ГЮЛЬЧАТАЇ ВІДКРИВАЮТЬ ЛИЧКА

З недавньої історії української політики й журналістики

Ознаки української хвороби підлаштовуватися під тверду руку сильного пана – «Він допоможе, Він усе влаштує, Він напоумить…» вперше помітив у Вячеслава Чорновола, який проштовхував нагору у Києві одіозну фігуру міліцейського полковника Володимира Шапошника, з перспективою на міністра МВС, якщо усе піде за планом і політична карта ляже на користь рухівців. Не судилося. Національні марення владарювати виявилися провальними. А полковника випадково було застрелено на полюванні.

…Коли генерал КГБ Євген Марчук балотувався на президента України, патріоти миттєво забули пряму участь генерала Пятого політичного управління у репресіях інакодумців. «Він гарно розмовляє українською! (Ірина Фаріон мала умлівати тоді)… У нього сильна рука і потрібні зв`язки… Нам такого гетьмана треба!» Не судилося, пролетів генерал… Усі знайомі патріоти голосували за Марчука. Один хвалився, демонстрував зфотканий у кабінці свій бюлетень з позначкою навпроти прізвища «надії незалежної України».

Євген Кирилович вже упокоївся. Заспокоїлися дещо іншим чином його прихильники, прядуть очима, шукають нового месію з генеральськими погонами. Хвороба! Нічого не поробиш… Далі публікую свіжий матеріал свого колеги журналіста, рідкісної 950 проби (без домішок дорогоцінний сплав не буває).

Ґеорґій Бурсов

* * *

16 квітня 2024 року виповнилось 24 роки найуспішнішому проекту колишнього голови СБУ (1991 – 1994) Євгена Кириловича Марчука, народженому в ході війни з колишнім головою СБУ (1998 – 2001) Леонідом Васильовичем Деркачем, – Інтернет-виданню «Українська правда». На жаль, Євген Кирилович не може отримати вітання з цією славною датою, тож подякуємо йому за «Українську правду» та запроваджені нею небачені раніше стандарти журналістики.

Справедливості заради хочу зазначити, що під орудою Марчука «Українська правда» перебувала недовго й за лічені місяці, ще за життя Георгія Гонгадзе, відправилась у вільне плавання, заробляючи копійку то там, то сям. Як засвідчила «чорна бухгалтерія» Партії Регіонів, УП не гребувала грошима ані від Льовочкіна, ані від Януковича. Розцінки «Української правди» в період розквіту були загальновідомі: за відкриття блогу на УП – 40 тис. доларів (але ця такса поширювалась лише на «регіоналів» – своїм друзям Притула відкривала блоги безкоштовно), за те, щоби опублікувати статтю – 10 тис. доларів, за те, щоби не публікувати – 30 тис. доларів. Зокрема, пригадую історію, як екс-міністра транспорту Рудьковського «Українська правда» шантажувала тим, що якщо Рудьковський не заплатить 30 тис. доларів, то Сергій Лещенко напише про нього викривальну статтю. До речі, Рудьковський був одним з небагатьох, хто платити відмовився.

Втім, якби не Євген Кирилович, УП ніколи б не стала флагманом чесної та непідкупної української журналістики. Бо популярність це видання здобуло на початку 2000-х років виключно завдяки публікації так званих «записів Мельниченка», зроблених колишнім майором Держохорони в кабінеті президента Кучми, де Мельниченко, начебто, засунув під диван диктофон «Тошіба». Насправді, запис робився цілком офіційно стаціонарним устаткуванням, а Мельниченко, відповідальний за експлуатацію цього устаткування, перезаписував розмови Кучми на диктофон, який разом з купюрою в 1000 німецьких марок йому вручив Євген Кирилович.

