«ЛЮБОВ ПЕРЕМОЖЕ ТИХО»

Війна в уявленні українобайдужого філософа

У домінаційному уявленні про війну перемога означає захоплення столиці ворога і встановлення там свого прапора. Якщо цього не відбувається і війна затягується, то завжди буває такий період, протягом якого обидві сторони починають це розуміти. І от тоді війна сутнісно змінюється, бо ідеології відходять на другий план, і люди обох сторін війни зовсім інакше розмежовуються. Обидві сторони війни розділяються на тих, хто за будь-яку ціну продовжує ненавидіти і чужих, з якими хочуть далі воювати, і навіть своїх, які вже не такі палкі в ненависті, а також на тих, хто готовий відступитися від ненависті заради любові. От тоді на перший план виходить чиста війна добра і зла, ненависті і любові у серцях людей обох сторін. Війна в серцях не має фронту. Війна в серцях не потребує зброї. Війна в серцях триває для кожного. Лише зміна кожного в своєму серці на користь любові закінчує таку війну. Ненависть кричатиме найбільше і найголосніше, але програє. Любов переможе тихо.

Сергій Дацюк

З коментарів:

Ніна Царевська: Арестовщина якась!

Павел Ґурнік: Ну … це “маніпулятивно-перекривлена аристовщина за методами книги Оруела” … – “зло є добро, чорне-біле є сіре, вбивцю треба любити, а захисник це зло без любові до вбивці … алілуйя – помри за любов бандита до тебе”

Сергій Василишин: Маніпулятивна дурня..1984 якраз про це..але ж здоровий глузд та критичне мислення відсутні, тому таке хибне розуміння Орвелла.

Валерій Іващенко: Не уявляю можливості “полюбити” росіян.
Лише один варіант: зменшення ненависті через перетворення її на презирство, гидливість…

Юрій Тетерін: Сергій Дацюк! Ви, шановний, софіст. На першому етапі, Ви взяли хибну тезу, що “перемога означає захоплення столиці ворога”. І так як цього не відбулося з однієї сторони, і не може відбутися з другої, то перемога не можлива.

На другому етапі, Ви підмінили поняття, фронту між воюючими ворогами на розмежуванням в середині кожної з сторін в ступені підтримки цієї війни.

І ось вже ворог не РФ, а ті, хто не хочуть здаватися, а значить за продовження війни. Зло не Путін, а Зеленський, чи Порошенко (потрібне підкресліть відповідно до власних переконань).

Як “зміна в моєму серці на користь любові” закінчити вторгнення РФ в Україну? Як моя любов змусить Путіна припинити вбивати українців?

Сергій Дацюк, моя любов змінить мене, а Путін мене вб’є і як це змінить дійсність?
Ненависть зробить мою дійсність нестерпною, а “любов”, у Вашому трактуванні, позбавить мене цієї дійсності.
Ви перейшли від софістики, де навмисні помилки приводять до хибних міркувань, на поле вірувань, де не потрібно жодних доказів.

Євгеній Якунов: Серед тих, хто ненавидить, воїни — меншість. І коли воїни закінчуються, війна припиняється. Війни існують — бо існують воїни, люди, в яких потяг до визнання і самореалізації є сильнішим за інстинкт самозбереження. Без воїнів війни перетворяться в вербальні сварки з матюками через паркан…

Костянтин Савченко: Пане філософе, наведіть хоч один приклад в історії, коли любов перемогала у війні. Далеко не всі війни закінчіються взяттям столиці. Наприклад, війна 1812 року. Головне напустити туману в голови українців.

Наталя Климова: Тю. Путін тіпа ненавидить українців? Та нє, він нас так “виховує”, виправляє схиблених росіян, які чомусь вирішили, що вони не росіяни.

Ми тіпа ненавидимо росіян? Та нє, ми просто хочемо прибрати смертельну загрозу зі своєї хати, вигнати дикого звіра й добити, щоб знову не прийшов наших дітей їсти. Достав уже, ходить і ходить, найкращих поїв.

Причом тут любов?

Але ок, припустімо, саме ненависть порухала росіянами і вони прийшли до нас, палаючи цим почуттям. Це ж проповідь до росіян звернена, правильно? Саме росіянам належиться нас полюбити?

Денис Величук: Але я не розумію але, як нам допоможе підставити іншу щоку з любов’ю, якщо нас знищити хотять в будь-якому форматі. Як би мав Ізраїль з любов’ю до Творця діяти після то 7.10.23 — підставити іншу щоку? я не домахатись, а зрозуміти думку намагаюсь.

Роман Перехрест: Щодо неодмінного захоплення столиці ворога — це вже застаріле уявлення, на нього можна особливо не зважати.
Що було і залишається дійсно помилковим, так це змагання з обох сторін у сарказмі над мертвими і скаліченими, змагання у смакуванні насильством.

Я б волів, щоб з нашого боку (в ідеалі, звичайно, з обох боків) це припинилось.

Хоча знайдуться ті, що казатимуть, що так ми, мовляв, будемо програвати і відставати у інформаційній війні. І це хибна думка. Бо натомість, ми б виграли духовний потенціал, якого б вистачало і на війну, і на післявоєнний час.

Дмитро Миколайович: Як сказала одна пані, те, що зараз відбувається, — це плата за любов до ката. дуже багато було любові до «братієв» і ненависті до свого, привитої «старшим братом», за це й платимо. Перш ніж любити ворога, треба хоча б себе почати любити, а тоді і вороги б згинули б, як роса на сонці. а поки що, дехто з насєлєнія (під впливом какая разніца і аристовичей і т д) ще має надію, що з рускімі нам ще треба буде якось жити. так треба, але за 300 років треба якось зрозуміти, що жити з ними потрібно з кулеметом, а лише потім з добрим словом, коли вони заплатять репарації. а взагалі, лялякати язиком про любов — це не в окопі сидіти.

Валентина Роєнко Сімпсон: Сергій, у Вас, на жаль, немає любові до України і українців. Ви навіть не прийняли украінську мову живучи в Україні. Мова, це є енергетичне серце народу, воно для Вас закрите і чуже. Вібрації української мови для Вас чужі.
Ви вібруєте на енергіях російської мови, на жаль, навіть під час війни розповсюджуєте ці вібрації в українському просторі. Ви чужий в Україні. Для Вас Україна не як щось до болі рідне, як рідна мати, як дитина, сестра, брат, а лише як холодний проект.

Населення Росії має повинитися в своїх гріхах, і заставити їх це зробити може лише повна перемога українського народу.

Історично остання імперія на планеті на наших очах розпадається і на превеликий жаль саме українському народу випала така страшна роль допомогти поневоленим народам вивільнитися від неволі. В цьому і є вища божественна любов і вища місія нашого миролюбного народу.