«ЦЕ НІХТО НЕ БУДЕ ДИВИТИСЬ»
1 min read
Іво Бобул: слава в тік-тоці, буковинське дитинство, ставлення до жінок
Скандальна розмова Емми Антонюк з Іво Бобулом викликала жваве обговорення в соцмережах. Ми вирішили опублікувати найцікавіші погляди на цю телепередачу відомих людей.
З опису відео: Упередження до людей, які базуються на їхній статі — це дискримінація. Стереотипи, які озвучив Іво Бобул погіршують становище жінок у суспільстві та не відповідають дійсності.
00:00 інтро 0:35 тік-ток слава 4:33 Бобул самоіронічний? 8:18 видавництво Лабораторія 10:12 крадіжка ідей 11:50 буковинське дитиснтво 19:35 музична карʼєра 27:13 Лілія Сандулеса 30:00 крінж
* * *
Ростислав Демчук:
Не має рації ні Іво Бобул, ні пані ведуча Емма Антонюк. Бобу ніколи не вмів говоpити на камери. Я знаю його особисто і його молодшого брата, дрібного афериста у 90-ті. Це середовище напів блатної чернівецької тусовки фаpцовщиків, валютчиків, торговців музичними інструментами.. Тому знається на інтригах і комерційного світу, і світу естради. Іво був занадто категоричним із тим своїм “НІ” й не зумів сформулювати cвою думку і позицію. Та й Емма Антонюк дуже поспішно винесла вердикт — «сексист». А так не можна розвішувати ярлики на людей, яких запрошують у студію для інтерв’ю.
На жаль, психологічне насильство в родинах відбувається і з боку жінок щодо їх чоловіків. І, на жаль, це правда. Багато жінок, як тільки спинаються вище своїх чоловіків у соціальному і матеріальному статусax – вони поступово формують в родині диктатуру жінки і пiдминають під себе чоловіків. Зверхнє ставлення жінки до чоловіка, зневага тощо. Часто такі родини просто розпадаються. Стосунки стають в родинах нестерпними. Просто, тема надто делікатна й чутлива і її треба було дуже акуратно виводити на дружній і приязний рівень розмови.
Ну, не вдалось… Таке буває.
* * *
Ще раз подивився відео, відміряв реперні точки. Тепер абсолютно переконаний, що “інтерв’ю” від самого початку було заточене на розбалансування нервової стійкості Іво Бобула. Не розумію лише кінцевої мети цієї провокації.
З перших хвилин інтерввю пані Емма розтікалась у компліментах на адресу Іво. Починалось все дуже мило. Вона розчyлила Бобу запитаннями про його дитинство. А дитинство було непростим. Іво не ображався на долю — достойно відповів. Далі запитання про кохання Іво Бобула, про його стосунки з Лілією Сандулесу. І далі заборонений прийом: “… але Лілія Сандулесу говорила, що ви були не дуже вірним чоловіком…”. Іво змовчав, сказав, що краще промовчить.
І третя тригерна точка — запитання, як Іво виховує неповнолітнього сина по відношенню до жінок… І тут Бобу понесло.
Ще раз кажу і запитую сасебе: яку ціль ставила перед собою пані Емма, запрошуючи Іво Бобула на розмову? Принизити його?
І ще була невдала спроба вивести з рівноваги Іво Бобула нарізкою кадрів про стьоб Верастюка у кімнаті Бобула в готелі “Буковина”.
Яка підла, цинічна і підступна ця Емма Антонюк!
* * *
Емма Антонюк: “Я не є репортеркою Бі-Бі-Сі, я — відеоблогер, я не є об’єктивною і не збираюсь такою бути… Я — це я і це моя точка зору…”
Річ у тому, що пані Емма вчинила ницо, підступно i підло щодо Іво Бобула. Вона не пояснила гостю, що це її власний відеоблог, а сказала, що це телевізійний проект ТСН і назвалась журналісткою. Блогерка нe пояснила Іво Бобулу правил і вимог до цієї розмови. Іншими словами, вона просто обманула Іво Бобула.
