УКРАЇНА ЯК КОРАБЕЛЬ ТЕСЕЯ

Про корабель Тесея, соціальний конструкт та державність…

Сергій Чаплиґін нагадав «про Тесея – героя давньогрецьких міфів. Про нього ми знаємо від Плутарха, який, власне, і описав епізод, що дав назву одному цікавому парадоксу.

За легендою… Цар Криту, Мінос, за смерть його сина Андрогея наклав на Афіни данину: кожні 9 років йому мусили віддавати 7 юнаків і 7 дівчат на поживу чудовиську Мінотавру — людині з головою бика.

Тесей, зжалившись над невинними людьми, призначеними в жертву, вирішив покласти край жорстокому звичаю. Він сам викликався бути жертвою, але за умови, що якщо він здолає Мінотавра голіруч, то афіняни більше не платитимуть данину людьми.

Вирушивши на кораблі з Афін на Кріт серед юнаків та дівчат, приречених на загибель, він переміг потвору, й за допомогою нитки Аріадни вибрався із лабіринтів Мінотавра та повернувся на батьківщину разом із врятованими товаришами.

Плутарх пише, що вдячні афіняни зберігали його тридцятивесельне судно аж до часів Деметрія Фалерського, прибираючи старі дошки та балки в міру того, як вони занепадали, і ставлячи на їхнє місце інші, міцні.

І тут серед філософів виник спір, — «а чи це той самий корабель, чи вже інший, новий? А якщо в разі спорудження зі старих дощок другого корабля, який з них буде справжнім?»

Це створило «парадокс корабля Тесея», який звучить так: «Якщо всі складові частини вихідного об’єкта були замінені, чи залишається він тим самим об’єктом?»

І тут Аристотель в своїй «Політиці» запитує нас, чи залишається тією ж держава з урахуванням того, що його громадяни «одні постійно вмирають, інші народжуються».

В сучасній теорії пізнання є категорія, яку нам впроваджують, — «соціальний конструкт Бергмана-Лукмана», як виявлення способів, за допомогою яких індивіди і групи людей беруть участь у створенні соціальної реальності. Вона існує тільки тому, що люди про це домовилися, і існує лише доти, доки люди в неї вірять.

Виходить, що держава залишається тією ж самою державою, навіть коли в ній сотню разів змінилися всі жителі і навіть усі базові параметри, якщо люди погоджуються такою її рахувати.

Чи все-таки діє «Дух одвічної стихії?»

* * *

…Переповівши міф і наголосивши на його значенні в теорії пізнання, С. Чаплиґін хоче, щоб ми — його читачі — відповіли на запитання: «Так залишився корабель Тесея колишнім чи ні?»

Ну, що ж, спробуймо відповісти на запитання пана Чаплиґіна.

Шторми протестів і мітингів другої половини 1980-х й початку 1990-х років, а також Майдани 2004 та 2013–2014 років, здавалося б, дають підстави подумати, що рушійною силою українського суспільства справді є «дух одвічної стихії».

Погодьмося, названі збурення справді були стихійними, і сподіваних результатів, за великим рахунком, вони не принесли.

Колишні рухівці зараз накинуттся на мене з доводами, що якби не вони, то Україна не стала б незалежною і т. ін. Нагадаю, що Україна стала незалежною не завдяки звитязі Народного руху України за (горбачовську) перебудову (така була повна назва НРУ), а завдяки розпадові КПРС і СРСР, у якому Рух відіграв далеко не першорядну роль.

Ні на час ухвалення Декларації про державний суверенітет (16 липня 1990 р.), ні навіть на час проголошення Акту незалежності України (24 серпня 1991 р.), ні пізніше НРУ не мав проґрами системних устроєвих змін, стратеґії розвитку незалежної України… Він не мав навіть протоколу про наміри і не збирався брати на себе відповідальність за долю України.

