ХРОНІКИ ПРАВОСЄКА

На Телеґрамі є цікавий дописувач із фронтової зони, який ідентифікує себе Правосєком і веде такі собі «Хроніки правосєка» для вельми вузького кола своїх підписників. Деякі з цих хронік спонукають замислитися над проблемами, які не завжди потрапляють у центр уваги ЗМІ та масовіших ресурсів у соцмережах. Пропонуємо нашим читачам добірку із цих хронік як є — без редакторського втручання; перепрошуємо за обсцентну лексику.

* * *

Штож. Здається що ми потроху програємо цю війну.

Підараси можуть виплльовувати 200 тис. чмобіків кожних два місяці. Навченість, екіпіровка та техніка у них буде хєрова. Але при такій кількості абсолютно похер на це.

Якась частина буде виживати і отримувати необхідний досвід і буде воювати па уму і через рік вони будуть мати півмільйона ахуєних бійців.

А наш мобресурс закінчується. В учебках йобані підари. Які шлють наших як м’ясо — не навчених і без злагодження.

Навчені і мотивовані вже майже скінчилися. Не навчені, але мотивовані теж. Лишається шлак.

Люди з досвідом потроху здихають або вже настільки деморалізовані, що всерьоз думають про суттєве самокаліцтво щоб звалити з цієї ЗСУ.

Рівень горизонтальних зв’язків слабне, хаос і некерованість і незкоординованість все наростає. Техніка і Арта вмирає швидше, ніж йдуть нові поставки

* * *

Уроки Солєдару.

Солєдар проїбали. Проїбали через низький рівень компетентності ахфіцерів і низький рівень підготовки рядових.

Війна вчергове змінилася. Рузьге не лох, рузьге впертий і небезпечний ворог, рузьге вчиться і вчергове міняє тактику.

Якщо на початку війни вони тупо перли колонами “бєсмислєнно і бєспощадно”, без дозорів, без ППО прикриття, з запасом БК 0,6 від штатного, то вже в квітні – травні, на деяких ділянках ще в березні вони переключилися на дуже стару тактику вогняного валу.

Марік і Волноваху, Попасну, Сєвєр, Лісічанськ і ще купу населених пунктів на Бамбасе брали за допомогою переваги в артилерії і запасах снарядів.

Тепер в Солєдарі чи Бахмуті зовсім інша тактика. Знову давно відома тактика “людських хвиль”.

По факту легка піхота, яка кошмарить і бодрить опорник 82 мм мінометами і АГС, потім йде на штурм декілька хвиль м’яса, а коли опорнік вже розйобаний, люди виснажені, зброю клинить — приходять специ. І ми втрачаємо позиції.

Так, вони несуть шалені втрати, але мобресурса у них відверто дохуя, а міномети і мінометні міни абсолютно спокійно можна кліпати в необхідній кількості (та й на складах цього гівна валом)

Лишається сподіватися, що командування, блджат, зробить висновки і припинить відправляти ненавчених людей на ноль.

Війна вже майже рік, блджат, і за цей час вже можна було створити нормальну програму підготовки, це не травень-червень, коли весь твій досвід, всі навички мало що вирішували, бо арті було на це абсолютно похуй.

А от чічас ніхуя, чічас тре вміти і на короткачє працювати, тре вміти намалювати карточку вогню, встановлювати інженерні загородження, знати що таке “резерв” і для чого він потрібен і ще багато чого іншого…

* * *

Якщо подивитися на перелік переданої зброї він вражає.

Це сотні і тисячі броньованих машин, сотні танків, купа арти, ПЗРК, ПТРК, цілі батареї ППО і так далі і тому подібне. Але… Але цього замало.

Техніка згоряє у вирві війни і виходить з ладу від навантаження (достатньо згадати історію з Панцергаубицями), частина техніки лишається в корпусі резерву і є недоторканою без певних умов (новий там прорив від дерунів, або коли потрібно забезпечити успіх чергового наступу, Залужний бере бригади з корпусу резерву і кидає їх в бій, немов гірьку на вагу).

А більше нам постачати не можуть. Так, є і політичні причини, і є об’єктивні: виробництво снарядів чи техніки неможливо змасштабувати в короткі терміни, як і неможливо швидко зняти техніку з консервації…

* * *

“У расіі єсть два саюзніка: армія і флот” (с) не пригадую хто.

Ну, а в нас є два ворога: підараси і довбойби, причому підараси в поганому сенсі цього слова.

І от в категорію “підараси і довбойби” ідеально попадають ваєнкоми (чи як вони там зараз називаються: ЦТК і СП) і учєбки.

Ваєнкоми в нас такі самі, як і в русні: “Ми твой нєдуг пазорний в подвіг прєвратім, в дєсант атправім. Ти там ісчо і сраться начньош.”

У них є план па атлову і пасадкам і на все решта їм абсолютно похуй:

” — Епілепсія?

— Годєн!!!

— діабет?

— годєн!!!

— немає однієї легені?

— годєн!

— в дурці лежав після бєлки?

— взагалі ідеально, в піхоту підеш!!!”

Що має відчувати якійсь новопризначений взводяга, у якого з 30 присланих людей, 20 — це інваліди втарой пунічєской, діабетики, епілептики, наркомани, алкащі чи сідєльци са стажем і як в принципі таким складом воювати, я в душі не їбу.

А ще ж план тре виконувати палюбе і дуже часто люди опиняються не на своїй посаді:

— командир-навідник САУ?

— в піхоту, санітором-стрільцем.

— арткорегувальник?

— в ТрО, нахуй водієм! Що значить не вмієш водити? Навчишся!!!

— зв’язківець, а ні, навіть спеціаліст по РЕБам?

— ідеально, будеш мехводом на бехє.

— що значить у тебе є відношення (лист-рекомендація від частини, де написано, що ти потрібен і тебе беруть на певну посаду) від частини ППО?

Нам треба закрити план по нашому ОК (оперативне командування), по діловодам Годєн, годєн, годєн!

Окрема історія з патріотично налаштованим молодняком до 27, і дівчатами, які з якоїсь дурі вирішили йти воювати. Мобілізації вони зараз не підлягають, іноді щось там вдається промутити, але в переважній більшості їх відправляють на контракт.

І це три кола пекла. Патамушо два кілограми документів треба зібрати, на що в середньому йде місяць-півтора, а потім чекати, коли ж дяді-воєнкоми відправлять тебе в учєбку.

І от на цьому моменті молодняк зтикається з традиційним армійським довбоєбізмом.

Ті, в кого є мозги, ще на цьому етапі розуміють що ЗСУ це не місце для адекватної людини, але є дуже вперті, вмотивовані, ідеалістичні, патріотичні і тд, і вони таки попадають в учєбку, де їх остаточно ломають і якась частина йде до психотерапевта, психіатра, або просто бухає по чорному в очікуванні, коли ж закінчиться цей період анального рабства.

Ну але доволі велика частина залишається і далі:

— це молоді адаптивні організми, і вони набагато краще інтегруються в це болото, ніж дорослі дядьки;

— вони не розуміють яка різниця між “служити” і “воювати”;

— їх тішить, що вони належать до певної соціальної групи, до якої є певна повага від соціуму, незалежно від твоїх особистих якостей;

— певний стабільний дохід, не залежно від твоїх компетенцій і відсутність необхідності приймати рішення самостійно це теж “чудово “.

Охохо. Військомати. Тупо дно.