ЧОГО НЕ МОЖНА ВІДДАВАТИ АРЕСТОВИЧУ

Олексій Арестович тижнів зо два, як опинився в центрі суспільної уваги, але я не робитиму спроб «малювати» тут його портрет. З ним уже давно все ясно, а хто ще нічого не зрозумів, той уже навряд чи зрозуміє. З Арестовичем в жодному разі не можна дискутувати, але чітко усвідомлювати, що він своєю обурливою балаканиною наповнює порожнечу і чим це небезпечно — треба і дуже. Ця порожнеча заповнюватиметься тим, що нам не сподобається, хочемо ми того, чи ні. Чому?

Проти науки, фізики не попреш. Є таке явище – дифузія. Це коли два середовища – нехай чужорідних — щільно одне до одного прилягають, то вони одне в одного неминуче й проростатимуть. Ви думаєте, що тепер, після всього, що трапилось, зв’язки з Росією розірвані остаточно – мур, рів, крокодили? Почекайте, дай Бог переможемо, побачите, наскільки ефективною буде ця «непроникна» завіса.

…Спочатку – з обох боків озвуться родичі, голос крові, так би мовити. Це мільйони ниточок. Так, багато з них розірвані навічно, але далеко не всі. Потім – те саме буде з друзями, партнерами. Не з усіма, звісно. Але при сучасних комунікаціях – це сотні тисяч безпосередніх контактів щодня і нічого з тим не поробиш. А що ж робити? А просто не випускати з поля зору, контролювати, по можливості. Необхідно виробити прийнятну для більшості українців лінію поведінки, систему аргументів – бо ці контакти треба перетворити на інструмент впливу на здичавілу й аморфну масу за «порєбриком», на спосіб донесення простої істини, якої вони ніяк не можуть собі на горе прийняти: Україна – ІНША, українці ІНШІ – і саме тому ви програли війну. Так, це довго і без гарантій, але, принаймні, це спроба руху в напрямку, альтернативи якому не видно. І саме тут конче є необхідною альтернатива Арестовичу і його гіпотетичній «партії».

Далі – внутрішня аудиторія. Ми всі у захваті від того, як відновлюється на очах ареал «українськості», як українська мова переможно входить у великі міста. Але можете не сумніватися – тих, хто відчуває від цього дискомфорт, нехай підсвідомо – теж мільйони. Ну, вони такі – народились і виросли з цими, прОклятими для України мовою і культурно-побутовим середовищем. Ви розраховуєте переламати їх «через коліно»? Будьте хоча б реалістами, заради Бога… То що, віддавати і цих людей Арестовичу? Не можна їх залишати наодинці з цим їхнім дискомфортом – треба показувати, що Україна їх не засуджує, що вона не припинить політики дерусифікації в усіх можливих сферах, але до їхніх проблем ставиться з розумінням і певним співчуттям, навіть.

Нарешті, про «хороших русских». Всім притомним людям в Україні треба відмовитися від цього «автоматичного» мему. Він — символ політичної безплідності. Не можна відкидати тих, хто нині висловлює свою незгоду з нацистами-путіністами, лише на підставі того, що хтось, щось, колись не те сказав. Так, нехай той Навальний (це для прикладу!) 15 років тому безальтернативно вважався російським шовіністом. Але він зараз, з тюрми, закликає до виводу озброєних рашистів з окупованих територій і виплати Росією репарацій? Ви йому не вірите? Нехай. Але у нього є в Росії щонайменше десятки тисяч прихильників? Ви їм усім теж не вірите? Їхнє буття, їхні навіть балачки на кухнях – нехай мізерно, але послаблюють нацистський режим у Кремлі? У нас, нарешті, що зараз в пріоритеті – копирсатися в старих цитатах, чи використовувати все, що можна, для перемоги над смертним ворогом? Тож останнє тут риторичне запитання: це теж віддамо на відкуп Арестовичу?

…А ми, тим часом, заповзято хейтимо Андрія Куркова, який, бачте, з Машею Гессен поговорив… А що тоді робити, як не це? Принаймні, починати дискутувати цю тему — не без емоцій, але конструктивно і з прицілом на результат. І без арестовичей.