Саме цим пояснюється те, що Рух фактично сприяв і допомагав компартійно-радянській номенклатурі трансформуватися в олігархію і роздерибанити всі ті багатства, що дісталися Україні в спадок від СРСР. Зверніть увагу хоча б на те, скільки рухівців працювали міністрами в урядах за президентства Л. Кравчука та Л. Кучми і скільки їх пізніше опинилися серед реґіоналів і обіймали високі посади за Януковича й Порошенка…

Зрештою, подякуйте НРУ й рухівцям за те, що до влади в Україні прийшли онуки і правнуки «червоних більшовиків» — «зелені більшовики» («слуги народу») із В. Зеленським на чолі.

Тепер подивімося на вислід стихії Помаранчевого майдану, який піднявся проти того, щоб до влади не прийшла проросійська партія реґіонів з Януковичем на чолі. Здавалося б, стихія спрацювала на користь «Нашої України» та В. Ющенка. Але ж ні…

Ні в Ющенка, ні в «Нашої України» не було проґрами системних устроєвих змін, стратеґії розвитку незалежної України… Як свідчить О. Рибачук, Ющенко й не збирався нічого змінювати. Обмежився перейменуванням адміністрації на секретаріат президента і — все.

На кого спирався Ющенко як «найбільше проукраїнський президент»? Кістяк «Нашої України» складали рухівці. Виграти вибори Ющенкові допомогла із своєю «командою» Ю. Тимошенко, яку О. Ляшко небезпідставно називав «московською зозулею». Ну, а «успішно» завершити каденцію допомагав уже Янукович, якого Ющенко, хай і з запізненням на п‘ять років, привів до влади. Разом із Януковичем до влади в Україні прийшла не тільки «п‘ята колона», а й реальні російські кадри урядовців, бізнесменів і… ченців.

Отакий вислід Помаранчевої революції.

Нагадаю, що протести і мітинги другої половини 1980-х й початку 1990-х років орґанізовувала здебільшого громадсько-політична орґанізація «Народний рух України». Орґанізацією Поморанчевого майдану 2004 роуц займалася політична партія «Наша Україна»…

Яка громадсько-політична орґанізація чи яка партія орґанізовувала Євромайдан наприкінці 2013 року, історія замовчує. Ініціатором називають Мустафу Найєма. За цим Майданом маячить фігура… Льовочкіна. Об’єднана опозиція до цього не була причетна. А от коли цей Майдан 2014 року перетворився на революцію Гідності, лідерські позиції захопили О. Турчинов і Ко. Найбільшою ж мірою Майданом 2013–2014 року скористався П. Порошенко.

Як і будь-яка стихія, Майдан 2013–2014 року не народив проґрами системних устроєвих змін чи стратеґії розвитку незалежної України… У цього Майдану навіть з тактикою були проблеми. А все тому, що кожен із активістів чи політиків, причетних до Майдану, намагався урвати своє, а доля України їм була байдужа.

Ми це побачили невдовзі по тому, як віддавали Росії Крим і як зазищали від російської аґресії Донбас…

Уже бездухова «одвічна стихія» українського суспільства — інфантильного, неструктурованого, з низьким рівнем національної свідомості й громадянської зрілості, — викинула на берег української політики усе, що залишалося незадіяним, тобто «слуг народу», натхненних нехитрими телесеріалами із самодіяльним актором Зеленським у головній ролі.

Так сценічний образ виліз з екранів телевізорів у реальне життя, і почалося «велике будівництво» доріг і мостів для майбутнього широкомасштабного вторгнення в Україну російської армії… Добре, що самоорґанізувалися україноцентричні військові, узяли стихію під контроль і почали давати аґресорові по зубах…

* * *

Тепер можна повернутися до «корабля Тесея».

