ВИКЛИКИ, ЯКІ НАМ ТРЕБА ДОЛАТИ
1 min read
Філія російського інформаґентства в Україні занепокоїлась інформаційною безпекою України після війни
«Пʼять загроз інформаційній безпеці України після війни» —під таким заголовком у блоґах сайту Інтерфаксу в Україні опублікована стаття політичного консультанта Сергія Бикова. Загрозами інформаційній безпеці України він називає: публічне знецінення воїнів; інформаційна війна всіх проти всіх; реінкарнація проросійських медійників; загроза ідентичності; модель еталонного українця.
Тексти.орґ зараховують С. Бикова до «псевдосоціологів та прихованих піарників». Биков має диплом політолога від педуніверситету імені М. Драгоманова, а ще якісь курси від Лейденського університету (Нідерланди) та від… Московської школи економіки.
Отже, Биков однозначно не є фахівцем у царині інформаційної безпеки і не має навіть рожевого уявлення про інформаційний проостір, про інформаційний суверенітет і про інформаційну безпеку. Його спроби «планувати наше майбутнє після довгоочікуваної перемоги та передбачати можливі виклики» мало чим відрізняються від того, як майбутнє України уявляє собі так званий Український інститут майбутнього, більше відомий як Украінскій інстітут будущєго (див. мою статтю «П’ЯТА КОЛОНА», «П’ЯТА ХВИЛЯ» «П’ЯТИЙ ПРОЕКТ»…).
До речі, деякі з названих Биковим загроз співвідносяться з тими наративами, які масовано просуває в інформаційний простір названий вище інститут.
Оскільки С. Биков обґрунтовує визначені ним загрози лише соціологічними даними, які, між іншим, лише констатують факт, але на явище не дотягують, і отже — не визначають бодай тенденцію. Про закономірності навіть говорити не доводиться.
Три із п‘яти загроз, визначених Биковим (перша, четверта і п‘ята), не можуть бути навіть означені як загрози інформаційній безпеці, позаяк вони стосуються обговорюваних у суспільстві тем. Сама по собі тематика дискусій не становить і в принципі не може становити загрози ні інформаційній безпеці, ні інформаційному суверенітету України.
Будь-які наративи стають загрозливими лише тоді, коли починають використовуватися з метою просування ворожих ідей, розколу суспільства, підриву процесів державотворення і т.ін. Для виконання таких завдань в інформаційному просторі можна використати навіть проблему, скажімо, дитячих підгузників.
Інформаційна війна всіх проти всіх більшою мірою надається до розхитування ситуації в суспільстві. Отож цей чинник до певної міри може бути загрозою інформаційній безпеці, якщо буде свідомо застосований антиукраїнськими силами як руйнівний інструмент. Але не більше.
Єдина загроза, яку можна прийняти безумовно, це — «реінкарнація проросійських медійників». Так, це справді той фактор, який у повоєнній Україні може серйозно зашкодити інформаційній безпеці. Парадокс, однак, у тому, що цей виклик — проблема не майбутнього.
Цей виклик був реальною загрозою донедавна (поки існували, наприклад, телеканави В. Медведчука; при цьому треба нагадати, що й сам Биков працював для Медведчука) і цей виклик залишається актуальним сьогодні. Закриття проросійських каналів не витиснуло з інформаційного простору проросійських медійників. Жоден із них не був засуджений за антиукраїнську діяльність. Жоден із них не був позбавлений права займатися журналістикою чи медіаменеджментом. Одиниці покинули Україну…
Практично всі проросійські медійники перетекли із закритих проросійських телеканалів ув інші ЗМІ, зокрема — і в державні (Суспільне, Рада) ЗМІ. Багато хто відкрив відеоблоґи. Деякі навіть не поміняли свою риторику. Деякі пристосувалися, стали підкреслено україномовними. Деякі залягли на дно і чекають змін на свою користь.
