїх очах.