November 29, 2022

УСІМ | UWIN

Українська світова інформаційна мережа | Ukrainian Worldwide Information Network

ДІТИ І МАЙБУТНЄ УКРАЇНИ

1 min read

Понад 4500 дітей народили у Польщі українські жінки з дня початку повномасштабного вторгнення Росії до України. Про це повідомив заступник міністра охорони здоров’я Польщі Вальдемар Фарба.

7 місяців тому ці 4500 вагітних жінок змушені були тікати від російського вторгнення. Ці 4500 жінок виїхали зі своїх міст та сіл, а їхні чоловіки сьогодні або воюють, або працюють в Україні і не можуть приєднатися до дружин із новонародженими дітьми, або загинули від рук російських окупантів. Ці 4500 жінок залишили свою країну не з власної волі, зазнали жаху війни і їхнє життя вже ніколи не буде колишнім, як би банально це не звучало.

Але це лише 4500 жінок, які народили у Польщі. А скільки таких ще в Німеччині, Чехії, Великій Британії, Італії, Чехії, Ізраїлі, Туреччині, Румунії, Португалії чи в будь-якій іншій країні, яка прийняла українських біженців? А скільки повернуться назад? Скільки з них готові повертатися з дітьми туди, де їм держава не надасть навіть базових умов щодо житла, дитячої освіти та охорони здоров’я?

Я знаю, що багато хто хоче повернутися. Але хочуть і будуть – це різні поняття. Більшість із них живуть поверненням, але не повертатимуться на згарище з тієї причини, що немає умов для дітей. Так, діти та їхнє майбутнє хвилює українок більше, ніж їхня сомореалізація. І навіть при тому, що сервіс з багатьох послуг у Європі повільніший і менш комфортний, ніж в Україні, але саме життя та умови проживання для дітей поза Україною буде набагато привабливішим.

А ще більша кількість людей не приваблює повернення до держави, де толерантне ставлення при владі до корупції та кумівства. Особливо це помітно після перебування на Заході. І, звичайно, людей зупинятиме відсутність у держави плану з вирішення цих проблем, на тлі появи нових. А плану досі немає. Навіть приблизного плану немає, який можна реалізувати із поправками на той момент, коли можна розпочинати відродження України. І це велика проблема, яка матиме катастрофічні наслідки, якщо її не почнуть вирішувати вже сьогодні.

Слова про те, що її вирішуватимуть, тільки після закінчення всіх військових дій, показують, що є повне нерозуміння процесів та наслідків у того, хто це озвучує. І просто словами цю проблему не вирішити. Особливо на тлі прогресуючої бідності, безробіття, психічної нестабільності людей та рівня зростання жорстокості.

Висновки робіть самі. Але поки що громадяни масово не почнуть вимагати при владі створення такого плану та формування стратегії повернення біженців в Україну, то безглуздо розраховувати на його появу. З власної ініціативи влада планом не займається. Я це точно знаю. Хоча, може, вона його не робить з тієї причини, що не в змозі його створити. Це пояснення, але не виправдання, але й воно також потребує вирішення.

Борислав Береза

Від УСІМ:

Цей текст Борислава Берези ориґінально написаний і оприлюднений у соцмережах російською мовою. Ми переклали його українською, оскільки російська не є робочою мовою УСІМ — це наша принципова позиція.

Для нас взагалі залишається дивним, що досвідчений журналіст і політик, який фахово володіє українською, ніяк не визначиться щодо свого позиціонування у публічному просторі і продовжує маневрувати між українською та російською, що є свідченням його безпринципності. «Какаяразніца»? (Зауважимо в дужках: ми не посягаємо на його право користуватися в побуті тією мовою, яка для нього звичніша.)

Порушена Б. Березою тема актуальна виключно для України та українського суспільства, і тому принципово важливо, щоб про це писалося державною мовою.

Прикметно, що наступний пост на цю ж тему україномовний. Очевидно, що такий крутий мовний розворот спричинила мова доданого тексту Маріанни Онуфрик:

* * *

А от і ще одне підтвердження моєї думки з попереднього посту. Цей текст дуже чесний, щирий, логічний та… справдливий по відношенню до України.

Щиросердне зізнання

Кілька тижнів тому обговорювали з друзями варіанти повернення в Україну. Хочете вірте, а хочете ні, але більшість розмов так і починаються: «Коли повернемось додому…», «То вже зробимо в Україні» і т.д.