Таким чином, з кадрового погляду, загроза інформаційній безпеці була, є і напевно буде. Цю загрозу тим часом підживлюють позірно проукраїнські ЗМІ та блоґери, які публічно позиціонують себе україноцентричними, але стовідсотково належать до… російського інформаційного простору (один Дмітрій Ґордон чого вартий!) і їхнє ідейно-тематичне спрямування важко назвати україноцентричним.
Звичайно, в Україні мають бути російськомовні ЗМІ, але за єдиної умови: це мають бути державні ЗМІ з мовленням на Російську Федерацію, тобто із спеціальною інформаційно-роз‘яснювальною метою. На жаль, такого мовлення Україна так і не спромоглася налагодити, хоч кадри для цього є (наприклад, Євгєній Кісєльов та інші російські журналісти, які втекли в Україну, а також той же Д. Ґордон, Людмила Немиря й багато інших), але ніхто їх на це не спрямовує.
За великим рахунком, справжньою загрозою інформаційній безпеці й інформаційному суверенітету України була, є і залишатиметься система ЗМІ, яка склалася в Україні після розпаду СРСР і контроль над якою взяли олігархи. На другому місці як виклик я поставив би систему підготовки журналістських кадрів: за роки незалежності ця система кількісно виросла на порядок, якщо не більше, якісно ж — деґрадувала у порівнянні навіть з тими скромними здобутками, які мала наприкінці 1980-х — на початку 1990-х років.
Біда наша в тому, що ні держава в особі виконавчої, законодавчої й судової влад, ні інтелектуальна еліта України в особі хоча б журналістського корпусу й журналістської науки та освіти, ні суспільство в цілому не хочуть навіть обговорювати ідею створення й підтримки україноцентричної системи ЗМІ, яку ми активно просуваємо в інформаційний простір десятиліття поспіль.
У чому причина? Перш за все — у рівні національної свідомості й громадянської зрілості/відповідальності потенційних учасників процесу. Не секрет, що цей рівень і серед політиків, і серед інтелектуалів, і взагалі в суспільстві, м’яко кажучи, залишає бажати кращого.
Часом мої колеґи погоджуються з нагальністю створення й підтримки україноцентричної системи ЗМІ, але вважають це нереальним, оскільки потрібні «дуже великі гроші». Не заперечую. Двадцять років тому я займався й кошторисом: на повну реалізацію моєї концепції потрібно пару мільярдів доларів.
Зараз, під час повномасштабної війни Росії в Україні, яка пожирає сотні мільярдів доларів союзників України, ми бачимо, що пара мільярдів — крапля в морі. Україноцентрична система ЗМІ змінила б Україну, і напевно цієї війни не сталося б. США чи Євросоюз цілком можливо було «розколоти» на таку по суті дріб‘язкову допомогу.
Більшість же у журналістській спільноті України налаштовані так, щоб хтось прийшов і зробив за них те, що вони могли і повинні були зробити самі. Звісно, вони прийшли б найматися на роботу й вимагали б зарплату, яка перевищує їхні таланти…
…Як відомо, святе місце порожнім не буває. Тим більше тепер в інформаційну епоху — в інформаційному ж просторі. Немає україноцентричного наповнювача, який здатен витиснути чужі інформаційні потоки, захистити інформаційний суверенітет і налагодити інформаційну безпеку — на його місце заходить чужинець і заливає своїми брудними інформаційними цунамі усе, що можна залити.
Ну, а якщо ментально наївні й громадянськи безвідповідальні українці через російський інформаційний ресурс, який зумів пристосуватися до вимог часу, ще й підказують ворогові свої больові точки (див. вище перелік загроз від Бикова), то ворогові можна бути впевненим: не завоюємо Україну мілітарно, пізніше завоюємо інформаційно.
* * *
Навздогін: «загроза ідентичності» й «модель еталонного українця» — це проблема радикальних українобіжних і українобайдужих лібералів. Цих викликів немає і в принципі бути не може для україноцентричних з високим рівнем національної свідомості й громадянської зрілості/відповідальності громадян України.
Володимир Іваненко
До теми:
Україноцентризм, журналістика і система ЗМІ: Збірка статей і нотаток. — Вашинґтон, 2020. — 449 с.
