ВЛАДІ ТРЕБА ПЕРІОДИЧНО ДАВАТИ «В РИЛО»

Мужність солдата полягає у беззаперечному виконанні наказу, навіть якщо це загрожує йому смертю.

Мужність генерала полягає у відмові виконати наказ командування, якщо цей наказ злочинний або призведе до понесення нічим не виправданих втрат. А ще мужність генерала у тому, щоб наполягати на своєму рішенні, навіть якщо воно йде всупереч розробленим планам (а це завжди не подобається вищому начальству), але генерал вважає це рішення вірним.

За таку мужність генералам, як свідчить історія, ордени не дають, а можуть і погони зірвати. Але їх сумління буде чистим.

Чого це я пишу? А того, що в Офісі Президента працює декілька сотень буцімто генералів, які фактично керують усією державою, і ЗСУ у тім числі, і навіть один маршал, який керує самим Президентом.

Так-от, стверджую, що мужніх людей серед них немає, бо щось не було чути про звільнення співробітників ОП, які хоч раз висловили категоричну незгоду з рішеннями начальства, хоча приводів для цього у них було більш ніж достатньо.

І взагалі, жоден з них не виступив відкрито проти злочинних наказів, зокрема — військовим, зокрема — щодо розмінування позицій на півдні країни та щодо заборони підриву мостів на шляху наступу російських військ і на Київ, і на Херсон та Миколаїв. Але ж вони про це ЗНАЛИ! По суті, усі вони боягузи. Так, боягузи. І от ці боягузи керують нами. Уявляєте?

Той, хто зростав, як кажуть, в оточенні вулиць, стовідсотково зустрічав таких нахабних типів, здорованів, які вважали, що сила на їх боці, та знущалися над слабшими. Але варто було зацідити як слід, і дивись — куди все поділось, і зростом стало менше, і де те нахабство.

Біда нашої держави, що ми захищаємо цих боягузів, добре захищаємо, від чого вони що не день стають все більш нахабними, все більш впевненими у своїй безкарності та винятковості, і вже дозволяють собі такі речі, про які на початку повномасштабної війни у них навіть думки не було.

Пам’ятаєте, як вони поховалися у перші тижні та місяці навали, у 2022 році. Того Єрмака і не бачили, і не чули. Що вже казати про інших. А як справи на фронті почали налагоджуватись, — ось вони де не візьмись, як чортик з табакерки.

Дуже сумно, але слід сказати правду: багато з тих, хто ще недавно був принциповим і безкомпромісним борцем за свободу і незалежність, за інтереси України, піддався на нагороди, гроші, лестощі, залякування і став на бік боягузів, пройдисвітів, злочинців.

Таке і на вулицях бувало — навколо псевдовождя завжди товклась зграйка його прибічників, лизоблюдів, підгавкувачів, аж поки не знаходився хтось сильніший, і тоді всі вони ставали на його бік.

Якщо отакому “отаману” своєчасно не зацідити як слід у рило, не пустити юшку разом із соплями, то він поступово ставав проблемою не тільки для чужих — не з цього двору чи не з цього КВАРТАЛУ, але і для свого оточення.

Так і ці боягузи, крадії та зрадники, оця шобла, якій випадково потрапила до рук влада, що чимдалі, то тим більше створюють ризик або розвалу нашої держави, або здачі її ворогу (не обов’язково як результат військової поразки; поразка може бути дипломатичною, економічною і навіть моральною), або перетворять нас у безсловесних рабів, жебракуватих бродяг, якщо мужності не вистачить вже у нас. І будемо ми гірші за росіян.

Отже, вибір у нас, українців, вже не такий і великий. Та й часу у нас залишилось обмаль.

Тільки не вважайте, що я прибічник повалення влади, зовсім ні. Просто владі періодично потрібно (ледь не сказав “давати у рило”) давати зрозуміти, що в нашій державі один хазяїн — народ. Наші пращури вміли це робити.

Костянтин Поляков