Так от, не зважаючи на понад річну терапію, у тому числі медикаментозну, від тривожності і депресії, я зловила панічну атаку. Таку, що 3 ночі не могла спати, а вдень не могла ні на чому зосередитись. А все тому, що я чітко собі уявила і усвідомила, як ми (нарешті!) поїдемо додому, а там…

А там:

— все так само нема послуг для Лева;

— нема просвітку в лікуванні, але збільшується агресія;

— нема освіти;

— нема підтриманого проживання;

— є Родина, але нема соцзамовлення;

— є спеціалісти, але нема їм звідки платити;

— є економічно знищена війною країна і ми, як завжди, не на часі і не в пріоритеті благодійників чи донорів;

— нема деінституціалізації, але є багато ПНІ;

— нема у нас житла у місті, де є послуги (так і не доробилися, хоч слово «відпустка» це щось як цвіт папороті);

— нема бензину чи грошей на бензин чи машини, щоб возити Лева на послуги;

— нема майбутнього і перспектив;

Так, є чоловік, який також на антидепресантах, з язвою і ще хто знає з чим (нема коли обстежитися, бо нема з ким Лева лишити). Який роки без самореалізації чи спокійної ночі без Лева.

Є я, яка і СоцСинергія, бо треба напрацьовувати кращі практики, і УМПД, бо треба адвокатувати права і міняти законодавство, і Родина, бо треба ці послуги надавати, поки оте, що вище, нікому не треба, і СОС, бо треба ще за щось жити, поки я волонтерю, на все вище згадане.

І знаєте, що я вам скажу? Бобік здох. Я більше так не можу. Від одної думки, що я повернуся починати все заново в режим «сам п‘ю – сам гуляю» (сама пишу стандарти послуг, сама їх надаю) – мене телепало 3 дні.

Так, Лев мав максимум з того, що можна було мати в Україні при його порушеннях розвитку. Але скільки це коштувало і в прямому, і в переносному сенсі мені і моїй сім‘ї – це не можна навіть словами описати.

А зараз ми тимчасово прихищені в Швейцарії. Мій чоловік працюючи соціальним педагогом отримує в кілька разів більше, ніж я – супер-пупер експертка, працюючи онлайн в Україні. Моя зарплата тут – ні туди, ні сюди, тому все тратиться в Україні – донати ЗСУ і підтримка потребуючим.

Лев є учнем спеціальної школи, настільки чудової, що я навіть в мріях собі не могла уявити. У нього є все і будь-яка потреба задовольняється. Але головне навіть не це. А те, що…

Я для цього роблю нічого!!!

Я ніяким чином не доклалася до того, щоб у Лева зараз були послуги, підтримка, медикаменти і майбутнє. І я не можу повернутись в ситуацію ДО.

Бо я вже не стягую.

Так, я мрію повернутися додому. Я хочу в свій сад, до жасмину і бузку. Я хочу сидіти в своїй хаті і вишивати.

І для того, щоб моя мрія здійснилася, я маю повернутися буквально на все готове. Щоб у Лева і в решти моїх дітей була безпека, необхідні послуги, перспективи і майбутнє. Чи готова я до цього долучитися безпосередньо? Так, звісно. Для цього мені треба мати ресурси – моральні, психологічні, інтелектуальні і фінансові. Щоб це все було – я маю не думати 24/7, де взяти гроші на зарплату спеціалістам, як продовжити термін оренди приміщення і чим заплатити за комуналку, за що і з ким купити землю під підтримане проживання, як не загнутися в процесі, щоб Лев не потрапив в ПНІ.

А ще я дуже розраховую на підтримку. Держави, громади і суспільства. Щоб всі оці мантри «нам треба повернути наших людей» підкріплювалися конкретними діями. Куди ви хочете повернути людей? В злидні і безперспективність?

Тому, так, на всі закиди про «зрадників, які виїхали в найтяжчий час» я кажу: ок. Але я не буду погіршувати життя своїх дітей. Досить. Я робила все і більше. І не лише для себе. Це все було недаремно, але на вчора чи на сьогодні.

Тому я зараз дуже спокійно дивлюся на найкращі вакансії, які відкриваються в Україні, як під мене написані. В Україні, де я би могла самореалізуватися, розвиватися, робити кар‘єру, а головне – приносити користь. Але не своїм дітям.

Тому я дуже спокійна і абсолютно готова. Ліпити вареники, мити підлоги і міняти памперси в будинку престарілих. Це набагато перспективніше для моїх дітей і мого здоров‘я. Так, я набагато краща і підозрюю, набагато корисніша для України (посмію думати) у ролі проєктної менеджерки чи експертки (прости Господи). Але треба вибирати, як виявилося. Бо зрадники мають мовчати і не сміти втручатися в те, що відбувається в Україні.

І на цей раз я вибираю своїх дітей. І своє здоров‘я. Не самореалізацію і не амбіції.

А послуги Левові (і не тільки) в Україні будуть. От трошки відновлюся, заробимо — і будуть. Інших шляхів наразі не бачу.

Маріанна Онуфрик

Профіль Маріанни Онуфрик

Leave a Reply

© 2017 - 2021 Ukraina, Inc. All Rights Reserved. No part of this site can be used without a hyperlink to a particular publication.  Newsphere by AF themes.