А тепер подивіться і послухайте, що пані Емма говорить у своєму інтерв’ю про саму себе і її “творчість”: “Я не є репортеркою Бі-Бі-Сі, я — відеоблогер, я не є об’єктивною і не збираюсь такою бути… Я — це я і це моя точка зору…”.
* * *
Анатолій Матвійчук:
ПРОБЛЕМА НЕ ЛИШЕ В ІВО
Кофлікт Іво Бобула з молодою журналісткою можна розглядати в різних аспектах – і він буде виглядати абсолютно по різному.
Перше, що хочеться сказати – суттєво змінились принципи журналістики. Раніше на факультетах журналістики існував такий важливий предмет як “Основи журналістської етики”, Так от, якщо коротко, то ці принципи забороняють журналісту робити об”єктом своїх насмішок чи кепкувань – фізичні чи психічні вади людини, дефекти її мови, її вік, її національність, колір шкіри, релігійні переконання чи сексуальну орієнтацію.
Ні, я не натякаю, що у шановного колеги Іво Бобула є якісь вади – навпроти, він талановитий, красивий, самодостатній чоловік. Але, як кажуть, з непростим характером. Колеги знають його жорсткість і особливу манеру спілкування, але ніхто й ніколи не ображався на нього, а тим більше не пробував конфліктувати з ним. Бо кожен з нас не без гріха – у кожного свої прибамбаси, як кажуть у музичній тусовці.
Тож журналіст, який обирає собі об”єкт для спілкування, має хоча б елементарно знати характер артиста, знайти певний алгоритм розмови, а не мати одну-єдину модель спілкування з усіма. Бо це відноситься до фахових рис цієї професії. Мені здається, Іво є за що поважати – і якщо журналістка зважилася на спілкування з ним, то мала би врахувати манеру спілкування цього артиста.
Інша справа, коли журналіст навмисно прагне провокації, бо скандал на в ефірі чи перед телекамерами це той прийом, який часто приносить популярність, – хоча й дуже сумнівну. З цього погляду Іво – ідеальний об”єкт. Він не буде віджартовуватися чи переводити стрілки на іншу тему, не пробачить також неповаги чи навіть легкої іронії по відношенню до себе…
Може це й потрібно було Еммі, журналістці з шармом тендітної дівчинки-підлітка, якій схотілося трохи потролити метра естради. Може розраховувала, що її своєрідний шарм вплине на артиста. І він таки вплинув – “сонечко” це дуже лагідне, хоча й трохи фамільярне звертання до журналістки легко зрозуміти. Очевидно, вона в своєму інтерв”ю дещо порушила ті психологічні межі, які маестро встановив для себе – і не дозволяє нікому їх переступати. Так, він має на це право – хочете спілкуватись, приймайте мої правила гри, або відчепіться.
Інша справа – це те соціально-культурне тло, на якому ми сьогодні існуємо. Його особливість у тому, що у нас в Україні, окрім усіх інших жахливих вад суспільства буйно процвітає “ейджизм”. Дискримінація в ефірі артистів за віком, якесь зневажливо-зверхнє ставлення до всього попереднього творчого покоління. Як нас не обзивають у кулуарах “Динозаври”, “Мастодонти”, “Старпери”, “Нафталін”… Але крім усього іншого, це говорить про моральне обличчя молодого покоління, якому не заклали елементарних норм спілкування. Це багатьох дратує і ображає.
Але існує і значно вищий тип зневаги, він закладається через сучасне телебачення. Ніколи не забуду той випуск “95 кварталу”, куди запросили нашого дуже відомого артиста. Протягом усього епізоду його намагалися тролити і розігрувати, хоча він робив вигляд, що не розуміє цього. Але фінал того сценічного номеру мене вразив. Остання репліка була така: “Дававйте подякуємо метру, що знайшов час відвідати наше шоу – між візитами до уролога і проктолога…
Хіба ще в якійсь країні можливі такі жарти?! Це ж елементарна публічна образа честі і ігдності – при хорошому адвокаті – можна було б отримати солідну компенсацію за моральний ущерб і покарати жартунів… І я б це зробив. Але це був не я.