За тридцять років незалежності «корабель Тесея», звичайно, зазнавав якихось змін. Міняли на ньому кольори вітрил. Перейменовували навіть капітанську рубку. Перешивали в ньому й дошки. Але найбільше уваги приділяли косметичним ремонтам…

Ці косметичні ремонти зазвичай називали реформами. Однією з перших реформ був перехід на ринкову економіку, яка започаткувала дерибан так званої державної, сиріч — нічийної, власності, тобто процеси прихватизації, офіційно названої скромним терміном «приватизація».

Кожен черговий капітан корабля ініціював свої види реформ, які сприяли збагаченню його родичів, кумів, друзів, знайомих… Звісно, зміна капітанів супроводжувалася перерозподілом того, що допіру було національним багатством…

Рекордсменом з реформ став п‘ятий капітан корабля. Півтори сотні реформ (144 to be exact) ініціював П. Порошенко. Усі вони були ситуативні, ів сукупності своїй навіть теоретично не віщували системних змін. Корабель з восьмою чи дев‘ятою економікою світу за роки своєї нещадної експлуатації перетворився на баржу з економікою однієї з найбідніших країн світу.

Шостий капітан вийшов на капітанський місток корабля як пацифіст-миротворець. Через дріб‘язкові некапітанські справи нашому капітанові «ніколи мислити стратеґічно» (а часто — і взагалі мислити), і тому він так намиротворив, що на корабель прийшла повномасштабна війна, яка перетворює судно на суцільну руїну.

Оскільки належним чином мобілізувати, консолідувати й задіяти внутрішні ресурси нашому капітанові не дано за визначенням, він пішов з простягнутою рукою, і добрі люди з цивілізованого світу допомогли утримати корабель наплаву і забезпечити його оборону.

Очевидно, що корабель уже не піде на дно, хоч аґресор і перетворює його на суцільну руїну. Але він продовжуватиме залишатися «без керма і без вітрил», поки не прийде україноцентричний капітан із стратеґічним мисленням. Той капітан зробить усе для того, щоб підняти рівень національної свідомості й громадянськлї зрілості як команди, так і пасажирів корабля.

Відтак спільними зусиллями капітана, його команди й посполитих корабель буде поставлено у сухий док, щоб здійснити системні структурні зміни — заміну застарілого каркасу радянського виробництва на якісно новий, заснований на українських національних традиціях кораблебудування, а також радянську систему управління — на спосіб управління, так само заснований на українських національних традиціях урядування.

Коли це станеться, важко сказати. З одного боку, цей процес мав би початися з усвідомлення і осмислення помилок і прорахунків усіма колишніми капітанами корабля. Першими мали б зробити це самі капітали. Однак жоден із них не робив цього після того, як здав вахту своєму наступникові. Не роблять вони цього і тепер, коли жорстока війна волає про те, чому так сталося.

Л. Кравчук так і пішов у засвіти, не покаявшись. Його численні одкровення, значна частина яких — мудрування перед українобайдужим Дмітрієм Ґордоном, не свідчать про роботу над помилками. Усі базікання першого капітана — намагання виправдатися. Інакше не назвеш пояснення Кравчукових дій і вчинків, багато з яких були злочинними.

Л. Кучма з початком повномасштабної війни заліг на дно, занишк, як миша, десь у своєму закордонному обійсті. Мабуть, він свідомий того, що в очах багатьох будучи найуспішнішим президентом, упродовж десяти років він не будував, а фактично системно руйнував Україну. Від нього не чуємо навіть спроб виправдатися, пояснити свої дії і вчинки.

В. Ющенко, на відміну від своїх попередників, визнає частину своїх помилок і прорахунків, хоч і не усвідомлює, не розуміє їхню природу. Останнє заважає йому усвідомити й визнати решту своїх помилок, принаймні найбільшу з них. Ні, не забезпечення перемоги Януковича. Ющенко мав можливість ініціювати системні устроєві зміни в Україні, але він свідомо не зробив цього. Внаслідок такої злочинної бездіяльності й прийшов до влади Янукович. Тим часом, замість того, щоб розібратися у власних помилках, Ющенко продовжує активно просувати в суспільство свої ситуативні за природою погляди…

В. Янукович випадає з нашого контексту не тільки і не стільки тому, що — хай і заочно — засуджений за свої злочини, скільки тому, що його інтелект і менталітет злочинця унеможливлюють в припципі будь-яке усвідомлення й осмислення свого досвіду перебування на посаді президента України.