До речі, коли в 2004 році Мельниченко в черговий раз полаявся з тодішньою власницею УП Притулою, він у серцях пообіцяв оприлюднити розмови не тільки тих, хто сидів на дивані, але й тих, хто лежав на дивані. Хто-хто, а майор-втікач точно знав, що робила Притула в кабінеті Кучми і якою була реакція президента, коли він узнав, що Притула в особі Гонгадзе (цитую піддиванні записи) «знайшла молодого йобаря». До речі, якщо кого цікавить мотив вбивства першого редактора УП – рекомендую послухати запис з фонотеки Мельниченка, зроблений невдовзі після зникнення Гонгадзе: Кучма та Волков (був такий «директор парламенту») обговорюють прес-конференцію Юлії Мостової, Альони Притули та Мирослави Гонгадзе й перемивають кістки власниці «Української правди».

Але не будемо про погане, краще поговоримо про радісне. Давно мрію написати книжку з розповіддю про українську, так би мовити, журналістику. Вже й привід є – у лютому 2024 року провідні українські, прости господи, видання одночасно, упродовж дня, розмістили опус про те, що мій Телеграм-канал «Записки пасквілянта» є анонімним, входить у «кремлівську мережу» та створений спецслужбами Росії для того, щоби оббріхувати професійних громадських активістів. Тож сам бог велів після цього розповісти, що з себе становлять оці самі активісти та видання, які їх обслуговують. Переконаний, що глава про «Українську правду» посяде чільне місце в цих мемуарах. Бо тут писати й писати…

Володимир Бойко

* * *

Добавлю до статті Володимира Бойка. Альона, з українським прізвищем за першим чоловіком Притула, закономірно може носити прізвисько «Чорна Вдова». Відрубана голова у її коханця Георгія Гонгадзе, особливого роду улюбленця Леоніда Кучми. Підірваний разом з автомобілем Альонин коханець Павло Шеремет. Він Лєксандра Лукашенка улюбленець, і це вже не епатаж. З початком кар`єри на телебаченні юний Шеремет дбайливо опікувався диктатором Білорусі. Зрадив під парасолькою ФСБ свого патрона. Лука мусив наступити собі на горло і випустити Шеремета до Росії за наполяганням Бориса Єльцина. Ну, а там, чергове перевтілення… і підсумковий кінець… «Чорна Вдова» в очікуванні…

Ґеорґій Бурсов

Від УСІМ:

Ця публікація підказує нам ідею цілої серії можливих публікацій про жінок-журналісток, які були «акредитовані» при президентах і премʼєрах України і які відіграли відповідну роль і в українській політиці, і в українській журналістиці.

Найвідоміші з них: Альона Притула при Леонідові Кучмі, Лариса Івшина при премʼєрові Євгенові Марчуку, Ірина Геращенко при Вікторові Ющенку, Ганна Герман при Вікторові Януковичу, Юлія Мендель при Володимирові Зеленському…

Хто вони: ангели-охоронці, послані з небес? жилетки для поплакатися, які замінили дружин? аґентки ворожих спецслужб чи зовнішнього впливу впливу?..

Із названої вище обойми випадають Леонід Кравчук та Петро Порошенко. З останнім усе ясно: усі перелічені ролі (й аґенткм впливу зокрема) успішно виконує його дружина Марина. Ну, І. Геращенко крутиться біля нього уже як чистої води політик, а не як журналістка.

Найтаємничішим у контексті цієї теми виявився Л. Кравчук. Тертий компартійний функціонер, він напевно усвідомлював ризики «жіночого фактора». Отож, за нашими даними, засвітився, можливо, лише один раз, і то приватно та не з журналісткою.

Ще бувши головою Верховної Ради України чи в перші тижні свого президентства, Кравчук був помічний нашим джерелом «у супроводі невідомої молодої жінки» під час таємного приватного візиту до тодішнього власника футбольного клубу «Динамо» (Київ) Юхима Островського, жорстко вбитого на початку 1992 року.

Цікава тема для журналістських розслідувань, для політологічних розмірковувань і навіть для дисертаційних досліджень.