Отож, для того аби зрозуміти, що відчувають деякі артисти, які ще повні творчих сил, але відставлені вбік, бо є зовсім інша когорта молодших і гарячіших. І далеко не всі з них кращі і професійніші за попередників, декому було б варто повчитися у старших колег. Але, на жаль, такі у нас сьогодні телеканали, їх власники і топ-менеджери – Ім не до культурних питань. Бо потрібно заробляти бабло і готувати нових “агентів впливу” і “лідерів суспільного інтересу”. Які будуть допомагати вести “піпл” у потрібному напрямку.
Ну й ще не варто виключати одну версію. Не зважаючи на отаку інформаційну ізоляцію цілого покоління, деякі артисти продовжують активно гастролювати, причому не тільки в Україні, а й далеко за її межами. Але ж так хочеться декому зачистити культурний простір під себе, витіснити, видавити останніх “метрів”, щоб остаточно запанувати не лише в ефірі, а й на сценічних майданчиках.
Тож коли ви вчергове зіткнетесь із подібною ситуацією, коли так захочеться перемити чиїсь кісточки чи пнути ногою когось із старших, згадайте ці слова. Це все так сумно…
І хіба справа в одному Іво?
* * *
Антон Санченко:
Ну і. Полеміка довкола Бобула відкрила те, про що я і так здогадувався, але мав недостатньо матеріалу для узагальнень. Ці гівна малі, яким від 30-40, так звані двотисячники, всі як один вважають, що не треба шанувати чужу старість і взагалі вік.
Це справді так, прочитав за останні дні вже з півдесятка дописів, чому вони не розуміють, що треба когось блаблабла за те, що він прожив довше. Ну, ще зрозуміють, збережімо іронію. Втім, я цього вже не побачу, і біс із ним. Моя мама в такі моменти казала: “Наші онуки за нас помстяться.” Хоча повторюю, моє покоління старших переважно шанує, це теж помітно в побуті.
Це не нотація, мене цікавлять передовсім причини цього. І мені здається, я їх вгадав. Дорослішання усіх цих нігілістів, підлітковість і пов’язана з нею гормональна стервозність прийшлися на 90-і — десятиліття, коли дорослі виявилися неспроможні. Крах всього економічного і життєвого укладу, яким жила країна до того, намагання якось адаптуватися і елементарно вижити. Хліб зі смальцем на сніданок, макарони, притрушені цукром, на десерт, маргарин Рама.
Вже дорослим, чи ще вередливим підлітком ти був у ці роки — справжній водорозділ між поколіннями. Роки, коли увесь свій радянський досвід дорослим можна було засунути в одне місце, а адаптуватися до нового життя молоді виявилося значно легше. Пам’ятаю ці коллізії, коли студентки заробляли більше батьків і вичитували, які вони неправі, що ходять на роботу в свій інститут без грошей пів року.
Так, наше суспільство хворе на ейджизм, при чому так дивно виявилося, хворі на нього не старші. І це одна з причин стану країни, де головне, щоб модно-молодьожно. З 2019 року про це думаю і виходу, чесно кажучи, не бачу.
* * *
Людмила Пустельник:
ДИЛЕМА ПРО ЕММУ
Мої 5 копійок до обговорюваної теми – пані та панове, не про те дискуєте! Хтось обурюється архаїчності поглядів Іво-чорногривого і співчуває ефірному досвідові дівчини з нетрадиційною орієнтацією. Хтось не розуміє, навіщо взагалі було те інтерв’ю йому чи їй? Не до всіх дійшло, що публіку успішно купили на класичну медійну технологію. Але не думайте, що котрусь з новітніх-просунутих, цю ще в Середньовіччі вигадали. Авторство приписують отцям-єзуїтам, відомим “медійникам” плаща і кинджала.