О. Турчинов, хоч і ненумерований як президент, але як тимчасови виконувач обов‘язків президента має хай лише тримісячний досвід (але ж який!) для осмислення. Хоч пан Турчинов і доктор наук, і письменник, тобто не має проблем із аналітикою і викладом у пристойному тексті, він не сподобився розщиритися й проаналізувати власні помилки, які призвели і до загибелі людей на Майдані, і до втрати Криму й частини Донбасу, і ще багато до чого… Причина, можливо, в тому, що, за чутками, цей Турчинов є автором сценаріїв ряду подій, що відбулися на нашому кораблі. Отож йому, сливе, краще було б викласти свої сценарії й показати, що пішло за сценарієм, а що дало збій.

П. Порошенко займає особливе місце у цій когорті капітанів корабля. Справа в тому, що з молодих літ Порошенко крутився в близькому оточенні практично всіх поіменованих вище осіб і став одним із особливо наближених до Ющенка та Януковича. Оскільки він був своїм і серед «нашоукраїнців», і серед «реґіоналів», та й мав добру освіту, я сподівався, що йому стане розуму вирулити Україну з тієї ситуації, в якій вона опинилася внаслідок президентства Януковича, і тому вважав його оптимальним кандидатом на президента з-поміж тих, що 2014 року балотувалися на цю посаду.

Мушу визнати, що я переоцінив чесноти Порошенка. Звичайно, я знав про його жадобу до грошей. Не з чуток, а з власного досвіду: на моїх послугах ще на початку 2000-х Петро Олексійович зекономив аж $48. Але як президента його знецінила не тільки і не стільки жадоба до грошей, скільки хвороблива схильність до ситуативних рішень, до ручного управління і… показушність. Коасичним прикладом цієї хворобливості є тріада «Армія—Мова—Віра».

Прикметно, що завершивши свою каденцію, Порошенко продовжував позиціонувати себе як президента, що додало і без того великої відрази до нього з боку чинного президента Зеленського. Мстивість останнього вилилася в цілий пакет кримінальних проваджень щодо колишнього президента. Ці провадження напевно вже розглядалися б у судах, якби не почалося повномасштабне вторгнення Росії в Україну.

Аналітики справедливо вважають, що скупий Порошенко зараз щедро допомагає ЗСУ, напевно усвідомлюючи свою вину чи провину і через благодійність відпрацьовуючи свої минулі гріхи. Інакше з якого дива чоловік, який зекономив $48, витрачався б на $480К і більше, особисто возячи на фронт і черешню, і бронетехніку, і бозна що ще.

Але зауважте: П. Порошенко ніколи й ні за яких обставин не говорить про свої помилки і прорахунки, і це при тому, що помилками і прорахунками усіяний кожен день його президентства. Я писав про це у своїх численних статтях. Раджу заглянути бодай у статтю-триптих «Слово і чин президента Порошенка».

На жаль, Порошенко ніколи не визнає свої помилки, оскільки він їх не усвідомлює і осмислювати не збирається. Більше того, увірувавши у свою безпомильність, зокрема — в те, що завдяки саме йому його ж наступником став саме Зеленський, Порошенко мріє про реванш і напевно буде знову висувати свою кандидатуру на наступних президентських виборах. Благо, ще багато виборців готові його підтримати.

В. Зеленський достатньо проявився на сцені та на телебаченні із своїм «Кварталом» та телесеріалами (корпоративи брати до уваги не будемо) у ставленні до України й української справи задовго до президентства, а відтак від приходу на посаду президента й до початку повномасштабної війни, щоб усвідомити і осмислити свої помилки й прорахунки та робити висновки. Йому є за що бодай вибачитися перед власними виборцями, якщо сміливості й духу замало вибачитися й покаятися перед усіма українцями й Україною.

