КОЛИ ЕРУДИЦІЯ ОБЕРТАЄТЬСЯ НА «ЄРУНДИЦІЮ»

Олексій Арестович як… соціолінґвіст

«російської мови на території України постійно буде ставати менше, особливо після поразки росії. Я думаю, після поразки у рФ до влади прийде свідомий уряд і визнає Україну остаточно незалежною країною, яка не перебуває в зоні впливу рФ. З іншого боку, за статистикою, понад 10 млн громадян України мають родичів у рФ. Чи може швидко зникнути російська мова, якщо кожен четвертий українець має родичів у рФ? Не може. Це не може зникнути за рік, за чотири роки, за десять. Що стосується етапів — треба діяти, як на заході. Якщо ми йдемо в ЄС, то наше прагнення прибрати російську мову зіткнеться з законодавством ЄС. Через фахову загальнонаціональну дискусію треба зрозуміти, яку країну ми будуємо, а потів розв’язувати питання з існуванням інших мов на території України», — це чергова сентенція від Олексія Арестовича, якою від ще раз виказує себе як аґента впливу «русского міра».

Ну, от! Олексій Арестович уже на філолоґа-мовознавця претендує. Ще й говорити українською не навчився, як годилося б випускникові театрально-кіношного вищу, а вже й у цій царині експертом захотів проявитися…

З одного боку, він намагається пристосуватися до обставин, а з другого — силкується «сохраніть ліцо», щоб його прихильники бачили: він не здається і не трансформує свою свідомість. Ну, і віра в «хорошіх русскіх», які прийдуть після нашої перемоги, звичайно, вчаровує.

Це — позиція ментально незрілої і громадянськи безвідповідальної людини, яка, як підліток, намагається знайти бодай якесь виправдання своїм негідним учинкам.

Наївний, чи вдає з себе такого, Арестович шукає шпарину в законодавстві ЄС, щоб переконати нас у тому, що без імпортування в Євросоюз російської мови, нам не обійтися. Інакше, мовляв, нас там не зрозуміють, осудять за «заборону» прямо-таки упослідженої мови російськомовної меншини.

Досвід Іспанії, Німеччини, Польщі, Франції та й інших країн ЄС свідчить: без знання державної мови в цих країнах не можна набути громадянство, влаштуватися на роботу в уряді або в будь-якій неіміґрантській фірмі, здобути освіту та ін.

В Україні — все якраз навпаки: росіяни-втікачі, тобто носії російської мови, косяками стають громадянами України (Євгєній Кісєльов, Алєксандр Нєвзоров, хто там ще? — приклади з поверхні), в усіх гілках влади по суті переважає російська, освіта від дошкільного закладу до вишу лише формально україномовна і т.д. А якщо до цього ще додати найсуттєвіший чинник — україноцентризм, то…

Це — якраз те, що в Україні й створює проблему у плані «мовного питання». Україна, до речі, як і Європа, не дбає, якою мовою ви розмовляєте у себе на кухні, якою мовою молитеся Богу і т.ін. На відміну від України, держава в Європі не бере на себе бюджетне фінансування навчальних закладів мовами меншин —меншини утримують суботні школи для додаткового навчання своїх дітей власним коштом. Найголовніше — кожна країна ЄС дбає про свою державну мову (особливо — Франція й… Угорщина).

Так має бути і в Україні. Про яку поетапність (рік-чотири-десять) може йти мова, якщо аристовичі вже мали тридцять (sic!) років у незалежній Україні для вивчення державної мови, та й радянська влада на території УРСР досить добре навчала української мови. Ну, десь, можливо, недопрацювало товариство «Просвіта» — не запропонувало безкоштовних курсів української для найледащіших.

Мудра, ба навіть просто достатньо розумна україноцентрична особистість, маючи вихід і вплив на величезну (sic!) українобайдужу й українобіжну аудиторію, не втомлювалася б повторювати, наскільки стратеґічно важливим для громадянина України є володіння державною мовою, закликала б любити цю мову і сама старалася б бути для цієї аудиторії прикладом такої любові. Як той же Антін Мухарський.

Олексій Арестович цього не робить. Залишаючись ментальним совком (грузином з білорусько-російським корінням), він носиться із своїм «п‘ятим проектом», як дурень із ступою, і намагається в‘їхати в майбутнє України, сидячи на коні з повернутим до хвоста обличчям.

При цьому він ще й жонглює нахапаними звідусіль, але так і не засвоєними знаннями; це коли ерудиція обертається на «єрундицію». Ви тільки послухайте цього експерта й самодіяльного психолога!

Біда ще й у тому, що наш герой хронічно хворіє на загострену форму нарцисизму, з якого так і пре впевненість у тому, що він буде президентом України.

Судячи із заяв самого Арестовича, така самовпевненість опирається на кількісний показник охопленої ним аудиторії, який справді вражає. Цікаво було б, щоб на ту аудиторію прискіпливо подивилися соціолоґи й соціальні психолоґи: який у ній відсоток реального «русского міра» (із-за порєбріка), який відсоток із «п‘ятої колони» в Україні, який відсоток складає «какаяразніца» і який відсоток залишається по-громадянському зрілим/відповідальним громадянам України з високим рівнем національної свідомості.

КОРОТКО ПРО ПРИРОДУ ВІЙНИ РОСІЇ ПРОТИ УКРАЇНИ

* * *

Не встигло висохнути чорнило в написаному вище, О. Арестович виступив з докладним поясненням, чому «російська мова — мова аґресора» є психолоґічним відхиленням.

У цьому розлогому записі пункт за пунктом самодіяльний психолоґ силкується переконати своїх співгромадян в Україні, на яких щодня падають російські ракети, бомби, знаряди, що ненавидіти російську мову немає жодних підстав, що російська мова тут ні до чого і що вона напевно потребує захисту…

При цьому Арестович зовсім не бере до уваги чи не хоче брати до уваги, що саме «мовне питання» — лемент «п‘ятої колони» про начебто заборону російської мови й начебто переслідування російськомовних в Україні є однією з головних чи навіть головною причиною війни Росії проти України. Адже Росія прийшла «захищати російськомовних».

«Захист російськомовних», звичайно, став лише приводом для реалізації ширших планів Кремля, які, власне, й визначають природу цієї війни — природу, про яку Арестович як «воєнний експерт» не має уявлення.

Володимир Іваненко