Це коли в тогочасних вишах на курсах богословів чи меценасів (адвокатів) улаштовували диспути з риторики, під час них спудеї, наче б то, мали шліфувати ораторське мистецтво. А насправді їм уміло промивали мізки. Отже, для обговорення висували якусь завідомо драстичну тезу: як-от, що в жінок нема душі чи представники певного етносу харчуються кров’ю немовлят. Виступав прихильник тези – красновмовний, дотепний, з купою “фактажу” – , за ним опонент.
То ось, останній, зазвичай, був підсадною качкою, навченим актором. Навмисне мав наводити слабкі, а краще примітивні аргументи, щоб виглядати ніяким на фоні «інтелектуала» з «науковими доказами» про відсутність у жінок душі. Мета зрозуміла – щоб якомога більше слухачів повірили оголошеній тезі. Адже перед ними щойно переконливо розіграли діалог «прогресивного» і «ретрограда»-опонента. В того наприкінці “диспуту” летіли яйця і тапки.
Нічого не нагадує? Вищий пілотаж – це коли ретроград ніякий не підсадний, а вдалося залучити ідейного. Такий справді дотримується дивацьких, делікатно кажучи, переконань і захищає їх, як уміє – максимально неполіткоректно, навіть грубо. Тоді медійна технологія спрацьовує на всі 100.
Що маємо в сухому залишку: традиційний, консервативний аж до не можу Іво Бобул і прогресивна, гм, Емма, про яку відомо, що сповідує ЛБГТ-цінності. Хто з них для публіки виглядав привабливіше, запитання риторичне. Як і те, що пропаганда тих самих цінностей в Україні «ненав’язливо» просунулася ще на крок уперед.
Медії, шляк би їх трафив, керують процесами!
* * *
Андрій Кокотюха:
Історія з паном Іваном (Іво Бобулом) зовсім не про вік та різницю в ньому. Мені 52. Але я виглядаю десь на 40, почуваюся реально на 25-30, і часом трошки бентежить, коли 30-річні вважають або ровесником, але потяганим, або трошки старшим. І це зовсім не про досвід. Визнаю: у тих, кому 25-30, знань та досвіду в певних сферах, особливо в техніці (я ідеальний чайник) на кілька порядків більше, ніж у мене. Хай собі.
Історія з паном Іваном — це про “а нахер нам усе це знати” з боку молодших за віком. Безвідносно до пана Івана. Колись я вже проходив у ФБ тему “от нащо нам і нашим дітям дивитися фільми з Бельмондо, олдскул грьобаний”. Так Іван Петрович Котляревський теж. І Гомер (молоді люди, Гомер — це не про ЛГБТ). І Вольтер. І Ейнштейн. І Чаплін. І Черчілль. І Бетговен із Моцартом. І Мерилін Монро, і Софі Лорен, і Едіт Піаф, і Шарль Азнавур. Мирослав Скорик теж олдскул. Володимир Івасюк. Казимир Малевич.
Я можу накидати до сотні неактуального для 30-річних. І готовий визнати: я не дивився всі фільми Олександра Довженка. Не цитую напам’ять поетів, чиї портрети не надруковані на грошах. Але я знаю, хто це. Можу впізнати на фото. І розказати коротко, чим хто відомий. Давати оцінку — не моє. Читаю зараз книжку з короткими біографіями діячів науки та культури, чиї імена знані в світі і на багато чого вплинули.
Нинішні феміністки чи інші борці за щось більшовицьке плювалися б і гордо говорили про різницю в поглядах на свою, прогресивну користь. Але людина, яка чогось досягла, коли тих, хто їх знецінює, ще на світі не було, не завжди відповідає певним поглядам, яких модно дотримуватися, бо за це гроші дають. Знати про внесок людини в певні процеси, впізнавати — це обов’язок особи, яка вважає себе лідером думок. Інакше — як у Зеленського в життєвій установці: до мене нічого не було і нікого не було, крім Єрмака.