Він цього не зробив і робити, схоже, не збирається, помітно мімікруючи в залежності від обставин, якими нагороджує його посада президента. Хтось, звичайно, стверджує і наполягає, що Зеленський як особистість зазнав величезної трансформації і, мовляв, цього не можна не бачити. З цим можна було погодитися, якби Зеленський був нещадним по відношенню до своїх друзів, які зрадили Україну (наприклад, той же І. Баканов), або прогнав із свого близького оточення токсичних осіб (того ж А. Єрмака). Але він цього не робить і робити не буде.

Зважте також на те, що Зеленський — актор, хай і самодіяльний, але з досвідом. Він успішно зіграв Голобородька як віртуального президента. Він же добре увійшов у роль президента реального. Біда його в тому, що як актор він здатний діяти в межах виписаної в сценарії ролі та настанов і підказок режисера-постановника. Оця його несамостійність позбавляє Зеленського будь-якої можливості чи здатності усвідомлювати й осмислювати власні помилки та брати уроки з власного досвіду.

З другого боку, цей процес мав би стати предметом уваги інтелектуальної еліти українського суспільства, передусім — журналістів, публіцистів, політолоґів, та істориків. Капітани корабля цікаві як особистості, яким електорат віддає свої голоси. Вони також цікаві як політики із своєю ідеологією, баченням української національної ідеї, стратеґічної візії перспектив розвитку України та ін.

Суспільство, звичайно, знає про цих людей із ЗМІ, соцмереж, борґів та інших джерел інформації. Очевидно, в цих джерелах якщо не реґулярно, то принаймні час від часу появляються аналітичні матеріали різних обсягів і жанрів. Але дуже важлива також ґрунтовна аналітика про діяльність президентів у вигляді публіцистичних і наукових книжок, у яких обговорювалися б здобутки і прорахунки, позитиви і неґативи політиків з найвищого щабля влади. Незалежно від того, чи самі вони пишуть статті й книжки про свій досвід.

При цім слові поцікавтеся, скільки книжок такого штибу появилося про президентство Кравчука, Кучми, Ющенка, Януковича, Турчинова, Порошенка, Зеленського. Я запитав у Ґуґла, і він мені вказав на одну книжку: Юрій Луканов. Третій президент: (Політичний портрет Леоніда Кучми. — Київ: Такі справи, 1996. — 106 с.

Отже, Україна прожила понад тридцять років як незалежна держава. За ці роки вона мала шість з половиною (половина — це в.о. президента Турчинов) президентів, пережила два Майдани й переживає війну, а постаті її лідерів, виявляється, нікого не цікавлять.

Можливо, хтось мені скаже, що президенти України нічого хорошого для України не зробили, і тому вони не заслуговують уваги у вигляді цілих книжок. Наївні! Неґативний досвід потребує не менш докладного вивчення, ніж позитивний.

Зрештою, мають бути задокументовані й зібрані докупи бодай базові відомості про діяння людей, яких світ вважає лідерами України.

Запитайте у того ж Ґуґла, скільки книжок про своїх президентів видають американці. Десятки. Є кілька цілих книжкових серій. Кожних чотири роки перевидається збірка коротких біоґрафій усіх президентів США. Із цих публікацій можна довідатися як про добрі діла американських лідерів, так і нк дуже…

У цьому контексті треба визнати, що неувага чи зневага до життя і діяльності, до слова і чину президентів України є серйозною проблемою української публіцистики, політолоґії й історії, а інакше кажучи — інтелектуальної еліти України.

На такі-от невеселі висновки виходять роздуми над українським кораблем Тесея, соціальним конструктом і державністю.

Володимир Іваненко

17–19 квітня 2023 р.